«І нехай благословенне буде … життя», – Іван Корсак

Гудима і Забужко претендують на Шевченківську премію
07.11.2018
Ринковий курс валют у Луцьку
07.11.2018
Показати всі

«І нехай благословенне буде … життя», – Іван Корсак

Корсак Іван. За серпанком, загадковим  серпанком: роман. – К.: Ярославів Вал, 2018. – 256 с. , іл. (Серія «Сучасний бестселер України»)

Кожна книга  талановитого майстра слова – це не тільки художній екскурс в перипетії доль, трагідраму життєвих шляхів, а й наближення до таїни людської сутності. Про це  вкотре думається після прочитання роману «За серпанком, загадковим серпанком» світлої  пам’яті волинянина  Івана Корсака. Книги, що стала останнім великим прозовим полотном  письменника, якого  намагалися навіть умістить в прокрустове  ложе українського Еміля Золя.  Хоча, звісно, така асоціація дуже умовна, адже Іван Феодосійович був , є (письменник живе, доки читають його книги) та буде унікальним, несхожим на інших  – у слові, у діяннях, у справжній християнськості та глибинній українськості.

Він усвідомлював, що свою присутність у літературі потрібно доводити весь час, попри досягнення, щодня (щодосвітку)  розпочинати із чистого аркуша.  Та творити з максимальною самовіддачею,  не забуваючи водночас, що кожен із наступних текстів  може виявитися останнім.  Іван Корсак  стільки разів помирав разом з  героями своїх книг, бо наче зростався з їхніми долями.  З тими, чиї імена навіть  крізь сторожу віків, повертаються в Україну,аби вона не розминулася з прийдешнім. Адже зафіксовані на нетлінних скрижалях історії (як королі Юрій І та Юрій ІІ, гетьманич Орлик,  Михайло  Чайковський, Данило Братковський, Модест Левицький, Павло Пащевський, В’ячеслав Липинський…). Він у своїх текстах помирав і з тими, кого помилково найменовують  маленькими людьми, знаючи, що, як писав Василь Симоненко, «найскладніша людина проста». Адже зріднювався з ними, іноді, здавалося, сам став  частиною їхніх «Я». І ці останні миттєвості  у їхніх земних життєписах, інтерпретованих майстром слова,  надзвичайно переконливі. Так міг написати той, кому  самому  неминуче неодноразово зазирало в очі.

Та  роман «За серпанком, загадковим серпанком» створено в дещо іншій тональності й стилістиці. Автор наче запрошує читача у співавтори, пропонує йому самому визначитися, хто є хто, відповісти на низку «чому».  Водночас не випадково, очевидно, що навіть у  назві сутності  – асоціативний натяк. Передовсім – на   міраж-серпанок буття, де життя і смерть – поряд, переплітаються, перетікають, як  «Розмитому часі» Сальвадора Далі.  Назва книги  – ліричний поетизм із філософським підтекстом.

Зрештою,  «За  серпанком, загадковим серпанком» – концептуально інакший  роман у специфіці взаємозв’язку автора та персонажів. Іван Корсак наче абстрагується від них, стає трішки осторонь, даючи шанс читачеві без авторського мотиваційного посередництва наблизитися до сутності героїв чи антигероїв Автор пропонує прозове полотно, у якому за екстремальних умов війни триває безперервний суворий іспит, що супроводжується цинічними маніпулюванням людиною, суспільством.

Прожиття, кажуть, не можна судити, якщо не знаєш, якою була чи буде  смерть.  Треба  заслужити  право на вмиротворене завершення свого земного шляху (принагідно пригадаймо, як це сталося у випадку з Григорієм Сковородою  чи героєм фільму «Острів») . «Смерть не раз облизня упіймала, коли Моріс ходив по бритві, дістаючи найсокровенніші таємниці тих, хто хотів усе підпалити «світовою революцією», не раз прибігала медична швидка і медики скрушно й безнадійно кивали головами, та знову ота з косою залишалася з носом. А помер він, тримаючись за руки з Евою… Моріс відійшов спокійно і тихо: він встиг зробити свою справу на цій землі», – лаконічними  штрихами дописує Іван Корсак художній життєпис одного з унікальних персонажів,  який у дійсності мав свій реальний прообраз. І при цьому був  наче двома різними постатями. В одній іпостасі – як один із лідерів американської компартії (Кремль сприймав  його своїм агентом впливу). В іншій – як людина, яка самовіддано працювала на США. Адже усвідомлювала справжні наміри імперії зла  (у комуністичному варіанті) та робила все, що в її силах, аби добро не програло.«Цікава то фрукта, доля людська, – потішалися Чайдлси (Моріс та Ева). – За два місяці, мало не одночасно, нас привітати   встигли московський голова КДБ і директор нашого ФБР. Чи випадало кому ще таке в житті?»… То ще не вся була дивина. По тому, як Леонід Брежнєв Морісові на ювілей вручив орден Червоного Прапора, президент США Рональд Рейган, немов вирішив не відставати, – нагородив Чайдлса Президентською медаллю Свободи», – констатує автор роману.

Одначе та війна (йдеться про ту, що тривала впродовж 1959 – 1975 років, яку історики називають В’єтнамською) таки була програна.  Тож  устами Мирослава ,іншого  провідного героя роману,    у якійсь мірі   усе-таки промовляє автор: «Він візьметься таки за книгу, книгу щиру, наскільки  вистачить в нього вистачить тої щирості й чесності найперш перед собою, напише про те, що сам у В’єтнамі  бачив, а ще про сприймання війни тут, на американській землі. За серпанком  років, загадковим дещо серпанком з їхнім  плином, де мерехтять, пливуть та розминаються події і долі, іноді не все розгледіти можна, однак за будь-якої погоди не має права розминутися правда, лжу та облуду  мусимо впізнати в лице, як би вони не перебирали собі хитро інші кольори чи найтонші, ледь помітні відтінки».

Іван Корсак ставить собі цю мету вже у контексті українських реалій, коли Кремль анексував Крим та запустив механізм кривавої вакханалії на Донбасі.  Він як митець усвідомлює, що засадничо імперія зла  неодмінно  терпітиме крах. Але для цієї перемоги  потрібно, в міру своїх сил, докластися кожному, хто не сприймає як червоний сатанизм,  так  і «русскомировский» маніакальний  шовінізм.  Письменник  пише, посилаючись на документальні джерела, про те, як ще в період В’єтнамської війни Москва використовувала гібридну методологію. Коли антивоєнні настрої у США були  інспіровані ззовні  та «підігріті»  купленими ЗМІ, безпосередньо профінансовані «організатором», простимульовані наркотиками та алкоголем. Впливовий ком партфункціонер Борис Пономарьов (під час розмови з Морісом  Чайдлсом)зізнавався: «Комуни хіпів для нас – рідкісна знахідка, до того ж разом із вільним і безконтрольним вживанням різної наркоти; оте  вільне кохання  з частою зміною статевих партнерів – то цілковите руйнування традиційної сім’ї, а з нею суспільства». Тож і  виявлялася парадоксальна сутність: «Молодики, що поклонялися, за  їхніми  словами, свободі, радості життя і любові до ближнього, світилися пекучою ненавистю до людей, що собою боронили ту ж саму свободу». Відчуваючи наслідки страшної  загрози,  знаменитий  лідер «Бітлз» Елвіс Преслі  писав до президента США Річарда Ніксона: «Я глибоко вивчив таке питання наркоманії  і методи промивання мізків, якими користуються комуністи, і перебуваю в самісінькому центрі того, що відбувається і де я можу принести й принесу найбільше користі».

Роман  Івана Корсака –  про долі  та  смертельну гру (ходіння по лезу ножа) за лаштунками  безперервної   геополітичної драми.  Автор  зводить на художніх теренах прозового полотна  і Джека Чайдлса (другу людина в Компартії США, подвійний агент ФБР та КДБ), ГессаХолла – лідер комуністів США, Микиту Хрущова, Леоніда Брежнєва, Михайла Суслова, Бориса Пономарьова, Юрія Андропова, й легендарного організатора першої УПА  Тараса Бульбу-Боровця (той, до речі,  пропонував США  дозволити  йому очолити у В’єтнамі українську експедицію)…   Механізм тодішнього кремлівського наступу, за спогадами   Бориса  Пономарьова, розкриває тодішній компартійний радянський лідер Микита Хрущов (хоч під  час  війни його й  було зміщено з посади першого секретаря ЦК КПРС): «Хитрість і наркотики сьогодні є нашими найпершими ешелонами у боротьбі з капіталізмом… А тоді вже, Родіоне Яковичу ( Малиновський, міністр оборони, – В.В.), в третьому ешелоні підуть твої танки». Прийоми цілком суголосні з нинішніми. Тільки вже не для боротьби з капіталізмом, а світом, який  «посмів» бути собою, а не в рабській   чи васальній залежності від реанімовуваної  «царем» імперії.

Констатація Василя Берзінця, американського полковника  з українським родоводом, актуальна для нас. Хоч це зізнання слова, зазначає  автор «За серпанком, далеким серпанком»,   датоване ХХ сторіччям й адресувалося для громадян США:«Наші овечки інтелігентні  і барани також ніяк не докумекають, що насправді йде куди жорстокіша війна у  душах, аніж у тутешніх найгустіших джунглях… Послухайте, що щебече преса, що набалакують бородаті професори з вузівських кафедр – вони всі, навіть ті, що за  кремлівську копійчину не купилися, нараз капелюхи вельми видатних гуманістів надягли. Бракує їм втямити: якщо не боронитися проти московської чухавки (ефемізм до слова «короста», – В.В.) у В’єтнамі, то небавом  доведеться робити те в Південній Америці чи й на власній землі». Ця сувора правда   здатна стати  вбивчою, якщо і досі не зуміємо  (не зуміють) її почути.  Тим паче, що мовлена тим, хто заплатив своїм життям у протистоянні з «московською чухавкою». Його вдячно   згадує Мирослав, один із головних героїв книги: «Царство тобі небесне, хреститься Мирослав, ще одна душа, коренями з далекої нашої прабатьківщини, дивитиметься тепер зорею небесною, чи достойні ми тої землі».

І, звичайно ж, у  прозовому полотні   Івана  Корсака  – й данина  почуттю, що попри лихоліття та, здавалося б,  домінування ненависті,  залишається рятівним навіть для тих, кому зі свого дна не видно проблиску зорі надії.  Ця лінія любові (відтак – у  вияві кохання) – у сюжетній лінії, що єднає  Мирослава та Кнопку.  Доля останньої – наслідки соціального оксиморону:  прагнення свободи, несприймання суто меркантильного сенсу  життя, втеча в міраж (що наближає до віртуалу) за допомогою наркотиків.«Мирослав не міг не бачити, що Кнопці щиро хотілось нового життя, але старе невідступно смикало за рукави і поли… Він бачив, як мучиться Кнопка, як ламає біда немилосердно її тіло і душу, але й не міг не помітити тої лагідної тіні, що кохання й надія кидали на змучене, зболене і вистраждане її лице», – «розкодовує» Іван  Корсак загадку  взаємних почуттів цих двох таких різних персонажів.

Мирослав і кохає Кнопку, й безсилий терпіти її витівки. Він шукає рятунку у спілкуванні з Богом: «Вперше в житті  молився біжучи, ще послизнувся та боляче гримнувсь на сходах, та біль цей ніщо супроти болю душевного, він біг і знову читав молитву, ті слова були не про помилування себе, він просив, він благав не забирати інше  життя, ліпше нехай би його придалося, за всі свідомі роки не було в нього такої молитви, ні вголос, ні подумки, не було такого благання».

У цьому любовному «трикутнику», окрім двох вище згаданих  персонажів, – і Том, якого Кнопка вважала своїм бойфрендом. Він, викладач біології, спочатку здається дещо песимістично налаштованим інтелектуалом. Роздумуючи про свою епоху, зізнається Мирославові (Майку): «Першу заповідь тепер  переінакшили: надури ближнього» . При цьому сам Том, який ігнорує  заповідь не  судити, виявляються антиподом іншого християнського постулату: не убий. Тому й неминучі метаморфози з цією людиною, яка, ставши бранцем ненависті , перетворюється у нелюда. Том, який начебто кохає Кнопку,  робить усе, щоб вона  загинула . Хоча дівчина все-таки  виживе. А Мирослава від кулі «моралізатора» несподівано  вирятовує Річард  – той, хто позиціонував себе як його ворог. Справді, несповідимі шляхи людські.

Але гепі-енду нема. У лікарні Кнопка залишає  Мирославові на прощання (передає через лікаря, який, на прохання дівчини, каже, що та померла)  «значок, де біла чайка синє небо морем черкала».  Вона робить доленосний вибір. При цьому Кнопка мотивує свій вчинок  у внутрішньому монолозі: «Вона не може, не повинна з Майклом бути, бо заміцне почуття до нього. То карма, їй знати не дано, хто її і коли нажив, у поколінні якому винуватцем непрощеним був перед  Небом чи людністю… Тільки крайня тепер вона, яка  всім приносить лише нещастя… Якщо досі вона  лиш нещастя іншим приносила, то який віщун може знати, чи Майклу дарує інше? Але десь далеко на задвірках душі ворухнулась  гріховна, непрошена думка, яку тої ж миті виштовхувати  взялася і в шию гнати:  якщо Майклові почуття рівновеликі її почуттям, то він не повірить нікому і шукатиме, знайде її».

Як вище зазначалося,  автор часто  переносить  своїх персонажів у екстремальні умови, коли  життя  і смерть – поряд, і ти вже не можеш грати себе, а мусиш, скинувши   маски імітацій, бути собою . При  цьому  він залишається вірним своїй стилістиці, специфіці художнього мислення. Зазвичай авторське  мовлення інверсивне,  динамічна фраза (іноді – період)  вбирає в себе сфокусовану миттєвість і  «потік свідомості» дійової особи.  Як аргумент процитуємо цей фрагмент:  «Дим сочився крізь двері, вигадливо знаходячи найменшу шпарину, він спершу стелився сизою ковдрою по долівці, та ковдра товщала і росла; дим забивав подих і мимоволі вичавлював пекучу сльозу; ще мить, видавалося Кнопці, й вона почне задихатися. Вона розуміла, що то смерть  так вигадливо і підступно   звивається  тісними шпаринами, й навіть змирилася з тим. Єдине, за чим шкодувала зараз: вона вже не зможе перепросити  бабусю, зовсім  чужу людину, яка стала для неї матір’ю».

На сторінках «За серпанком, загадковим серпанком» – «розсипи»  афоризмів (у тому числі авторських). Одні з них апелюють до народної мудрості  «Нечиста сила  крила ангела хоче собі вчепити, та не приживуться вони ніколи», «Біда одиначкою рідко ходить». Інші характеризують суспільно-політичні реалії: «Корупція проникає  в усі сфери життя. Це як якась хвороба, притаманна всім країнам, де йде  війна»;   «Мир, як недосяжна  зірка, здається, що війна скрізь і завжди. Це якась зла іронія, якийсь дикий парадокс – вбивати людей заради миру».

Останнє  велике епічне полотно  Івана Корсака  – явище не лише всеукраїнського масштабу. Тож  хочеться сподіватися,  що цей роман  буде інтерпретовано  й іншими мовами.  Та водночас «За серпанком, загадковим серпанком»  –  і прощальне слово Майстра. Як його молитовна заповідь-настанова:  «І нехай благословенне буде те  завше святочне,   світле як великодні піснеспіви,  небом дароване почуття, благословенним будь такий непростий, гіркий і солодкий, колючий нерідко дарунок –  життя».

Віктор Вербич

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *