Українська прелюдія до прощання з «русским миром»

Показати всі

Українська прелюдія до прощання з «русским миром»

Відлуння тижня (10.12 – 17.12)

По-своєму промовисто: тисяча років тому у храмі святої Софії відбулася перша Божественна літургія. А тепер, 15 грудня   2018-го, у цій святині під час об’єднавчого православного собору  нарешті  постала Православна Церква України, яка, після отримання 6 січня Томосу від Вселенського Патріарха,  матиме статус автокефальної. Ці події, поза сумнівом, доленосні, співмірні з відновленням державної незалежності.

«Що це за церква? Це церква без Путіна! Що це за церква? Це церква без Кирила! Що це за церква? Це церква без молитви за російську владу і російське військо! Тому що російська влада і російське військо вбивають українців! Але це – церква з Богом! Це – церква з Україною!» – говорив на Софійському майдані перед тисячами  вірян Президент Петро  Порошенко під скандування: «Слава!» Направду, як би не було оцінено згодом його керування державою, в історії назавше буде закарбоване золотими літерами ім’я національного лідера, який домігся виходу України з московської духовної неволі. Зрозуміло, це рішучий крок для того, аби у перспективі вирватися з тенет лиховісного (бо культивує імперську ненависть, а не християнську любов) «русского мира».  Та водночас,  нема жодного сумніву, що ці дії стимулюють й активізацію українофобських колон воїнства в рясах. Найпарадоксальніше, що  ці «русскомировские» зграї системно сформувалися в період української Незалежності.

Звичайно, значна  частина владик і священиків УПЦ МП  пам’ятає заповідь  Блаженнішого  Предстоятеля Володимира (Сабодана) про неминучість здобуття   церковної незалежності (автокефалії). Однак їх поки що тримають у «їжакових» рукавицях не тільки новинські, але й промосковськи налаштована частина чинних влади, бізнесу, силових   структур.  У цьому сенсі варто звернути увагу на констатацію Глави Української держави: «Ми недооцінили її [РПЦ] вплив на дочірню структуру в Україні. Тут нашу державу звинувачують безпідставно у тиску на того чи іншого священика, але з понад десяти ієрархів УПЦ МП, які підписали звернення до Вселенського патріарха або твердо пообіцяли прийти на Собор, до Святої Софії дісталися лише двоє. Це результат тиску, але не нашої держави». Швидше за все, тиск може стати ще масштабнішим. Зважаючи на фінансові можливості Москви та на листи-скарги російського патріарха   Кирила (Гундяєва), адресовані Папі Римському Франциску,  канцлеру Німеччини Ангелі Меркель, Генеральному секретарю ООН Антоніу Гутеррішу, наша держава та Православна Церква України це відчують ще напередодні різдвяних свят.  Тим паче, що Путін може не простити  своєму  рабу-патріарху поразки і легко  може його поміняти (без шансу на відносно спокійне доживання) на свого персонального духівника – митрополита Тихона (Шевкунова).

А наразі нагадаємо, що першому Предстоятелю Православної Церкви України – 39 .  Церковну та філософську освіту здобував у Києві та Афінах. Вільно спілкується  англійською та грецькою мовою.  Йому, Блаженнішому Митрополиту Київському  та України, 3 лютого 2019-го виповниться 40 років. Після обрання    Предстоятелем владика Епіфаній (Сергій Думенко) звернувся: «Я б хотів закликати всіх наших співбратів, архієреїв, всіх вірних до новоствореної єдиної української православної церкви. Двері нашої церкви відкриті для всіх». Наскільки його заклик буде почуто, підтвердять події вже найближчого часу. Тим паче, що, швидше за все, РФ  спробує скористатися   і силовим варіантом. Про таку загрозу попереджав   міністр оборони Степан Полторак (після передислокації  Росією ближче до українського кордону бригади ракет «Іскандер» та збільшення військової присутності за рахунок батальйонів, які воювали проти України у 2014 – 2015 роках).

Тож спробуймо наразі перегорнути аналітичні сторінки, аби зрозуміти суть викликів, запрограмованих минулим тижнем.

«Ніхто не каже, що Митрополит Київський не стане Патріархом Київським»

Аналітик і журналіст Роман Романюк (див. «Українську правду») переконаний: «Розмови про «грецьку зраду» і те, що Українська Церква буде митрополією Вселенського патріархату, – неправда». А відтак підкреслює: «Так, предстоятель автокефальної Української Церкви носить титул Митрополита Київського, а не патріарха. Але, по-перше, саме цей титул носили всі, хто очолював Київську кафедру. По-друге – ніхто не каже, що Митрополит Київський не стане Патріархом Київським, коли його Церква із помісної у назві стане реально помісною в житті».

Романюк  зазначає, що вже в перших розділах Статуту закріплена материнська роль Константинопольської церкви, але там же вказано, що Православна Церква  Україні є автокефальною, керується Святим Письмом, канонами, Томосом і Статутом. Він констатує: «Ні на обрання предстоятеля, ні на інші внутрішні питання Української Церкви Варфоломій не впливатиме. Так, святе миро для Києва варитиметься у Константинополі. Але там же його бере, скажімо, і Єрусалимська Церква. Так, канонізацію місцевих святих доведеться погоджувати зі світовими церквами через Константинополь. Але, можливо, це і на краще, бо зробить цей процес більш відповідальним і виваженим».

На його думку, «посилення ролі Вселенського Патріарха відбуватиметься НЕ за рахунок внутрішньої незалежності Української Церкви. Хоча простежити таке посилення у Статуті ПЦУ таки можна. Позицію, яку Константинополь намагається зайняти щодо Української Церкви, та і решти світових церков також, найточніше окреслює слово арбітр».

«Йде жорстока боротьба»

За день до проведення об’єднавчого собору вшановувалася   пам’ять святого праведного Філарета Милостивого. Тоді ж  святійший Патріарх Філарет відзначав і день свого тезоіменитства. З цієї нагоди тоді ще місцеблюститель Предстоятеля УПЦ КП митрополит Епіфаній звернувся з вітальним словом до архіпастиря (посилаємося на  офіційний сайт УПЦ КП): «Не випадково Ви з часу Вашого чернечого постригу в 1950 році носите ім’я цього величного пафлагонійського святого. Саме ім’я «Філарет» – грецького походження, і воно позначає «того, який любить чесноти». Господь воістину щедро обдарував Вас багатьма чеснотами, кожну з яких Вам вдалося у собі вдосконалити. Ще на зорі незалежності України, в далекому 1991 році, Ви обрали шлях до унезалежнення українського православ’я. Тоді злі сили повстали проти Вас, однак Господь поставив Вас на міцній скелі і всіляко оберігав і зміцнював супроти бурхливих хвиль моря». Він також підкреслив: «Ви не піддавалися жодним спокусам, а їх було багато, і твердо вірили в правильність обраного Вами шляху. Ваша віра зарахувалася Вам, як і старозавітному патріарху Аврааму, в праведність. Напередодні Вашого 90-літнього ювілею Господь почув Ваші щирі молитви й створив сприятливі умови для об’єднання всіх гілок в єдину помісну Українську Православну Церкву, адже досягнення єдності українського православ’я – мета всього Вашого патріаршого служіння. Ви, Ваша Святосте, стали символом боротьби українського народу за утвердження незалежної помісної православної Церкви в нашій державі. Саме з Вами асоціюється українська церковна автокефалія».

У відповідь Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет наголосив, що зараз «той, хто працює на роз’єднання українського Православ’я, той служить ворогу і насамперед дияволу, бо він кинув в людський рід і гордість, і роз’єднаність, бо в єдності сила. І тому, що ми повинні робити? Ми повинні робити все для того, щоб об’єднатись з усіма Православними Церквами в Україні і ми робимо це, і дійшли до того, що всі три Церкви, не всі архієреї, але від усіх трьох Церков Вселенський Патріарх отримав звернення про надання нам Томосу про автокефалію української Церкви». Водночас він констатував: «Але, як я сказав, ворог роду людського, диявол, вкладає в розуми і в серця людей не допустити цього. І тому Москва кинула всі сили і гроші, і дипломатію, і війська, бо війна, яка йде на Сході направлена на те, щоб не було в Україні української Церкви і української держави. Роз’їжджають по всьому світу, агітують: «Не визнавайте українську Церкву, бо це розкольники», але це ззовні, але вони працюють і в Україні і намагаються розділити, щоб ми не об’єдналися, щоб ми не стали сильними. І тому зараз йде жорстока боротьба, як кажуть не на життя, а на смерть. Повинні ми відступати від цього? Не повинні, бо якщо ми відступимо, то значить, ми знову станемо рабами. Рабами ми стали, коли самі українці зрадили Україні і привели нас до трьохсотлітнього рабства».

«А на війні як на війні»

Філософ, письменник і релігієзнавець Петро Кралюк у  публікації  на сайті «Радіо Свобода» попереджає, що  «російські урядові й церковні структури робитимуть все можливе, щоб утруднити формування й розвиток ПЦУ». Він зауважує: «Москва чинила й буде чинити тиск на помісні православні церкви, щоб ті не визнавали ПЦУ. І якась частина з них може зайняти в цьому питанні промосковську позицію».

Аналітик констатує, що «захищатимуть російське православ’я на наших теренах і проросійські політики, і деякі державні чиновники, яких десятиліттями виховували як вірних «канонічному православ’ю», і журналісти численних проросійських мас-медіа. А ще додайте до цього величезну армію зазомбованих московськими батюшками віруючих і «корисних ідіотів». Принаймні треба бути готовими до різноманітних інсинуацій, провокацій з боку Москви. Адже реально вона воює з нами. А на війні як на війні – навіть якщо вона ведеться на невидимому фронті».

Роздумуючи над тим, чи буде відбуватися перехід парафій із так званої УПЦ (МП) до ПЦУ, Петро Кралюк не сумнівається: «Буде! Питання лише в тому – з якою інтенсивністю. Це залежить від багатьох чинників. Не лише від волі віруючих колишньої УПЦ (МП), які захочуть перейти до помісної православної церкви. Багато буде залежати від того, чи держава створить їм належні умови для волевиялення. Це стосується не лише юридичних моментів, з якими маємо чимало проблем. Не менш важливим буде й те, чи зможуть державні структури захистити проукраїнськи налаштованих віруючих від морального, психологічного, а то й фізичного тиску російської агентури, якої доволі є в Україні і яка почувається відносно вільно. Зрештою, багато залежатиме і від керівництва ПЦУ – наскільки воно зуміє провести між віруючими, що входили до УПЦ (МП), роз’яснювальну роботу, наскільки виявлятиме такт і вміння домовлятися». Тому,  наголошуючи на  очікуваних позитивних моментах, він попереджає, що «попереду ще велика й непроста робота».

«Ми оточені з усіх боків»

 Микола Сунгуровський, директор військових програм Центру Разумкова, зазначає:   «Путін оточив Україну з усіх боків і готовий сам себе  «провокувати». На цьому він акцентує увагу у своїй публікації на сайті  «Апострофа».  Микола Сунгуровський  переконаний, що «те, як будуть розвиватися події в Азовському морі – це лише одна частина політичного ландшафту. Путін має – і ніхто цього не заперечує – далекосяжні стратегічні цілі…Мова йде про нагнітання внутрішньо-політичної ситуації в даному регіоні і всередині України в цілому».

При цьому експерт наголошує, що російський диктатор «бачить слабкі місця у противника, і намагається досить раціонально розподілити ресурси. Якщо мети можна досягти меншими силами, то їх він і задіє. У нього на кордоні з Україною стоїть угрупування в 80 тисяч чоловік, також є угруповання в Криму, у Придністров’ї. Якщо потрібно, прокинуться ті сплячі осередки, які є всередині України, також є кордон з Білоруссю. Ми оточені з усіх боків. Ті, хто сумніваються, що Білорусь може підтримати такі дії, то я більш ніж упевнений: це буде перший подарунок Путіну. Там ґрунт уже підготовлений, і Лукашенко особливо йому не заважає. Інакше там вже давно б все сталося».

На його переконання, «говорити про те, що Путін до виборів зберігатиме таку ж стратегію, щоб розуміти, чи зможе він домовлятися з новим керівництвом країни – складно. Тут сидять його люди, які чітко доповідають, що відбувається. Він відстежує всі політичні рухи, і якщо буде потрібно – відбудеться загострення ситуації. Все залежить тільки від його рішення. І тут не варто говорити: мовляв, не потрібно було його провокувати в Азовському морі. Це не має різниці: він сам себе «спровокує», якщо тільки йому це буде потрібно».

«На цю перемогу РФ поставить усе»

Народний депутат Олександр Данченко, голова Комітету ВР з питань інформатизації та зв’язку,  висловлюється  про головні виклики майбутньої виборчої кампанії.   Про це йдеться в його публікації «Вибір на виборах» на сайті «Дзеркала тижня». Розмірковуючи  про майбутні виборчі кампанії в Україні,  Олександр Данченко  зазначає: «За всі 27 років незалежності України Росія не пропустила жодних виборів. Вибори-2019 будуть іще більш промовистими, ніж 2014-го.  «Інвестиції» Росії у виборчу кампанію в Україні будуть колосальними, оскільки на цю перемогу РФ поставить усе».

На його думку, «в цій боротьбі будуть використані всі засоби, про мораль і етику тут не йдеться. Серед величезної кількості інформації, що нас оточує, дедалі складніше відрізнити правду від брехні… Епідемія фейків невиліковна доти, доки мі не перестанемо поширювати дезінформацію або й цілковитий абсурд».

Народний депутат  пояснює: «Ще один важіль впливу Росії на свідомість та інформаційне поле – це демонстрація геополітичної нестабільності в Україні. Проросійські активісти ініціюватимуть «картинку»: страйки, хаотичні мітинги і т.п., – і тим самим тримати високий градус громадської непокори. Для цього активізуються боти в соціальних мережах і маніпулятори в медіа. Акцент на внутрішні негаразди зроблено досить грамотно».  А відтак висловлює ж впевненість, що «більшість із нас вважає політичний популізм, корупцію та геосоціальні проблеми найболючішими. Якщо додати питання релігії та обсяг зовнішніх боргів, то найбільш критичні точки знайдено».

Однак Данченка найбільше  дивують не перелічені складнощі, а позиції співгромадяни, які скаржаться на корупційну владу, на бездіяльність місцевих держорганів. Він запитує: «Люди, а чому вже не перший рік ви ставите «галочку» в бюлетені навпроти тих самих корупційних політиків, чому ви дозволяєте вкрасти ваш голос, ігноруючи день виборів?»

 «Зараз для України внутрішньою загрозою  є не праві радикали, а різноманітні популісти»

Письменник та  інтелектуал Вано Крюґер (Іван Коломієць) переконаний, що, попри  наявність праворадикальних політичних сил у ряді держав ЄС, їх «прихильникам ще далеко до «критичної маси», а по-друге, європейські еліти все ж зробили висновки з Першої та Другої Світових воєн. І зараз як держави-члени, так і Європейський Союз в цілому достатньо потужні інституційно, щоб протистояти цим викликам» (тут і далі посилаємося на  ВВС News). Він наголошує: «Слід зрозуміти, Європейський Союз – стратегічний проект повернення Європи на чолі з Німеччиною до світової геополітичної гегемонії. Мирним шляхом – через економічне, поки ще не військове домінування. І в цей проект уже вкладено забагато ресурсів, щоб європейські еліти так просто від нього відмовилися».

Аналітик наголошує, що «в XX ст. час імперій не минув, як це часто помилково стверджують, проте міжнародний простір уже структуровано через множину національних держав. Україна змушена була розбудовувати свою національну державу значно пізніше од більшості решти європейських націй-держав – бо традиційно сили її еліт були задіяні в інших, саме імперських проектах». Він підкреслює: «Як це не прикро, слід визнати, що саме війна на Донбасі і стала тим каталізатором, що витворив українську політичну націю від Ужгорода до тих сіл Донецької області, що чотири роки тому просилися в склад Дніпропетровської. Без цього нація зараз була б неможливою».

Крюґер зазначає,  що  перші два всенародно обрані президенти «будували свою політику на тому, щоб, розбудовуючи інституції української національної держави, одним із яких є політична нація, за будь-яку ціну уникнути війни…І дуже добре, що президентам Леоніду Кравчуку та Леоніду Кучмі вдалося відтермінувати війну аж до нашого часу. Бо, якби це трапилося ще в дев’яностих, лінія фронту зараз би пролягала не Донбасом, а Дніпром чи Збручем, і наші втрати людьми чи територіями були б значно більшими; в кращому випадку ми б мали нав’язаний ззовні федеративний устрій зі слабким центром і державним статусом російської мови – що міцно і навічно б закріпило Україну в зоні геополітичного впливу Російської Федерації».

На його думку, «зараз для України внутрішньою загрозою є не праві радикали, а різноманітні популісти. І тут уже пригадується генерал Еміліо Мола зі своїм так само безсмертним: «Ми кинемо на Мадрид чотири колони, проте Мадрид буде взято зсередини силами однієї колони – п’ятої». Відносне новаторство Кремля у цій гібридній війні полягає в тому, що п’ятій колоні не обов’язково знати, що вона – п’ята».

 «Ми маємо готуватись»

Пояснюючи, яким чином РФ впливає на політику європейських країн, президент Фонду національних стратегій Тарас Березовець зазначає на сайті видання «НВ»: «У всіх цих країнах є проросійські настрої, які ґрунтуються на економічній співпраці. Тобто основа любові європейців до Росії – це гроші, а не сентименти по відношенню до російської нації чи культури-літератури. Статистика показує, що Росія – це єдиний партнер ЄС, де основна співпраця, інвестиції та проекти, відбуваються по лінії великого капіталу. Наприклад, у німецько-польській співпраці основний товарообіг дає малий і середній бізнес. А у російсько-німецькій це на 80% великий бізнес – Газпром і подібні компанії. Тобто співпраці між бізнесами немає – це виключно рішення держави. Скаже Путін, що будемо співпрацювати з німцями, ось і йде туди великий капітал. Тому й уряди – італійський, німецький, угорський – так щиро люблять Путіна».

До того ж, підкреслює він, «такий вплив Росії не демонструє тенденцію до зменшення. Вона наростає навіть в умовах санкцій: охочих їх скасувати дуже багато…Зростатиме вплив Росії і онлайн. Попри те, що ЄС наче і готувався протидіяти в кіберсфері, їм це поки не вдалося. Як росіяни впливали на організацію кіберпровокацій – і на Брекзіт, і на вибори в США – так і впливають. Єдиною, комусь вдалось захиститись, стала Франція. Та ось парадокс: якщо під час виборів Макрону вдалося мінімізувати вплив Росії, то в ході протестів «жовтих жилетів» такі спроби провалились…Російська кібермашина виявилась кращою за французьку: на виборах остання взяла гору, а на протестах – навпаки. Росіяни виявились більш спритними і на крок випередили французів».

На думку аналітика,  згодом прийде розуміння того, що боротьба в межах однієї країни (Чехії чи Франції) неефективна, оскільки «інтернет і телебачення – це глобальні інструменти, а тому національними методами перемогти величезну машину російської пропаганди не вдається». У цьому контексті Березовець наголошує: «Україна знаходиться у ще більшій вразливій ситуації, ніж Європа. Присутня так звана мовна єдність – росіянам нічого не потрібно перекладати іноземною, і тому ми маємо готуватись». Він прогнозує, що «сьогодні протидіяти російській пропаганді ми неготові, але чим ближче до виборів, тим наші можливості зростатимуть».

«Подальше нагнітання військової обстановки»

Наслідком ухвалення Палатою представників Конгресу США  резолюцій щодо введення санкції проти проекту  «Північний потік-2» та  засудження  агресію Росії в Керченській протоці може стати подальше загострення ситуації. Так вважає московський  політолог  Дмитро Орєшкін. Про це він пише для «Апострофа». Орєшкін звертає увагу на зростання «люті кремлівського керівництва. Воно всю цю ситуацію сприймає як полювання на зацькованого звіра, яким себе вважає. Прикинути, що все це – наслідок тих стратегічних помилок, які були допущені, починаючи приблизно з 2006 року, після Мюнхенської промови, у Кремлі, звичайно, не можуть, поки там на чільному місці перебуває Володимир Путін». А відтак висловлює побоювання, що «санкції проти «Північного потоку-2» викличуть відповідну реакцію Кремля. А реагувати він може тільки одним способом: брязкати зброєю. Але це може призвести до того, що де-небудь коли-небудь зброя вистрілить».

Політолог резюмує: «Так чи інакше, ця стратегія, яку обрав Володимир Путін, веде до все більшого загострення ситуації… Продовженням цієї історії буде подальше нагнітання військової обстановки, подальші спроби видавити Україну з Азовського моря. У Володимира Путіна ніякої іншої стратегії, окрім ескалації, немає і бути не може. Тому він ставатиме все більш небезпечним, для України в першу чергу».

У новітніх реаліях Кремлю вже не треба гратися в «зелених чоловічків» і доктрину «нас там нет». Маски остаточно знято (події з захопленням українських кораблів і моряків у Керченській протоці – ще одне підтвердження вище сказаного). Тим не  менше, Кремль навряд чи відмовиться від напрацьованих стереотипів, коли буде знайдено привід для помсти за начебто агресію з боку  жертви. У цьому контексті  минулого четверга «розкрила карти» речниця  МЗС РФ Марія Захарова: «У найближчі дні Київ має намір влаштувати збройну провокацію на лінії зіткнення, щоб, скориставшись введеним, в тому числі в Донецькій і Луганській областях, режимом воєнного стану, організувати стрімкий наступ на маріупольському напрямі з метою захоплення території Приазов’я і виходу на кордон з Росією». Звичайно, за  такого сценарію,  у ролі «наступаючих» виявляться перевдягнуті в українську форму російські військовики.

Водночас Москва й зміцнює свою п’яту колону в Україні. Концентрація інформаційних ресурсів у руках   людини Медведчука, безмежно відданого господарю Кремля (власник телеканалу «NewsOne»  Тарас Козак став кінцевим бенефіціаром усіх шести телеканалів, що входять до групи «112 Україна») – ще одне нагадування і про активізацію антиукраїнського «невидимого   фронту».

На вкрай  небезпечних тенденціях акцентували увагу і ЗМІ: «Десятиліття минають, а ворог залишається той самий і боротьба така ж – за Незалежність» («Голос України»), «Корупційний» реванш: 10 пасток для України» («Радіо Свобода»),  «ЄС ввів санкції проти дев’ятьох організаторів «виборів» на Донбасі» («ЛБ»),  «CNN: 16 осіб з оточення Трампа контактували з Росією» («НВ»), «Перемогти маніпуляторів: як протидіяти російському впливу в ЄС» («ЄП»), «Меркель закликала Путіна звільнити українських моряків» (ВВС), «Що здатне зупинити будівництво «Північного потоку-2» і зруйнувати російсько-німецький альянс, замішаний на газі та корупції» (УНІАН), «Безтурботної Європи більше не існує» («НВ»), «Поновлення Насірова – вирок судовій реформі в Україні?» (DW), «Порошенко розповів, як попередив Новинського: за «тітушок» під Лаврою будуть наслідки» («УП»), «45% українців готові терпіти матеріальні труднощі, аби не поступатися свободою» («ДТ»)…

Тож сучасна Україна приречена жити не лише очікуванням свят різдвяно-новорічного циклу, але й активізацією споконвічної війни, яку досить успішно веде проти неї Московія (з 1721 року під назвою Росія).  Вже на початку цього тижня про наміри  «навернути» нашу державу  до втрати суверенітету майже відверто сказав міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров (посилаємося  на версію «Громадського»). На запитання журналіста, чому Росія не визнає самопроголошені республіки бойовиків, він відповів: «Ви хочете визнати «ЛНР» і «ДНР»? А далі? Втратити всю решту України, залишити її нацистам?».

Звісно, як розвиватимуться подальші події, нині достеменно сказати.  У значній мірі, вони залежатимуть від того, що прийде в голову улюбленцю імперськи-шовіністично зазомбованих росіян, який вважає Україну помилкою історії. Цілком вірогідно, у відповідності  зі зверненням частини кліру УПЦ (МП), структурного підрозділу РПЦ, можуть бути десантовані підрозділи для «защиты исконного русских святинь». Зокрема – лавр. Кремлівський режим може створити й «тимчасовий уряд Новороссии», аби «легітимізувати» процес «освобождения Украины от украинцев».  Але які форми для продовження наступу будуть обрані («умом Россию на понять»), наразі не цілком зрозуміло.

Натомість чітко зрозуміло: головний стратегічний ворог зупинятися не збирається. Він робитиме все, аби (у тому числі – за допомогою й самих українців) реалізувати щодо України фантомну мрію: «Не было, нет и не будет».

«В інтересах глобального миру та безпеки міжнародній спільноті варто негайно та рішуче діяти на підтримку територіальної цілісності України та основоположних прав її народу, який зазнає нападу іноземного агресора. Історія навчила нас, що агресія, яка залишається без відповіді, невідворотно призводить до подальшої агресії», – написав новообраний  президент Світового Конгресу Українців  Павло Ґрод до  очільників держав НАТО та Генсека Альянсу Єнса Столтенберга.  Правда, розраховувати на чиюсь реальну підтримку (крім удару в спину  з боку сусідів) Україні не варто. Принаймні   поки що. Президент Петро Порошенко в інтерв’ю американському виданню «Fox News»  констатував, що дії РФ що України – «це війна».  А з приводу  реакцію світу на такі реалії наголошував, що «це заяви, це тільки слова, а у відповідь на дії Путіна  нам необхідно діяти». Тож у протистоянні  з ворогом мусимо покладатися тільки  на Бога та власні сили. Будьмо!

Віктор Вербич

Comments are closed.