Показати всі

Слава холодильнику, а не нації?!

А пам’ятаєте?..  Пам’ятаєте,   з  якою  гордістю  та  завмиранням  серця  ще  зовсім недавно  ми  вигукували: «Слава нації!», «Україна  — понад  усе!», і «Слава Україні!», що   линули з  вуст  дорослих і малих  як  щось  само  собою  зрозуміле. Ці  слова, що  нічого не  значили  для  більшості  з  нас, раптом  набули  нових  значень,таких  конкретних і реальних, ніби  ми  завжди їх промовляли…

  Як  масово   здіймалися  над   будинками  простих  українців  державні стяги. Як  розмальовували  у жовто-блакитні тони  все, що  можна розмалювати.  Стільки України в  наших містах і селах ще не  було  ніколи. І стільки України в наших серцях  не  було ще  з 1991. Попри  війну, попри реальну небезпеку втратити незалежність, ми  об’єдналися,   підставили  плече  своїй  армії і  відчули, що ми  таки  — нація. Хай молода, хай  без  досвіду  державності, але нація, яка в 21 столітті в  самісінькому  центрі Європи  веде  боротьбу  за  свою  свободу й платить за  це  найдорожчу  ціну тисячами  життів  своїх найкращих синів і дочок.

І  подивіться, що сталося  з нами  за  ці  останні  роки… Знову  розбрат,  знову  ворожнеча, знову поділ на чужих і своїх,   на перший  і  другий  сорт,  взаємопоборювання, зрада, продажність.  І  слово «Україна» все   рідше  промовляємо, і  синьо-жовтого кольору  чомусь  стали   соромитися. Про  війну теж  згадуємо  мимохідь, хіба  слухаючи   скупенькі  зведення  з фронту  по  зомбоящику  у  потоці  тільки страшних  новин (ТСН).   Політики в своїй брудній  боротьбі  за  булаву  знов  зіштовхнули  нас  лобами, щоб  ми  втратили  всі  орієнтири.  Як  сліпі  кошенята  тицяємося то  до  якоїсь мами, бо  газ обіцяла  здешевити удвічі, то  до  нового  тата, бо  він  з  Путіним домовиться  і  війну  відразу  зупинить (ніби  він  її  починав!). Сусід  чи  брат раптом став «дебілом», бо не  голосував  за «Зе». «А  ти  порохоботка!» — кричить  вчорашня  подруга.

«Я взагалі  не  піду голосувати, бо все одно нічого не зміниться!  Бо як  крали, так  і  крастимуть», — каже  моя  доросла дитина, якій  дуже   подобаються  патріотичні  пісні  95  кварталу, але  в  щирість їх виконавців вона  не  дуже  вірить.  Бо зі сцени можна любити Україну безмежно. А от  із солдатського  окопу — не  всім  дано. Так  любити, як  любив  її  Василь Сліпак, всесвітньо-відомий оперний  співак, який  покинув  і сцену, і  Париж, і  поїхав  не  словами, а  зброєю  захищати  рідну  землю. Життя   кулеметника  1-ї штурмової роти Добровольчого українського корпусу  з позивним  Міф  29  червня 2016 року  обірвала  куля  снайпера. Як  любив  її  Марко Паславський, уродженець  далекого  Манхетена, випускник  військової академії, майор  американської армії у відставці, якому  не  муляло звання  рядового  добровольчого  батальйону «Донбас» (Марк  загинув  під  Іловайськом 19  серпня  2014).  Як  любила  Яна  Червона, харківська  волонтерка-доброволець, яка залишила двох маленьких діточок  на чоловіка і пішла кулеметницею  на  фронт. «Мені інколи здається, що я й сама проти  жінок  на  війні. Забороняти жінкам  нічого  не  можна, звісно – але  не  жіноча  це  справа… Та й  не  чоловіча  справа  теж. Не  людська. Війна – це щось таке брудне. Погане. Просто у нас  вибору  немає», —казала  вона.  Яна  не повернулася  до своїх  діточок, не  встигла —  ворожа  міна обірвала її  життя 2 квітня 2019.  Якраз  тоді, коли  один з кандидатів у президенти  святкував перемогу у першому турі. Той, який  збирається припинити війну, але ніяк  не  пояснить українцям, у який спосіб  збирається  це  робити.

Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса  артою  знесено ,
А раби  обирають  клоуна,
Бо ж  рабам  неймовірно весело.

(Олександр Квітень м . Мукачево)

У нас вибору немає, не  забудьте  ці  слова Яни. І  тисяч  її  побратимів, хрести  на  могилах яких  на  алеях  почесних  поховань по всій  Україні  свідчать  — Україна  воює, а  не  “нагадує актрису з німецького  фільму  для  дорослих, тобто готова прийняти в будь-якій кількості  з  будь-якої  сторони” (так улюблений  95 квартал зі  сцени  Юрмали назвав Україну). Потім  виправдовувалися  хлопці, мовляв,  мали  на  увазі  недолугу  політику  української  влади, а  не  державу. Але слово не горобець.   «Нет, господа, этот  шут  доп….лся  до  своего первого и  видимо последнего же провала. Классика   жанра. Ужо  впредь  он  подумает 100  раз  перед тем как  рот открыть и выдать содержание своей черепной коробки» — написав  хтось із користувачів «Фейсбуку» у вересні 2016 після  скандального виступу  95 кварталу.  Та  пройшло  два  роки  —  і «шут»  в  королі  подався. І  мільйони  українців із щасливим виразом на обличчях  готові  віддати  в  його руки  країну та своє  майбутнє. Так буває.

Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса артою знесено ,
А вони обирають клоуна,
Бо їм неймовірно весело.

Ллється воїнів з ран сукровиця ,
А холопи з душею сірою,
Завтра нам обирають клоуна,
Бо сторіччями блазням вірили,

Бо ж століттями в рабстві смажені,
Та росли на полях совковості,
Всім єством обираєм ряжених,
Дух кріпацтва в глухих свідомості ,

Хата скраю з парканом підлості,
А “ВІТЧИЗНА” звучить “ОТЄЧЄСТВО”,
Зранку молиться Богу ситості
“ГРАЖДАНІН” України зречений.

З окупантом брати навіки .
“КЛЄВЫХ ПЕСЕН ” мотив зіпсований ,
Намугикує люд безликий,
Щоби завтра обрати клоуна…..

Знай,  не буде з Кремля прощення,
Бо ж немає у нас майбутнього ,
Аж допоки живе “НАСЄЛЄНІЄ”,
Громадянське суспільство з
трутнями….

Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса артою знесено ,
А раби обирають клоуна,
Бо ж рабам неймовірно весело.

Я не знаю, хто такий Олександр Квітень, який написав цей вірш, але  у ньому — гірка  правда про  сучасну Україну, переважна більшість громадян  якої   не  читали і не читають  українську історію.  «Просто ми  всі  прагнемо  миру. Щоб діти були  поруч  вивчені,  і ми мали змогу отримувати достойну зарплату. А політичні  суперечки  — це  ставлення  кожного», — так  пояснила  свій  вибір  одна  з  прихильниць Зе. Справді, ми  всі  хочемо  миру. Яна  Червона теж  хотіла  бачити своїх  дітей  і  щоб  вони  були поруч.  І всі   хочуть, щоб  у    холодильниках  було  не  порожньо. Однак  за  те, щоб  почути  заповітні  слова:  «Народе  мій, війни  уже  немає!»  має  хтось  заплатити. І  кожен  воліє, щоб  це  були не   його  син  чи  чоловік, дружина  чи  донька. Але  так  не  буває…

«Поразка Порошенка у першому турі  президентських виборів має чітку стійку  соціальну  базу. Банальністю є  те, що чи то з благородних міркувань, чи то з огляду на  захланність, проте  Порошенко таки зменшив не лише впливи, але й статки частини чільних українських олігархів. Він замахнувся на олігархічний консенсус. І  сумарні  статки правлячого  в  Україні  олігархічного  клубу зменшилися з 32,1 млрд. дол. до 13,6 млрд. дол. Члени  клубу розбіглися по Ізраїлях, Австріях, Франціях. Такого  не  вибачають. Тому  олігархи надали технічні і фінансові  ресурси для повалення Порошенка  і  відновлення олігархічного  консенсусу. Олігархи  помстилися. Їхня  мета – реставрація  олігархічного  консенсусу, сконструйованого  при  Кучмі… Побудова  держави, де  головну роль гратиме  середній клас, а  не олігархи, відкладається  на  далеку  перспективу – ми  в’їжджаємо в епоху  безроздільної  влади  олігархів» — так  спрогнозував   найближче  українське  майбутнє  генеральний  директор Львівської національної галереї мистецтв імені  Б. Возницького, політолог  Тарас  Возняк. Невесело, однак.  Хай  живе  холодильник!  Слава  телевізору!

«Знаю точно, щоб  не  відбулося  21  квітня, життя  буде продовжуватися і наша  боротьба за Україну триватиме й  далі. Єдине , що  прошу — перестаньте  гризтися! Нам потрібні сили для майбутньої боротьби проти “абсолютного зла” , яке  зайде на  Банкову. І ні в якому разі не піддаватися на провокації, не дати певним силам втягнути Україну в хаос і  протистояння. Україна вище  від  партій, класів, кланів і посад!  Памятаймо про  це! P. S. Прошу  не уособлювати Україну як державу з кандидатами  в  президенти. Президенти  тимчасові, а  Україна  вічна!» — закликає українців  Роман  Коваль. Прислухаймося  до  цієї  мудрої поради.   А у вербну неділю,  перш, ніж  голосувати, сходіть    до  храму  і   помоліться. Щоб  Україна  була. Сьогодні. Завтра. Назавжди.

Ніна  РОМАНЮК

 

2 Comments

  1. Avatar Владимир сказав:

    Быдло рагульское, кончилось ваше время. Сдохните!!! Украина уже дышать не может, так смердят бандерлоги. Объединяйтесь с барыгами винницкими – мы выделим вам резервацию – и тявкайте там. Смерть бандерам!!!!!

  2. Avatar Станіслав сказав:

    Я Вас поважаю, але й багато думок не поділяю. Чому Ви не згадуєте Андрея Шептицького, який був переконаним прихильником економічного розвитку української нації? Всяка сила в силі економіки? Один факт! Коли в Луцьку Виробляли “Волинянку” і плаваючі розвідувальні машини, ні в Китаї, ні в Республіці Кореї такого дива не було! А ТЕПЕР ЩО ВИПУСКАЄ АВТОМОБІЛЬНИЙ ЗАВОД ЛУЦЬКА ІМЕНІ ПОРОШЕНКА-ГУНЬЧИКА777 УКРАЇНСЬКУ МОВУ1 Оце Вам до холодильника. А як на москітний флот імені Порошенка-Гладковського ставити сучасні ракетні системи українського виробництва, які за розміром більші? А де наше паливо? Чрму швидко закінчилась війна з фашистською Німеччиною, коли була окупована Румунія? Німці втратили бензоколонку. Тому беремо приклад зі Словенії, Сінгапуру- маленькі золотники, а дорогі за ВНП, хоча в Сінгапуру потрібно купляти навіть воду! Спрямуйте свій погляд на розвиток економіки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *