Затримали чоловіка, який хотів провезти через кордон 193 кілограми сала (ФОТО)
24.04.2017
Оголосили нових учасників «Lutsk Food Fest»
24.04.2017
Показати всі

Український феномен

Відлуння тижня (17.04 – 24.04)

Якщо удар по бурштиновій мафії на Рівненщині засвідчив радикальні наміри правоохоронців спробувати принаймні повернути ситуацію під контроль, то події довкола екс-нардепа Миколи Мартиненка могли мати суттєвіші загальнополітичні наслідки. Адже йшлося не лише про відволікаючий маневр, не тільки про долю бізнесмена й політика, якого іноді називали фінансистом «фронтовиків», а про існування владної коаліції – «сіамських близнюків» БПП «Солідарність» і «НФ». Відповідно – про вірогідність запуску механізму дочасних парламентських виборів.

Те, що згідно з рішенням суду (персону унікального судді, якого мала обрати найоб’єктивніша  електронна система, «фронтовики» спрогнозували заздалегідь). Але  те, що затриманого суд  відпустив на поруки, без жодної застави, стало інформацією для роздумів і про можливості Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Принагідно нагадаємо, що Назар Холодницький у Фейсбуці писав: «Досудовим розслідуванням установлено, що в період з 2013 року по 2016 рік злочинною організацією у складі службових осіб ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ДП «СхідГЗК»), службових осіб «STEUERMANN Investitions und Handelsgesellschaft mbH» (далі – компанія STEUERMANN), а також групою осіб, які мали контроль над вказаними підприємствами, у тому числі Мартиненком М.В. було вчинено розтрату коштів ДП «СхідГЗК» в розмірі 17,28 млн. дол. США шляхом неправомірного укладення та подальшого виконання контракту купівлі-продажу уранового концентрату для ДП «СхідГЗК» через австрійську компанію-посередника STEUERMANN».

Тож, очевидно, «з цього дива не буде пива» (скористаємося народним афоризмом).  Очевидно, поки політичний театр, як час від часу  називають ВРУ, відпочиває  (нардепи повернуться в сесійну залу, якщо не трапиться чогось надзвичайного, тільки 16 травня), електорату треба буде кидати інші інформаційні  «поживи». Скажімо, у вигляді вірогідності чергового траншу МВФ, потреби підвищення пенсійного віку, спроб зриву безвізу, нюансів із запуском ринку продажу землі і т.д.

Та феномен України полягає і в тому, що свою живучість вона мусить доводити за умов війни, масштаби якої фактично нарощує Росія. Як зазначив Президент України Петро Порошенко в інтерв’ю телеканалу «Sky News», «дехто намагається називати це (ситуацію на Донбасі, – ред.) замороженим конфліктом. Наголошую, що він не заморожений. А це – гаряча російська агресія проти моєї країни…Це – справжня гаряча війна. Це реальна агресія».

Тож попри те, що минулого тижня Міжнародний суд ООН частково задовольнив позов України проти Росії, нашій  державі доведеться протистояти майже наодинці ядерному кремлівському монстру. Трагідрама полягає і в тому, що внутріполітична ситуація далека від монолітності суспільства. Та й частина західних союзників використовує останній фактор як оправдання своєї позиції щодо України, коли забуваються власні зобов’язання у рамках Будапештського меморандуму. Натомість вишуковуються приводи для «розхитування» ситуації всередині  країни, апелюючи до вимог щодо корупційної складової. Роздумуючи над питанням, «чи готові західні країни протистояти Росії і як далеко вони готові заходити у конфлікті з Росією», лондонський кореспондент «Голосу Америки» Богдан Цюпин, резюмував: «Для багатьох західних політиків, враховуючи британських, на відміну від Путіна, який не боїться війни, це загалом надто серйозні речі, на які вони не можуть просто піти. Тому, думаю, насамперед вони будуть задіювати всі можливі риторичні аргументи, заяви, дипломатичний тиск, санкції. Але на такі кроки, на які пішов Путін, Захід легко не піде».

Тому й Україні, позбувшись ілюзій, для того, аби зберегти  свій державний статус, доведеться розраховувати винятково на себе. Це підтверджували й події та тенденції тижня, що став надбанням історії.

 «Україна не може бути переможеною»

Президент України Петро Порошенко, виступаючи  у Королівському інституті міжнародних відносин,  наголосив (див. офіційне інтернет-представництво Глави держави): «Всі ми усвідомлюємо складність викликів, які стоять перед нами. Світ скотився в лихі часи». Відтак, нагадуючи про уроки історії, він процитував   Вінстона Черчілля,  який у  січні 1940 року – на ранньому етапі Другої світової війни – попереджав: «Кожен з них сподівається, що якщо він достатньо погодує крокодила, той з’їсть його останнім. Всі вони сподіваються, що шторм минеться, перш ніж прийде їх черга стати його поживою.Але я боюся, – я дуже боюся – шторм не минеться. Він бушуватиме, він ревітиме, все більш голосно, все більш широко».

На переконання Глави нашої держави,  ці слова сьогодні особливо актуальні для України. Він підкреслив, що нині теж «є крокодил, якого дехто, якщо не багато хто, охоче б нагодував удосталь сьогодні, щоб убезпечити своє завтра. Багато вважають, що тільки-но Росія буде нагодована, вона перестане більше становити загрозу. Дозвольте не погодитися. У Росії нема проблеми з голодом. У неї є світоглядна проблема. Вона не вірить у такі речі,  як демократія та права людини. Вона вірить у такі речі як «світове домінування» та «зони впливу». Вона не грає за правилами».

У цьому сенсі не дивно, зазначив Петро Порошенко,  що «замість того, щоб давати відповідь на нагальні виклики, які підривають глобальний порядок, Росія використовує їх у власних інтересах. Ось що ми називаємо «гібридною війною». Вона є гібридною, бо не знає кордонів і має багато облич. Дезінформація, агресивна пропаганда, умисне зламування та брехня є лише її маленькою частинкою».  На його переконання, «росіяни не зацікавлені в досягненні миру. Вони зацікавлені в отриманні контролю». Нині фактично триває зіткнення цивілізацій.  «Україна не може бути переможеною, – констатує Президент. – Але успішною вона може стати лише за допомоги своїх союзників. – А процвітаюча і стабільна Україна – це процвітаючий і стабільний регіон». Він також зауважив, що  «сьогодні українська армія займає 8 місце в Європі. Це єдина армія, яка не лише стикнулася з російською агресією, але й здатна її ефективно стримувати. Завдяки їй ви можете почуватися в безпеці.  Вона утримує агресію осторонь від ваших домівок».

Західна спільнота має зрозуміти, що «Кремль одержимий своїм імперіалістичним минулим. Прагнення Росії до гегемонії не зупиниться в Україні. Вчора це були Придністров’я та Грузія. Сьогодні – Україна та Сирія. Хто ж наступний?» Нагадавши, що «Путін розпочав свою «кампанію» в Україні з відчуття безкарності», Петро Порошенко зазначив: «Завдяки санкціям та готовності України відбиватися, він почав вагатися. І він має прийти до відчуття невідворотності. Невідворотності спільної відповіді Заходу. Всі агресори світу повинні знати – вони будуть відповідати за свої злочини».

«Наодинці з ворогом»

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії,  зазначає: «Цей рік –  важкий і визначальний для України». На його думку, «слід очікувати багато неприємних сюрпризів. Маємо несприятливу обстановку – слабкість Європи, невизначеність Сполучених Штатів Америки».  При цьому експерт попереджає, що «Росія робить акцент на політично-дипломатичну війну. Намагатиметься змінити владу в Україні. Воєнний важіль буде допоміжним. Перші півроку на Донбасі підтримуватимуть війну низької інтенсивності, щоб виснажити наше суспільство. Щоб щоденні втрати стали причиною внутрішніх заворушень. І вони можуть бути, враховуючи падіння довіри до влади».

За версією Бадрака, під час подальшого розвитку ситуації  «найбільш вірогідні три сценарії. Перший – змова Росії з новою владою США проти України. Другий – зростання протистояння РФ та Заходу без урахування інтересів нашої держави. Третій – створення антипутінської коаліції з урахуванням інтересів України. Будь-який варіант несе для нас ризик загострення військових дій. Воно може статися в період із травня до кінця літа».

Він наголошує, що « Україні слід готуватися до безконтактної війни. Може початися за будь-якої погоди й часу доби… Україна  – в небезпеці, бо залишається наодинці з ворогом».

«Це теж крок  до перемоги»

Уродженка Луцька Оксана Забужко, одна з найвідоміших вітчизняних письменниць й інтелектуалів, зазначає (див. «Апостроф»), що «сьогодні російський ринок – це постачальник (або рознощик) в першу чергу токсичної, отруєної інформації, так би мовити, «гібридних книг»… У сучасній війні, де 90% агресії становить саме інформаційне руйнування,  «деморалізація супротивника», вже не потрібно витрачати зайві гроші на бомби, не потрібно бомбити міста, – досить розбомбити мізки. Вам розбомблять мізки – і ви самі винесете завойовникам ключі від міста».  Вона  нагадує, що «весь російський контент заражений. Немає нейтрального». У той  е час, письменниця  радить відмовитися від «сталінського мема  «хто залишився на окупованій території, той ворог»… Люди залишилися в окупації зовсім не обов’язково тому, що всі вони чекали приходу Путіна».

На її переконання, «наша перевага в тому, що правда обходиться набагато дешевше брехні. Ця брехня вимагає мільярдів. Адже Донбас обробляти  «під Росію» почали ще з середини 90-х».  Відтак, уточнює Забужко, «пізніше, починаючи з 2009-го, цей принцип сегрегації поширили вже на всі вісім, або на скільки вони там розраховували, областей – на всю заплановану територію їх так званої  «Новоросії».

Серед найістотніших проблем сучасної України, на думку письменниці,   – й та «що у нас взагалі немає ніяких продуманих політик з приводу цієї війни! Немає державних стратегій. Ми тільки  «відстрілюємося», а  «веде»,  як і раніше,  Кремль – як  «світовий гопник» у відсутності  «світового поліцейського». Добре, звичайно, що США в Сирії трошки  «помахали томагавками» і тим розвіяли багаторічний путінський міф про  «велику і жахливу» ядерну державу РФ, нібито здатну, варто їй тільки захотіти, перетворити весь світ в радіоактивний попіл. Одним блефом менше, це теж крок до перемоги». Після цього вона наголошує: «Але ніякі США нам рятувати наших громадян не прийдуть, це не їхня турбота. І думати про те, якими довгостроковими наслідками може загрожувати ця війна українському суспільству, – це теж наша турбота, нічия більше. А ми поки що можемо вигравати тільки на коротку дистанцію – битву, але не війну».  PG

 «І це – абсолютне чудо»

Роздумуючи про специфіку українського збройного спротиву, військовий експерт Олексій Арестович резюмує (див.«Інформатор»): «Наша проблема початку цього конфлікту полягала в тому, що ми … занадто добре воюємо. Успіхи волонтерів і добробатів, які, в свою чергу, розбудили  молодший  і середній  офіцерський склад, активна частина громадянського суспільства, яка після кримського чарівного пенделя, припинила розвалювати оборону своєї країни, і, нарешті, зайнялася її розбудовою, зіграла до кінця 2015 року парадоксальну службу – вище військово-політичне керівництво України перестало, за спинами успішно воюючої армії і суспільства, що  її підтримує, боятися військової поразки, і знову радісно зайнялося грабунком своєї країни». У цих парадоксальних реаліях, підкреслює аналітик, «військово-політичне керівництво України досі впевнене, що воно керує нижньою та  середньою  командирськими ланками  і активно приписує  собі стратегічні результати системи оборони країни, що склалися знизу. Справи настільки непогані  насправді, що в армії стали можливим неможливе – повернення старих радянсько-російських порядків: дуболомна бюрократія, хамство, затирання кращих і саботаж вищим  керівництвом  реальних  змін на краще». Однак експерт не сумнівається, що  таких  пережитками вдасться позбутися. На його думку, взагалі-то, з військової та цивілізаційної точки зору, ми зробили диво. Прийнято вважати, що в української державності немає історії успіху. Але підняти армію з нічого, з потерті, з могили, створити в умовах війни ефективну систему оборони, всупереч протидії власного керівництва – це успіх настільки унікальний і грандіозний, що тільки загальна психологічна інфантильність українського суспільства поки не дозволяє оцінити його повною мірою».

При цьому аналітик нагадує, що «керівництво західних країн, в своєму військово-політичному плануванні, зовсім реально виходило, що росіяни в 2014 році захоплять всю Лівобережну Україну по Дніпро протягом двох місяців». Насправді, підкреслює він, росіяни, «поклавши в наші чорноземи пару десятків тисяч своїх трупів, не вийшли навіть на адмінкордони  Луганської та Донецької областей, наші війська стоять на околицях столиць «молодих республік». І просуваються вперед. І це – абсолютна чудо, зроблене нашими з вами руками».

Арестиович робить висновок:  «Пропаганда «російської військової  могутності» – на 80% блеф. Ні, для нас вони, як і раніше, представляють серйозну небезпеку, але при будь-якій спробі «повномасштабного» вторгнення, їх чекає тут військова і політична поразка. Важка. Понти – їх основна зброя, яке перестане, нарешті, працювати. Особливо, з приходом душки-Трампа. І мораль номер два: ми не прокляті, ми можемо, ми вміємо, ми перемагаємо».

«Ідея сильної руки завжди приваблювала українців»

Історія з  недавнім турецьким  референдумом  про збільшення повноважень президента  дає дуже багато непростих уроків усім нам. Наголошуючи на цьому, політик  й економіст Віталій Скоцик резюмує (див. «Лівий берег»): «По-перше, останні турецькі події показують, як легко все втратити. Країна, яка рухалася шляхом модернізації під тиском кемалівських завітів, зрештою вирішила піти шляхом зміцнення президентської влади чи, як багато хто побоюється, шляхом формування авторитарного режиму. Демократію, повагу до прав людини важко здобути – на це потрібні десятиліття; згорнути ж усі здобутки можна в один момент. Можливо, для України це чи не найважливіший урок: шлях змін завжди складний, особливо в умовах надзвичайних загроз, спокуса перед простими рішеннями ставатиме сильнішою».

Він не виключає, що і «в Україні знайдеться чимало прибічників нових віянь у Туреччині – ідея сильної руки завжди приваблювала частину українців. Проте кожен має усвідомлювати, які наслідки може це мати для країни і в плані власної безпеки, і в плані майбутнього держави». Так чи інакше, переконаний Скоцик, події в Туреччині мають величезне значення для українців. Починаючи від того, що в нас справді схожі виклики в діалозі з Євросоюзом, закінчуючи тим, що спільний чорноморський простір змушує наші держави підтримувати тісний контакт. Зважаючи на обсяги допомоги Анкари для України і на двосторонньому рівні, і на багатосторонньому (в рамках НАТО), українцям не може бути байдужим майбутнє Туреччини».

 «Українська державна корупція контролює боротьбу проти себе»

Так  стверджує в однойменній публікації аналітик Сергій Чирков (див. «Газету по-українськи»). На його  думку, «український феномен, не виключено, вивчатимуть у підручниках з державобудування.  Жодна корупція жодної країни не виривалася з такої щільної облоги. Наша ж не просто виривалась – стала ще здоровішою». Причому, вважає Сергій Чирков, цей процес отримав нові  стимули після того, коли проти корупції було розгорнуто боротьбу – в жовтні 2014 року і було створено Національну раду з питань антикорупційної політики та  закладено  Національне агентство з питань запобігання корупції, а наприкінці листопада 2015 року в поміч НАБУ створили САП — Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру.

Аналітик  також нагадує, що в  лютому 2016-го на арену було виведено Національне агентство з питань розшуку й керування активами, отриманими корупційним шляхом.  Окрім того, «не пізніше листопада 2017 року має з’явитися Державне бюро розслідувань. ДБР вестиме справи, які не входять у компетенцію НАБУ, а також особливо тяжкі злочини. Його клієнтами можуть стати екс-президенти, весь склад уряду, перші керівники відомств, правоохоронців та суддів. І навіть керівники НАБУ й САП».

Однак, резюмує Чирков, наслідки діяльності антикорупційних структур виявилися несподіваними. За даними «Ернст енд Янг»,  міжнародної аудиторської компанії, «позаторік Україна за рівнем корупції серед 41 країни цих регіонів посідала сьоме місце. Нині ж, як свідчать опубліковані минулого тижня матеріали, вийшла на перше». Нагадавши, що «дехто піддає сумніву висновки зазначеної аудиторської компанії», він пропонує звернутися до фактів.  «2015 року із привласнених крадіями 1,5 млрд грн антикорупціонери змогли повернути до бюджету 100,1 тис., – зазначає Чирков. – Торік украли вп’ятеро більше, а повернули — 164,9 тис.». За його прогнозом, «Поточного року ситуація намічається ще гірша. Відповідно до закону про державний бюджет (надходження від корупції планується!) уряд розраховує повернути до казни 11,5 млрд конфіскованих судами гривень. Об’єднаними зусиллями нашого антикорупційного Горинича протягом січня–лютого вдалося відвоювати 5100 грн».

Роздумуючи, чому новітні антикорупційні структури України себе не виправдовують, аналітик зазначає: «Згадаймо, яка борня точилася навколо формування діючих антикорупційних органів. Придивімося, які пристрасті вирують нині навколо ДБР. Президент, коаліційні партії воювали і воюють не за чистоту бізнесового поля – за вплив на життєво важливі силові структури. До їх складу намагаються проштовхнути не найчесніших і найпрофесійніших, а найвідданіших. Тобто – своїх людей. Які представлятимуть їхні інтереси. Не виключено – й корупційного характеру». Він припускає, що «Українська державна корупція, за перевіреним методом, намагається взяти під контроль боротьбу проти себе рідної. Очолити її. Осідлати антикорупційного змія. Якщо вже не осідлала».

«Народ може висунути будь-які умови»

Перший  всенародно обраний  Президент незалежної України Леонід Кравчук зазначає (див. «Politeka»), що чинній  владі «необхідно  припинити захоплюватися неіснуючими успіхами і чітко визначити, що, хто і як на своєму посту робить корисного для України. Якщо влада не прийде до усвідомлення цього, народ може висунути будь-які умови. В тому числі – проведення дострокових виборів. Сьогодні, незважаючи на те, що народ незадоволений діями влади на всіх рівнях, час ще не втрачено». При цьому він підкреслив, що зараз у вкрай складних військово-політичних умовах, дострокові вибори небезпечні.

Також Кравчук додав, що бачить сенс, коли Президента обирають в парламенті. «Ось, в Німеччині, скажімо, Президента обирають в парламенті. У ряді інших країн також. При такій формулі влада зосереджена в руках партії, яка перемогла на виборах і уряду, яке вона сформувала. Тобто присутня чітка персоніфікована влада, а не колективна безвідповідальність», – сказав політик.

«Не розумію…»

На  думку волонтера Володимира Голоднюка, батька Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка, нині громадяни України розділилося на три групи. Перша – активна, патріотична, яка не махає прапорами, не бігає у вишиванках у свята, а просто своєю кров’ю відвойовує нашу землю (тут і далі посилаємося на версію видання «Обозреватель»). «Друга – це ті, які ходять на роботу, на яких проводять експерименти незрозумілі, такі, як абонплата за газ… Але вони відчувають, що всім погано, і давай кожен сам за себе. Їх не цікавить уже війна – вона їм не потрібна. Вони стараються вижити. І третя, малесенька група, яка, задекларувавши е-декларації, які ви бачили в інтернеті, чомусь збагатилася за роки війни. Незрозуміло. Держава збідніла, вона пограбована, у стані війни, а хтось збагачується», – обурився Голоднюк.

Він також зазначив: «Не розумію, чому навіть у західних регіонах Росія не визнана агресором. Вона не визнана і в Києві, столиці України… Я не розумію, у нас війна чи що в нас? Там хлопці щодня гинуть, їх щодня везуть у трунах додому, а в нас нема війни. То хто ж тоді агресор? З ким ми воюємо?»

Вище оприлюднені запитання, попри однозначність,    не просто актуальні та доленосні. Та, з іншого боку, коли триває велика геополітична гра  (у тому числі – на теренах України), коли позиція Заходу може  «дрейфувати» до традицій  Мюнхена-1938,  не це не може не реагувати Україна.  Тим паче, що устами частини місцевого олігархату та політикуму (пригадаймо пропозиції Пінчука) вже  оприлюднені пропозиції щодо де-факто капітуляції.

За умов, коли «наші політики – ніякі зовсім і не політики, а бариги, які прийшли до влади заробляти»  (тут має бодай частково  рацію епатажний народний депутат Віктор Чумак, цитую видання «Гордон»), не варто перебільшувати ресурс життєздатності Української держави. Іноді складається враження, що вона  виживає не завдяки діянням політичних еліт, а  радше навпаки.  Завдячуючи передовсім унікальній волелюбності, незнищенній вітальній силі української політичної нації, жертовності кращих із кращих  наших співвітчизників-сучасників.

На вірогідності небезпечних тенденцій акцентували увагу, в міру своїх  можливостей,  й  ЗМІ: «Загроза кривавої колотнечі в Україні: генерал пояснив ступінь небезпеки» («Обозреватель»),  «Окупанти хочуть знищити ідентичність українців і кримських татар» (ТСН),   «Секретар РНБО: Кремль продовжує готуватися до повномасштабної війни» («Експрес»), «Повільна кара: Стратегія реакційних сил в Україні» («УП»), «Союз кольта і доброго слова» («День»),  «Справи Майдану: надії родичів загиблих на покарання винних тануть» («DW»), «Зураб Аласанія: «Можливостей красти було багато, і вони досі зберігаються» («ЛБ»),  «Пенсійна реформа: чого очікувати українцям» («Апостроф»),  «Кому заважає посада президента» («Главком»),  «Попри політичну бурю, Артеменко продовжив просувати скандальну пропозицію щодо України – FP» («УТ»)…

Тим часом, як наголошує ряд аналітиків, наша країна перебуває в «полоні» показового популізму та вузької прагматики. Як зазначає нардеп Анатолій Матвієнко (див. «ЛБ»), «те, що відбувається сьогодні, виглядає як боротьба політичних сил не за Україну, а за ренту – тобто доходи, які не залежать від вкладеної праці; доходи часто пов’язані з корупцією чи зловживанням на бюджетних потоках».  На жаль, не сприяє «прозріння» й перспектива повномасштабної війни з боку РФ. Як нагадує  Секретар РНБО Олександр Турчинов, Росія має намір збільшити кількість бойовиків на Донбасі з тридцяти до п’ятдесяти тисяч бойовиків. Цілком вірогідно, що преамбулою  до наступальної операції можуть стати  російсько-білоруські військові навчання  «Захід-2017», які заплановані на  14 по 20 вересня.

Не факт, що Кремль не захоче найближчим часом повторити і «русскую весну», розраховуючи не здатність  розколоти українська суспільство та «колаборанство» певних політичних сил Заходу, які вперто    не хочуть помічати  московських окупантів.  У цьому контексті, як наголошує у «Лівому  березі»,  письменниця та інтелектуал Оксана Забужко, уродженка Луцька,  «можете говорити все, що завгодно, на Порошенка і на Клімкіна, але вони весь цей час послідовно тримали перед Заходом проукраїнську лінію. Те, що в нас є функціонуюча держав, не «failed state», а держава, яка зупинила й викрила агресора і заявляє світу, що вона є предметом агресії, – це дуже важливе досягнення, і само воно не прийшло».

Однак попереду – нові суворі іспити. При цьому ми не маємо права їх не скласти, пам’ятаючи про  уроки  і далекої, й близької історії.  Будьмо!

Віктор Вербич

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *