Ще один крок до безповоротної української ПЕРЕМОГИ

Кононенко повідомив, хто планував напад на офіс «Батьківщини»
26.06.2017
ПриватБанк запустив сервіс швидкої оплати комуналки через банкомати
26.06.2017
Показати всі

Ще один крок до безповоротної української ПЕРЕМОГИ

Відлуння тижня (19.06 – 26.06)

Український політикум усе частіше звертає увагу на вірогідність приходу  на владний олімп нової людини, коли долю країни вирішують не дисципліновані  люди вчорашнього дня, а молодь, яка не вірить політикам-«збитим льотчикам», має свої кандидатури  і знаходить час, аби прийти до виборчих дільниць.  При  цьому посилаючись на  промовистий приклад Макрона, перемогу якого у Франції (і під час президентської кампанії, і за підсумками парламентських   виборів у контексті успіху його «Вперед, республіка!»)  не могли спрогнозувати начебто найобізнаніші політологи. Звісно, перефразовуючи крилатий  вислів – назву книги другого всенародно обраного Президента нашої держави Леоніда Кучми «Україна – не Росія» на «Україна – не Франція», до таких припущень слід  ставитися скептично. Навіть до  варіанту версії, що  прихід нової політичної еліти та нового лідера  можливий у нас. Якщо не 2019, то принаймні 2024-го.

Зрештою, пригадаймо вибори Президента  України 25  травня 2014 року. Перемогу Петро Порошенко  здобув у першому турі завдяки рівню національної свідомості суспільства, яке розуміло загрозу від некерованості країни, розбалансованості владних інституцій.  Феномен став можливим  і завдяки принциповій позиції молоді. Тож цієї неділі  Глава нашої держави, роздумуючи про  «великі  надії і очікування» з нагоди Дня молоді, наголосив: «Юнаки та дівчата зі світлими помислами, з великим патріотизмом, енергією і добром у серці героїчно кидають виклик злу та несправедливості… Пишаюся тим, що молодь завжди стояла в авангарді історичних змін, боротьби за незалежність України – від Героїв Круг до перших студентських наметів Революції на граніті, від Помаранчевої революції до Євромайдану, Героїв Небесної Сотні та «кіборгів»…Вірю, що Україна ніколи не зійде зі шляху демократії, бо загартувалося нове покоління – покоління вільних людей».

Але  українська політична драма (у  контексті майбутніх  вітчизняних виборчих кампаній)  має ще одну «віху» – вибори  «царя»  РФ у березні 2018-го.   Перемагати під звуки всенародної  шовіністичної любові Путін зможе, коли підтвердить свій статус «собирателя».  Передовсім – щодо України. Якщо одні аналітики все-таки не вірять, що восени потужний удар буде завдано з боку Білорусі, то інші майже не сумніваються (навіть зважаючи на фактор не прогнозованості чинного господаря Кремля) у цьому. Адже де-факто Білорусь уже втратила суверенітет,  вона – складова частина союзної держави. Аншлюс – це питання, швидше за все, зовсім недалекого  (вересня  – грудня 2017-го)  часу.

Правда, песимістичні сценарії можуть бути відтермінованими, зважаючи на наслідки зустрічі президентів України і США  в овальній залі  Білого  дому. Не варто іронізувати з приводу 10-хвилинної тривалості  розмови. Важливо, що хоч і чинна владна еліта України під час виборів  Президента США однозначно симпатизувала суперниці нинішнього господаря Білого дому, Вашингтон не здає Київ  у сферу «Русского мира». Попри те, що, швидше за все,  Трамп (і через посередництво свого зятя Кушнера) та Путін – не чужі люди.

Тим не менше, Президент України Петро Порошенко  у  резиденції Президента США із вдячністю   нагадав Дональду Трампу: «Ми боремося за свободу і демократію завдяки вашій сильній підтримці у сфері безпеки та оборони – підтримці нашої оборони, підтримці моєї 45-мільйонної нації, найбільшої країни на європейському континенті. І я абсолютно впевнений, що історія України – це історія успіху. Я пишаюся тим, що ви, пане президент, і Сполучені Штати, є співавтором цієї історії успіху… Наша ефективна координація принесе мир нашій  нації, нашій землі і зможе підтримати нашу територіальну цілісність і суверенітет».

Але, як підтверджують  події та тенденції минулого тижня, попереду – набагато складніші іспити, ніж ті, які  довелося скласти. Та не далекий від істини історик-міжнародник, політолог Олексій Гарань («УП»): «З  того, що відомо на даний момент, –  із візиту (Президента Петра Порошенка, – «ВП») вдалося вичавити максимум можливого, точно не «зрада», може стати  «перемогою» – треба далі над тим працювати».

«Це було вкрай важливо»

Політконсультант, президент Фонду національних стратегій Тарас Березовець пояснив, про що домовилися Порошенко і Трамп (див. «Новоевремя»). Попередньо він нагадав, що адміністрація Дональда Трампа мало часу приділяє дипломатичному етикету, тому підготовка зустрічі з українським Президентом пройшла у швидкому темпі. Зазначаючи, що Трамп – новачок у міжнародній політиці, експерт підкреслив: «Зовнішня політика – основна сфера діяльності віце-президента Майка Пенса, який тримається в тіні, мало говорить, але працює чимало. Він доклав зусиль для організації нинішнього візиту. Саме зусиллями Пенса сьогоднішня зустріч в форматі drop-in (коротка зустріч до 10 хвилин) пройшла в повноцінному форматі переговорів в Овальному кабінеті. Це було вкрай важливо, оскільки, згідно з вашингтонським дипломатичним етикетом, якщо президент США приймає гостя в Овальному кабінеті – зустріч і переговори отримують найвищий статус».  На думку Березовця, «Трампа питання боротьби з корупцією в Україні цікавлять десь у десяту чергу. Що ж цікавить в першу чергу? Ефективна витрата американських грошей. Крім того, Трампа цікавить дотримання всіх умов. Як бізнесмен, він хоче бачити, що все, про що він домовлявся, –  виконується. Якщо це не виконується – ставлення американців серйозно зміниться».

Роздумуючи про  позитивні моменти зустрічі, він резюмує: «Вдалося домовитися про розширення співпраці у військово-технічній сфері. Трамп дав відповідне доручення міністру оборони США. Конкретики не було, але оскільки тут є Муженко, начальник Генштабу, можна припустити, що Україна може отримати так звану легку летальну зброю. Таке рішення лобіюють і міністр оборони Меттіс і радник Макмастер». За інормацієюБерезовця,  «в адміністрації сьогодні є досить велика група чиновників вищого рівня, яка відстоює інтереси України. Меттіс, Макмастер, Пенс – це наші головні союзники. Хто нас не підтримує? Стів Беннон – радник президента. Також є проблема з Джаредом Кушнером – зятем президента. Кушнер не те що не підтримує нас, він далекий від цього питання і не помічає Україну. Вона його не цікавить. Якщо вдасться заручитися підтримкою Кушнера – це може змінити баланс у Вашингтоні».

«Ця поїздка точно не стала програшем»

Про  здобутки та проблеми візиту Петра  Порошенка до США розмірковує  політичний оглядач Сергій Сидоренко (див. «Європейська правда»). Він переконаний, що  «Адміністрація Президента Порошенка отримала те, чого прагнула так довго й наполегливо: Президент України зустрівся зі своїм американським колегою Дональдом Трампом, до того ж ця зустріч відбулася раніше, аніж переговори Трампа з Путіним». Причому це сталося за умов, коли «Трамп справді був (і, очевидно, досі лишається) щиро налаштований на потепління у стосунках з РФ – частково через вплив старої команди, частково через власні переконання. Новий господар Білого дому не приховує, що прагне зменшити вплив питань прав людини і демократії на зовнішню політику США».

Сидоренко звертає увагу, що «в день початку візиту Порошенка президент (США, – «ВП») підписав новий санкційний указ. В міжнародній політиці спілкування лідерів зазвичай відбувається мовою сигналів та символів, тож такий вибір дати не міг бути суто випадковим».У підсумку, резюмує експерт,«можна стверджувати: для Порошенка і для України ця поїздка точно не стала програшем і навряд чи хтось ризикне аргументовано стверджувати, що вона стала візитом втрачених можливостей».

«Переможець у цих іграх один»

На думку політика, громадського діяча Дмитра  Співака (див.  публікацію «Геополітичний преферанс»  у «ЛБ»), унаслідок  10-хвилинної зустрічі в Білому домі президентів США та України «Дональд Трамп  всіх переграв, продемонстрував блискучу багатоходівку і вміння знаходити виграшні рішення з-за того, що здається, програна ситуація».  Він підкреслив: «Щоб збити напругу своїх політичних супротивників, які звинувачують його у зв’язках з Кремлем, він погоджується зустрітися з Петром Порошенко раніше, ніж з Путіним. Однак, щоб продемонструвати себе Порошенко «Хто є де», Трамп не робить окрему офіційну зустріч, а приймає Президента України під час своєї робочої зустрічі з своїм радником. Попутно, так би мовити. Ну, а щоб не образити самого Путіна, Дональд Трамп взагалі не їде до аеропорту зустріти Петру Порошенко, доручивши це своєму заступнику Пенсу. Тем самим, демонструючи свій рівень вразливості цього  візиту».

Водночас, переконаний Співак, «у  Вашингтоні прекрасно знають про стан справ в Україні. Надто добре відомо про рівень корупції у владі, про імітацію реформ, про згортання багатьох демократичних свобод, про зв’язок нової постмайданної влади з представниками минулого Режиму». Тож, резюмує він,  «так що  Трамп показав всьому світу, що він Гравець».  На думку аналітика, «що стосується  формальностей, то меседжі отримали  всі. Як говориться, й вовки ситі, й вівці цілі… Але  Переможець у  цих  іграх один. А покупець, як відомо, не судить».

«Російська загроза об’єднала і мобілізувала українців»

На думку видавця  журналів «BusinessUkraine» і «LvivToday»  Пітера Дікінсона, «оскільки Україна прагне зміцнити постмайданну ідентичність, вона могла б багато чому навчитися на прикладі британського вшанування історії Дюнкерка. Події 2014 року здатні підняти український національний дух».Він нагадує, що «навесні 2014‑го країна зіткнулася, здавалося, з непереборною перевагою Росії. Повітря наповнювалося відчуттям неминучості по мірі того, як місто за містом здавалося гібридним російським силам» (тут  і далі посилаємося  на «Новоевремя»). Але потім, підкреслює аналітик, «сталося щось неймовірне: звичайні українці взяли в руки зброю і дали бій. Добровольчі батальйони стали самою різношерстою військовою силою. Здебільшого нетреновані громадяни опинилися в авангарді військ, які до кінця весни – літа 2014 року визволяли міста. За ними стояла ціла нація волонтерів, які годували і фінансували захисників країни в самі відчайдушні часи. Це військове диво куди драматичніше будь-якого голлівудського блокбастера, і воно врятувало Україну».

Однак, зазначає Дікінсон, «подібно Дюнкерку, військове диво України в 2014‑му не було славною перемогою. Війна не закінчена. Проте дух тих фатальних місяців зібрав всі елементи національного епосу. Він міг би зіграти центральну роль у спробах побудувати нову українську націю, об’єднавши українців усіх політичних поглядів у повазі до тих, хто не дозволив путінській війні поширитися по всій країні. В цьому сенсі це готова протиотрута тактиці поділу суспільства, використовуваної популістами. У невизначеному українському майбутньому ніхто не спитає, якою мовою ви говорите. Колишні офіцери Беркуту і протестувальники Майдану стали пліч-о-пліч. Євреї, мусульмани, католики, православні атеїсти вийшли разом, забувши про дрібні мирні розбрати. В екстремальних умовах вони усвідомили, що всі вони – українці».Загалом же, на його думку, очевидно «найбільшим дивом стало те, як російська загроза об’єднала і мобілізувала українців. Це характерно для всіх великих народів і зможе надихати ще багато поколінь українців».

«Восени  будуть говорити  про загрозу з боку  Білорусі»

Громадянин Білорусі, аналітик  Українського інституту майбутнього Ігор  Тишкевич переконаний (див.«Апостроф»), що майбутні  військові навчання у Білорусі – це традиційна страшилка для українських медіа. При цьому він посилається на результати соціологічного дослідження  «У разі якщо РФ спробує отримати контроль над державою військовим шляхом, що ви будете робити?». Від 17 до 24% білорусів  говорять, що будуть чинити опір зі зброєю в руках. Аналітик підкреслює: «Навіть 17% тих, хто буде чинити опір російській агресії, – в Україні не було такого в 2014 році. Крім того, в Білорусі Олександр Лукашенко протягом останніх 15 років досить активно нищив проросійські організації. У в’язницю відправлялися всі, хто представляв самостійні політичні центри. Як жартують у Білорусі: у країні тільки одному політику можна любити Росію, всі інші люблять рівно в тому обсязі, який прописаний у відомчих інструкціях».

Відтак Тишкевич розмірковує  стосовно  небезпеки для України. «Навчання дійсно будуть проводитися на полігонах поблизу українського кордону. У Білорусі є в Брестській і Гомельській областях два полігони в Поліссі. Чим вони добрі? Це великі полігони в малонаселеній області, де можна на практиці проводити бомбометання, стріляти і так далі. Два інших полігони – між Барановичами і Слонімом та під Вітебськом – розташовані поруч з великими містами. Якщо щось трапиться, то проблем потім не оберешся, тому масштабні навчання проводила Білорусь і буде проводити на відстані від 20 до 50 кілометрів від українського кордону. Відповідно, російський контингент приїде на полігони, які знаходяться від 20 до 50 кілометрів від українського кордону, і, природно, в Києві це буде не подобатися, і восени будуть говорити про загрозу з боку Білорусі».

Він також піддав критиці ментальність українців. «Українці – геніальні тактики. На якийсь подразник вони дуже швидко можуть придумати рішення. Але українці – погані стратеги, – сказав Тишкевич. – Не хочу нікого образити, але, якщо проаналізувати історію України, погляньте, скільки разів зароджувалася українська державність? Люди тактично швидко змітали окупанта, намагалися створити щось своє, але на момент створення інституцій, коли потрібно планувати на 15-20 років уперед, все розсипалося. Говорячи простою мовою, образити українця легко: сказав якусь гидоту – він вихопив шаблю і пішов бити. Але проблема українців в тому, що, коли виставляєш стіл із закускою і вибачаєшся, українець відразу розпливається, і ти – вже кращий друг».

«В цьому випадку Україна опиниться в найважчому становищі»

Російський політолог та історик  Олександр Желенін  в аналітичній розвідці «Бити чи не бити. Сценарії експансії Росії»  (див. «Лівий берег») припускає: якщо сценарій «мирного» поглинання Білорусі Росією  буде реалізований, то очевидно, що  Україна, держави Балтії (зокрема Литва) і Польща опиняться  в дуже тяжкому становищі. Він наголошує, що «Україна в цьому випадку опиниться оточена з чотирьох сторін: з півночі та північного заходу з боку Білорусі, з південного заходу – з боку Придністров’я, з півдня (Крим), зі сходу  («ДНР-ЛНР та власне Росія). Після аншлюсу  Білорусі, російські війська можуть спробувати повністю відрізати Україну від зовнішнього світу. Наприклад, частини, розташовані в Придністров’ї та Білорусі, можуть рухатися назустрічодна одній  та відрізати країну від її західної кордону з країнами Євросоюзу».

Таким же чином, зазначає Желенін, «російські війська, розташовані в Криму, можуть одночасно рухатися, з одного боку, у напрямку Одеси та того ж Придністров’я. Інша  їх частина, в зворотному  – східному напрямі,  в сторону вже загабаваних територій («ДНР-ЛНР»). В цьому випадку Україна опиниться в найважчому становищі і її доля  буде повністю залежати від її здатності протистояти агресору».
У не менш тяжкому становищі  в разі реалізації описаного сценарію аншлюсу Білорусі опиниться, на думку аналітика,  і Литва. «Для Путіна в цій ситуації головним завданням буде, звичайно,  «пробивання» коридору по її території в бік Калінінградської області, – пояснює він. – Причомупівденна Литва з Вільнюсом в цьому випадку може виявитися певним  «загадковим призом» для ущемленої  національної  свідомості певної  частини білорусів». Желенін нагадує, що Литва – член НАТО. Але припускає, що «НАТО обмежиться лише словесним осудом російської агресії проти Литви (такий сценарій поки представляється більш реалістичним, ніж негайний перехід альянсу або хоча б Франції та Німеччини до бойових дій проти військ РФ), це буде означати розвал Північноатлантичного альянсу – адже його головну функція – захист своїх членів, він не виконав».

«…закінчиться за 20 хвилин. Ну, можливо, за три  дні»

19 червня Москва оголосила про вихід зі спільного з США меморандуму про польоти над Сирією. Днем раніше сили очолюваної Сполученими Штатами міжнародної коаліції збили сирійський винищувач Су-22. Внаслідок цього рішення Міноборони Росії, з’явилися побоювання щодо загострення відносин США та РФ на сирійському напрямку. Про те, чи може Москва  піти на серйозну війну із Заходом,  роздумує у виданні «Апостроф»  російський фінансист і блогер Слава Рабинович.  Він нагадує,  «прямого зіткнення в повітрі або на землі між американськими та російськими або радянськими військовослужбовцями не було, напевно, з часів В’єтнамської та Корейської воєн. І якщо ризик таких зіткнень збільшується, відповідно, це дуже серйозно збільшує ризики для існування нашої цивілізації». Але при цьому, підкреслює аналітик, «є величезна – напевно, навіть 99-відсоткова – частка путінського блефу. Він і всі члени його ОЗУ прекрасно розуміють, що війна з НАТО, якщо вона тільки не переросте у глобальний ядерний конфлікт, закінчиться за 20 хвилин. Ну, можливо, за три дні. І не на користь РФ. І це, природно, буде кінцем цього режиму».

«Скоріше за все, йдеться про поглинання»

В українському політикумі знову активізувалися розмови про можливе об’єднання ключових політичних гравців – президентського «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту»  Арсенія Яценюка. Наразі прораховуються різні конфігурації (див. «РБК-Україна»). Політичний оглядач Надія Андрікевич нагадує, що  «про об’єднання БПП та НФ говорять як мінімум три роки – ще з часу підготовки до позачергових парламентських виборів. Партії планували об’єднатися ще влітку 2014 року, але яблуком розбрату стала неспроможність домовитися про спільний список. Соратники Яценюка пішли окремою колоною та навіть виграли вибори у БПП за списками партій, здобувши підтримку 22,14 % виборців, натомість БПП – 21,82%».За її інформацією, на початку червня вже цього року на одній із «стратегічних дев’яток» лідери країни повернулися знову до цієї теми.

За словами співрозмовника видання «РБК-Україна», «нова партія має об’єднати трьох політичних гравців: Порошенка, Яценюка та чинного прем’єра Володимира Гройсмана. Гройсман, як прояснили в НФ, потрібен як буфер, який пом’якшуватиме удар при зіткненні інтересів першого з другим». Водночас, за даними соціологічної групи «Рейтинг»(опитування проводилося  19-25 травня), так і Центру Разумкова (21-26 квітня), якби вибори до парламенту відбулися найближчим часом, партія Яценюка  не набирає навіть 2%. В той час як БПП, за даними «Рейтингу» має 11,3%, за даними Центру Разумкова – 9,8%. Лідером електоральних вподобань наразі є «Батьківщина» з 13,2% («Рейтинг») та 11,2% (Центр Разумкова).

«Експерти вважать, що об’єднання може і не відбутися з огляду на ризики, яких цей процес завдасть президентській партії, зважаючи на дуже низький рейтинг «Народного фронту». До того ж, запевняють, що саме об’єднання потрібно власне соратникам Яценюка, які розуміють, що в іншому випадку мають високі шанси залишитися за бортом парламенту після наступних виборів до Верховної Ради», – констатує Надія Андрікевич. А відтак цитує  директора фонду  «Демократичні ініціативи! імені Ілька Кучеріва Ірину Бекешкіну: «Об’єднання кого? БПП, який має рейтинг, і «Народного фронту», який його не має? Мені здається, що скоріше за все, йдеться про поглинання або буде нова політична сила під новою назвою. «Народний фронт» – це 0,5%. Якщо їх не візьме БПП, то вони залишаються поза межами парламенту».

За словами голови правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимира Фесенка, «йдеться не стільки про об’єднання БПП і НФ, скільки про ребрендинг цих двох політичних сил, щоб на їх базі створити нову демократичну, проєвропейську політичну силу. Нібито автор цієї ідеї Юрій Луценко хоче очолити список». Експерти не виключають і такого розкладу: якщо список не очолить Луценко, це може зробити прем’єр Володимир Гройсман, коли  на момент  оголошення про створення спільної партії, він покаже хорошу роботу із якісно вищими соціально-економічними показниками – підвищеними зарплатнями та пенсіями.

Водночас, за версією політтехнолога Сергія Гайдая,  «Володимир Гройсман може і не увійти в БПП тому, що в нього є свої окремі політичні позиції і президентські амбіції. Я вважаю, що Гройсман думає про окремий політичний проект, де він буде більш самостійним і менш токсичним. БПП у нас – токсичний проект, як колись Партія регіонів».

«Куди ми йдемо?»

Куди рухається Україна?  Чому  країна стає сировинним додатком? На цих та інших питаннях  під час виступу на відкритті міжнародного форуму, яке транслював телеканал «112 Україна», заявив другий всенародно обраний Президент України Леонід Кучма.«Ми про економіку взагалі забули, ми розвалюємося геть! Ми стаємо сировинним додатком. У нас металургія залишилася, хімія, сільське господарство. Високотехнологічних виробництв практично немає», – зазначив  він.

А відтак  запитав: «Куди ми йдемо?» Відповідаючи на  запитання, він констатував: «Ми раді вільній торгівлі з Європою. Чим ми торгуємо з Європою? Подивіться статистику. Пшениця – в сільському господарстві практично більше нічого. Медом ще. За перший квартал ми практично всі квоти вибрали. А тепер ви дивитеся, як європейці ставлять нас на коліна: «Ліс рубайте і везіть до нас». Де, яка конкретна допомога Україні, щоб ми ставали на ноги?! Якщо ми будемо бідними, як сьогодні, ми нікому не потрібні!»На переконання екс-Президента, «на 90% все залежить від нас самих. Не треба ходити по всьому світу з простягнутою рукою. Сьогодні бюджет України на 70% позичений».

Звісно,  можна не погоджуватися з критичними акцентами Леоніда Кучми. Та, з іншого боку, навряд чи є підстави докоряти  другому  всенародно обраному Президентові  за упередженість.

У цьому контексті залишається актуальним і заклик чинного Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана   (див.  Урядовий  портал) працювати над реалізацією «завдання – побудувати країну разом». Зокрема – «не дивитися на політичну кон’юнктуру, а приймати державницькі рішення».

Але виклики сьогодення набагато багатогранніші, ніж ті, які усвідомлюються  представниками політичних еліт і високопосадовцями. На цьому наголошували у своїх публікаціях і   ЗМІ: «Про зустріч Президента із Трампом: зміни формату АТО не буде» («24»), «Чотири кроки назустріч США» («ЛБ»),  «Надання Україні оборонної зброї США: у Кремлі вже здійняли паніку» («Еспресо»), «Смуга санкцій для Росії: подвійний удар з Вашингтона» («DW»), «ООН: Майже 66 мільйонів людей у світі є біженцями» (УНІАН),  «Звичайне диво» («Апостроф»),«Міф 22 червня: український погляд» («День»),  «Новий статус Донбасу: про що йдеться» («НВ»), «Ініціатива закону про деокупацію і реінтеграції Донбасу. Чому зараз»  («Главком»),  «Починається новий процес: у США заявили, що Трамп відмовив Путіну в обміні України на Сирію» («Обозреватель»), «Український інтерес…» (УНІАН)…

Нинішні реалії в Україні у значній мірі зумовлені геополітичними процесами. Зокрема – намаганням  РФ повернутися до статусу наддержави з контролюванням сфер впливу якщо не  до Першої світової війни, то принаймні за підсумками Другої. Президент України Петро Порошенко в інтерв’ю американському телеканалу «FoxNews»  зазначив: «Ми маємо зараз краще розуміння ситуації. Путін зробив важливий та сильний меседж, коли сказав, що найбільшою трагедією ХХ століття для нього був розпад Радянського союзу. Він зараз намагається докласти величезних зусиль, щоб перебудувати Російську імперію або відновити Радянський союз, проте ми не даємо йому жодного маленького шансу. Протягом двох останніх місяців ми, українська нація, мій 45-мільйонний народ отримали безвіз з ЄС. Це було «Останнє прощавай» Російській імперії та президенту Путіну».

Проте, як  наголошують політичні аналітики, історія Російської імперії має бути ліками для всіх легковажних оптимістів. Кремлівський ядерний монстр  та його п’яті колони (в Україні – передовсім) не здатен відректися від своїх амбіцій. Тим паче – за умови майже стовідсоткової підтримки  населення РФ, зазомбованого  великодержавницькими ідеологемами.

Правда, такі виклики   все адекватніше починає сприймати світова спільнота.  Тому й Україна залучається підтримкою Вашингтона, Брюсселя,  Парижа… У цьому контексті – й запрограмовані на липень візити до Києва  Державного секретаря США  Тіллерсона,  Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Гуттереша, Генерального секретаря НАТО Столтенберга.

Але українська ПЕРЕМОГА стане реальністю тільки тоді, коли вдасться уникнути внутрідержавних чварів, хаосу, запрограмованого на переростання в громадянську війну та чергову  втрату державності. Будьмо!

 Віктор Вербич

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *