Тривожний український грудень: алгоритм російського наступу

Показати всі

Тривожний український грудень: алгоритм російського наступу

Відлуння тижня (26.11 – 03.12)

На фоні 27-річчя всеукраїнського референдуму, коли в усіх без винятку регіонах  (у тому числі – в анексованому весною 2014-го  Криму) висловилися за  власний  деревний шлях, Росія погрожує окупацією Києва та Львова. Кремлівські наміри  майже неприховано висловила на брифінгу в Москві  офіційний речник МЗС  РФ Марія Захарова.  Її господарів обурює те, що громадяни України  протестують біля російських дипустанов проти цинічного судилища над моряками захоплених у Керченській протоці трьох кораблів. «Чи не було думки щодо перенесення кудись цих представництв (Росії в Києві та Львові, – УНІАН), розумієте, наш недавній історичний приклад говорить про те, що іноді не потрібне перенесення, а іноді так виходить, що змінюється статус дипломатичних представництв, – сказала  Захарова. – У нас, приміром, було генеральне консульство в Сімферополі, а потім стало представництво закордонних справ у регіоні. Виходить ось так». Тож Москва, наче забувши про риторику  Жириновського, який запрошував польських українофобів загарбати Львів, вже перестає імітувати невинну вівцю. Хоча, зрозуміло, що для споконвічного стратегічного ворога  потрібна вся Україна цілком. З усіма  ресурсами, в тому числі людськими, аби з їх допомогою (у ролі гарматного м’яса) «обустраивать мир»  за канонами «русского мира».

Чи розуміє таку, на дай, Господи, перспективу світовий  політикум? Той  факт, що Дональд Трамп змушений був показово відмовитися від зустрічі віч-на-віч з Володимиром Путіним (лаконічно хіба  «перекинулися» кількома словами під час спільної вечері)   на саміті «Великої двадцятки» в Буанос-Айресі, дає  певну іскринку надії. Тим паче, що господар  Білого дому поставив низку, здавалося б, ультимативних вимог  (звільнити ув’язнених українських моряків, повернути захопленні кораблі, дотримуватися чинних міжнародних правил   щодо  мореплавства). Але сам  чинний глава США, зважаючи на «рашенгейт» (розслідування та звинувачення  частині його команди у спільній грі з росіянами під час президентської виборчої кампанії) перебуває на «гачку» в Путіна. Не кажучи вже про європейські країни, найпотужніша з яких (незважаючи на декларативні заяви  канцлера Німеччини Ангели Меркель)  буде «прив’язана» до «кремлівського воза» газогоном «Північний потік-2».  Тож де-факто ядерному імперському монстру протистоїть Україна,  за великим рахунком, наодинці.

Оприлюднена у ЗМІ пропозиція лідера Туреччини   Ерджепа Ердогана  стати посередником  між Україною та Росією  теж не добавить оптимізму. Адже Анкара, ведучи свою  геополітичну гру, наразі в  жодному разі не дратуватиме Москву. Пригадаймо і  купівлю новітніх ракетних комплексів «С-400», і газопровід «Турецький потік», який запрацює на повну потужність, і, зрештою, схожість концептуальних підходів до розв’язання   проблематики  президентами  обох держав.

Та головні виклики для України, десять областей якої живуть за параметрами воєнного часу, мають внутрішню «прописку». Хоча, звичайно, у значній мірі запрограмовані  стратегічним ворогом №1.  Виборча кампанія, яка набирає обертів ще до офіційного старту, нагадує про те, що привид реваншу може втілитися якщо не введенням на Банкову промосковського Президента, то «захопленням»   завдяки «медведчукістам» українського парламенту.

Утім, спробуймо почути констатації та попередження державних діячів, політиків і політологів у контексті тенденцій минулого тижня.

«Такий наш український сценарій»

Президент Петро Порошенко у своєму зверненні з нагоди  27-ї річниці референдуму за Незалежність України зазначив (посилаємося на офіційне інтернет-представництво Глави держави), що «юридично вийти із складу імперії було не так складно. Куди важче виявилося позбутися колоніального минулого де-факто. Понад два десятки років ми рухалися зиґзаґами. День  – на схід, день – на захід. Як не багатовекторність, так позаблоковість.І все змінилося в 2014-му. Тепер ми йдемо своїм шляхом. І лише членство в Європейському Союзі та НАТО остаточно й безповоротно зніме загрозу нашого повернення до «тюрми народів», якою колись абсолютно справедливо нарекли Російську імперію».

Серед позитивних набутків України, переконаний він, – «Угода про асоціацію,  безвізовий режим з Євросоюзом. Створення боєздатної армії і відмова від російського газу. Зміцнення позицій української мови і повернення до власної історії. Закріплення курсу на ЄС та НАТО в Конституції України. Все це – частина нашої державницької стратегії».  Президент підкреслює: «Томос про автокефалію – це ще один Акт проголошення незалежності України. І саме тому й говорю про нього в річницю референдуму про незалежність». Закликаючи на дати Кремлю розпалити в Україні міжрелігійний конфлікт, Петро Порошенко наголошує: «Мир, злагода і єдність – такий наш український сценарій. І саме так і буде».

«Відповідь на абсолютно агресивні, безпрецедентні  дії»

Під час засідання Кабінету Міністрів  Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман висловився  (посилаємося  на видання «Гордон») з приводу  рішення про воєнний стан. «Я розумію, що таке рішення люди приймають дуже складно, я розумію, що відчувають прості люди… Але хотів би зазначити, що це сталося як відповідь на абсолютно агресивні, безпрецедентні дії», – підкреслив він. А відтак висловив переконання,  що «за 30 днів ми будемо мати всі підстави не продовжувати рішення про воєнний стан, і все буде абсолютно нормально».

За словами Гройсмана, Україна завжди має бути готовою відбити напад ворога, а правоохоронні та виконавчі органи зроблять усе можливе, щоб підвищити рівень безпеки й оборони. «Ми будемо робити все для того, щоб Україна була сильною», – додав український прем’єр-міністр.

«Нагадати українцям…»

Для чого  запроваджено  воєнний стан  саме зараз, а не 2014 року? З цього приводу  розмірковують у «Українській правді» Роман Романюк і Роман Кравець. Аналітики зазначають: «Головне питання, яке впродовж останніх двох днів ставили собі всі: чому саме тепер президент, РНБО та Рада вирішили запроваджувати воєнний стан». На  це питання, за їхньою версією,  «є кілька відповідей, кожна з яких не відповідає на нього повністю, але без кожної із них розуміння ситуації не буде повним». А відтак уточнюють: «Перша частина відповіді – військова. Останні чотири роки Україна веде неоголошену війну з Росією, проте жодного разу не було прямого зіткнення офіційних військових підрозділів України та РФ». Експерти пояснюють, що «ситуація ж у Керченській протоці – кардинально інша. Українські кораблі були атаковані офіційними військовими підрозділами Росії. Вперше відкритим агресором без «прикриття» чи  «посередників» стали регулярні російські сили».

Друга частина відповіді на запитання, чому тепер,  політична. Романюк і Кравець зазначають: «Зрозуміло, що епопею із запровадженням воєнного стану було б несправедливим звести до самої лише підготовки до виборів. Але, багато в чому, саме такою підготовкою це і було». Вони пояснюють, що «із запровадженням воєнного стану головнокомандувач Збройних Сил отримує нагоду нагадати українцям, що у них є проблеми набагато більші. І то цілком реальні. Фактично, одним великим мазком Президент і його команда змінюють медійне тло всієї країни, роблячи центральною фігурою саме Порошенка – захисника, командуючого, стратега».

Однак, переконані  Роман Романюк і Роман Кравець,  запровадження воєнного стану здатні виграти політики проросійської орієнтації. «Для них ініціатива Порошенка в електоральному плані – справжній подарунок. Лишилось тільки вирішити, чи зможуть вони його між собою поділити», – резюмують вони.  При цьому вони не акцентують уваги на тому, що воєнний стан може бути  пролонгований.

«…дестабілізувати державу»

Політолог і журналіст Юрій Бутусов  на своїй сторінці у  Facebook  розмірковує над тим, «чи буде велика війна і вторгнення РФ в Україну».  Він заперечує  таку вірогідність. «Росія не має сил для захоплення України, ми не по зубах Кремлю. Сила України – це ветерани війни 2014–2015 років, більшість із них звільнилася. Але як тільки розпочнеться війна, ветерани стануть у стрій. Наземні сили РФ за якістю бійців нам поступаються, Путін чудово знає, що в наземній війні шансів захопити Україну в нього немає, будуть дуже великі втрати», – підкреслює політолог.

Відповідаючи на  запитання, чому Путін здійснив напад у Чорному морі, аналітик зазначає: «Тому що Росія атакує нас тільки там, де ми слабкі. Мета РФ – продовжувати війну і завдавати економічних утрат Україні, дестабілізувати державу у такий спосіб, щоб уникнути подальшого витка санкцій. На морі ОБСЄ немає і контролювати порушення нікому. Без відповідних дій України, асиметричних, на тому фронті, де у нас перевага, противник відчуватиме безкарність».

«Не тоді…»

Розмірковуючи про введення воєнного стану в  Україні після російських провокацій на Азовському морі,  народний депутат Євген Рибчинський. на своїй сторінці у Facebook  пише: «Воєнний стан не був введений у березні 2014, не зважаючи на те, що російська педерація анексувала Крим. Воєнний стан не був введений навіть тоді, коли регулярні частини російської армії, не зважаючи на домовленість, обстріляли колони українських патріотів в котлі під Іловайськом. Це було у серпні 2014». Проте, підкреслює він,   воєнний стан вирішили ввести саме у 2018 році, після чотирьох років війни, коли в Україні продовжують вільно працювати російські компанії і банки, відкриваються проросійські ЗМІ і тому подібне.

На думку політика, за таким рішенням стоїть хитрий політичний хід. «І акурат за місяць до реєстрації кандидатів у президенти, в штормовий період, без бойового завдання українські військові кораблі прямують під керченський міст і обстрілюються російськими ВМС», – пише політик, зазначаючи, що саме це стало передумовою для можливості введення воєнного стану. А відтак підкреслює: «Не тоді, коли Росія забрала увесь наш Чорноморський флот, а саме тепер, напередодні президентських виборів».

«Щоб ухилитися від критики російських друзів»

Як західні уряди та політики реагували на російську агресію проти українських ВМС у Керченській протоці? З цього приводу  для «Європейської правди»   у публікації «Несподівані друзі та байдужі сусіди: хто підтримав Україну після нападу РФ у Керченській протоці»  зібрав інформацію   Сергій Сидоренко. Передовсім він констатує, що «балтійські країни виявилися найбільш відвертими захисниками України, здатними називати речі своїми іменами, не озираючись на те, чи образить правда почуття росіян».  Вони назвали атаку в Керченській протоці актом агресії проти України. У решті держав Східної Європи ситуація не настільки однозначна. Однозначно   проукраїнську позицію висловили лише Польща та Румунія. Натомість  «антигероєм стала Угорщина. За три дні вона так і не знайшла сміливості засудити Росію…  Петер Сійярто, робить усе, щоб ухилитися від критики на адресу російських друзів».  А спікера словацького парламенту Андрей Данко,  очільник націоналістичної євроскептичної партії SNS,  пояснив, що Братислава «не буде поспішати». Таку позицію він пояснив тим, що «дуже небезпечно, якщо напруженість (у чорноморському регіоні) посилюється. Але настільки ж небезпечно для нас робити заяви з дня на день на основі статей з медіа…Україна обманула з померлим журналістом (поширеним  фейком  про вбивство Аркадія Бабченка, – «ВП»). Ми повинні спокійно подивитися на всі події і факти, але насправді я боюся, що деякі люди з нами знову просто зіграли».

Хоч Євросоюз загалом  підтримав Україну, він наразі не готовий посилювати санкційний тиск на Росію. Проти заклику України щодо посилення санкцій проти Росії  виступили Німеччина і Франція. Як зазначає  Сидоренко, «дипломати обох країн заявили, що зараз важливо не карати агресора, а вжити  «заходи для зміцнення довіри». Журналіст підкреслює, що «Позиція Європи не буде повною, якщо не згадати про дві ключові для нас країни – причорноморські Болгарію та Туреччину. Болгарія  засмутила та навіть здивувала. На жаль, попри намагання президента Польщі, позицію офіційної Софії важко назвати прийнятною. Прем’єр-міністр Бойко Борисов, по суті, прирівняв Україну до Росії, не згадавши у своїй заяві ані про російську агресію, ані про порушення міжнародного права, ані навіть про окупований Крим…Те саме – з позицією Туреччини. Ердоган останнім часом все більш охоче співпрацює із росіянами, тому і у цьому питанні, схоже, вирішив їх не нервувати. «Ми занепокоєні повідомленнями про обстріл українських кораблів та поранення моряків», – йдеться у заяві турецького МЗС. Згадки про росіян, зазначає аналітик,   у цій фразі немає – немов досі неясно, хто ж там стріляв.

«Прірва  недовіри»

З приводу  причин і наслідків запровадження воєнного стану розмірковує у виданні  «Лівий берег» Соня Кошкіна. Про  це  йдеться у її статті «Ошуканство або прірва недовіри».  Соня Кошкіна запитує: «Чи вистачить відведених 30 днів, щоб зміцнити кордони, поліпшити обороноздатність країни? Адже про розрив дипвідносин з РФ, інших логічних, хоч і радикальних заходах, мова, як ми вже розуміємо, не йдеться. Якщо вистачить, то який саме план дій? Чому він не був представлений (в обгрунтування необхідності конкретно ВП) депутатам?Якщо не вистачить, а плану немає, навіщо в принципі було заварювати кашу? Чи не було це спробою нав’язати свої правила гри, відтермінувавши – в тому числі – дату виборчої кампанії?»  На її думку, «сума всіх цих та інших подібних питань сьогодні серйозно посилює прірву, що утворилася між владою і українським народом. Прірва недовіри. Коли сума взаємних підозр і / або претензій настільки велика, що навіть у відверто доброму намірі відразу підозрюється недобре».

Аналітик і шеф-редактор  «ЛБ» пояснює,  що саме тому у багатьох  крутилася лише одна думка – «небезпека перенесення виборів. Наприклад, на кінець травня-червня. Коли «відтане» психотравма після платіжок, утвердиться нова Помісна церква, а найголовніше – хто б не став Президентом, він вже не встигне змінити Прем’єр-міністра, силовий блок, правила проведення парламентських, а, значить, в жовтні збережеться вигідна для нинішньої влади «мажоритарка», і зайти в Раду (з подальшими шансами формування коаліції і Кабміну) буде куди простіше».

Відтак Кошкіна резюмує: «Всім важливо розуміти: ті, хто підозрював АП в злих інтригах під прикриттям Азовського кризи – не пособники Путіна. Хто звертав увагу (спасибі розслідування «Схем») на занадто часті нічні зустрічі Президента з Медведчуком – не вороги України. Ті, хто озвучував логічне: чому ВС  не вводили під час Іловайська і / або Дебальцевого – не «зрадофіли»… Ні, це просто критично мислячі громадяни, які мають досвід спостереження і аналізу дій української влади. Це ті, хто воює на Сході, допомагає армії і переселенцям в тилу, займається волонтерством, чекає близьких з війни або з полону, розшукує зниклих; ті, хто відбудовує економіку, веде свою маленьку справу, намагаючись жити по честі тут, на «мирних» територіях».

«…і це призведе до нових катаклізмів в українській політиці»

Коментуючи результати опитування  «Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах 2019 року?» на сайті Gazeta.ua,   соціолог Євген  Головаха зазначає: «Тимошенко має високий відсоток несприйняття. У неї багато симпатиків, але ще більше тих, хто не хоче її президентства. Юлія Володимирівна – політик зі старої обойми. Підозріле ставлення у суспільства не тільки до неї, але й до решти багаторічних лідерів політичних сил». По-друге,  уточнює він, «люди пам’ятають період президентства Віктора Ющенка та їхні чвари. Коли обоє посприяли приходу до влади Віктора Януковича. Українці підозрюють, що з приходом Тимошенко конфлікти почнуться знову і це призведе до нових катаклізмів в українській політиці та житті суспільства».  У другий тур, зазначає Головаха, «до Юлії Тимошенко може прорватися президент Петро Порошенко. У багатьох людей є думка: «П’ять років хоч якось протрималися, а далі це може зруйнуватися».

Натомість політолог Микола Давидюк  в  іншій публікації «Газети по-українськи» висловлює  переконання,  що «у цій ситуації політично найбільше виграв президент Петро Порошенко. У програші – Володимир Зеленський і Юлія Тимошенко». Він пояснює: «Юлія Володимирівна зробила ставку на економіку. Ця тема буде другорядна. Її «економічні форуми» на тлі російської агресії виглядають зібраннями школярів. А жарти Зеленського видаватимуться недолугими. Ймовірно, втратить рейтинги Свято­слав Вакарчук».  За його  версією, «критеріями для кандидатів буде військовий і політико-дипломатичний досвід. Має перспективи колишній міністр оборони Анатолій Гриценко. Покращаться позиції Романа Безсмертного, він був у Мінській групі, перебуває в ролі суперексперта. Практично Порошенко перемішав виборчі рейтинги».

На думку Давидюка, «ще один із можливих сценаріїв – Президент домовився з російською стороною, щоб у другий тур вийти із проросійським кандидатом. Цим посилити їхні позиції на парламентських виборах. Петро Олексійович скоротив тривалість воєнного стану із 60 до 30 днів, бо намагається все заміряти впливом на виборця. Побачив, що запит у суспільстві на воєнний стан не такий великий».  Він резюмує: «Порошенко — майстер запізнілих рішень. Із воєнним станом запізнився на чотири роки. За цей час громадяни постраждали від російської агресії більше, ніж президент і його бізнес. Українці не пробачать ­Порошенкові, якщо він спробує перенести вибори. Бо є загальні правила: є вибори, йди. ­Обдурити суспільство не вийде».

Тим не менше, переконаний експерт, «воєнний стан важливий для країни. Але за останні п’ять років були гостріші моменти, ніж захоплення українських кораблів в Азовському морі. Наприклад, Іловайськ, Дебальцеве (у боях за Іловайськ Донецької області в серпні 2014 року проти української армії виступили регулярні російські війська. Загинули майже 400 українських бійців, за офіційними даними. Бої за Дебальцівський плацдарм — одне з найбільших зіткнень на Донбасі. Найгостріша фаза тривала з 25 січня до 18 лютого ­2015-го. Загинули — 136 українських вояків. — ГПУ). Тому в суспільства є сумніви». А факт ухвалення парламентом рішення про запровадження воєнного стану пояснив відчуттям  нардепів, що  «Порошенко може вести подвійну гру. Перестраховувалися, щоб не скасував вибори. Депутати показали себе як політичні бізнесмени, а не державники. Для них потоки з бюджетів важливіші, ніж захист Маріуполя чи Азовського моря».

Тим не менше, саме з боку Азовського моря та його  узбережжя  вірогідний потужний удар російських ЗС. Причому попри прогнози вітчизняних політологів, начебто  Кремль  поки що відмовиться від масштабного наступу та сконцентрує  за допомогою агентів свого впливу зусилля винятково на виборчій кампанії.

З цього приводу у виданні «Гордон»  попереджає  Андрій Ілларіонов,  колишній радник президента РФ, «якщо у Приазов’ї почнеться військова операція, то її навряд чи будуть вести за Бердянську базу ВМС України. Або за маріупольський «Азовсталь». Імовірніше, вона піде за дніпровську воду. За її безперешкодне надходження в окупований Крим».

До речі, він, нині  старший науковий співробітник Центру з глобальної свободи та процвітання Інституту Катона у Вашингтон,  уточнює, що Росія готує удар «не з моря, а із суші.  Грудень – найвдаліший період для початку військового наступу. Починаються перші морози. Осінній бруд замерзає, що дає змогу військовій техніці вести активні наступальні дії. Є місяць до початку снігопадів і морозів, які знову переведуть війну у фазу позиційної».

На вище згаданому та інших викликах акцентували увагу і  ЗМІ: «Як завжди підло. Як Україні реагувати на дії Росії» («НВ»),  «Воєнний стан. Чому зараз і як це позначиться на Україні» (УНІАН), «МЗС Угорщини лояльно до Росії прокоментувало агресію на Азові» («Главком»),  «У Польщі скликають Раду нацбезпеки через ситуацію на Азові» («День»), «Гібридна війна закінчилася, починається справжня» («Гордон»),  «Ієрархи УПЦ (МП) бояться компромату від спецслужб Росії» («Радіо Свобода»), «Росія відкрила проти України третій фронт – EUObserver» («ДТ»),  «Президент в інтерв’ю Corriere della Sera: Путін погрожує східним кордонам НАТО» (офіційне  інтернет-представництво Президента України),  «Клімкін знову закликає Польщу змінити закон щодо пропаганди «бандеризму» («НВ»), «Росія перекидає бойові кораблі в Азовське море» («Радіо Свобода»)…

Чи готова Україна до гідної відповіді російським окупантам без  чергової втрати  територій? Відповідь зрозуміла,  зважаючи на те, що ворог  не просто озброєний до зубів і здатен  «Принуждать к миру» за допомогою ракет з ядерними боєголовками, але й має свою п’яту колону в нашій країні. Та й Захід де-факто майже дружно працює на реалізацію «русскомировского» алгоритму «обустройства  Украины».

«Ми неодноразово попереджали щодо тих, хто в Європі фліртує Росії на світовий порядок, свободу, основні цінності самої європейської демократії. Час очікування закінчився нападом на українські кораблі та арештом 24 українських моряків», – наголошує Президент України Петро Порошенко  (посилаємося на сайт Глави держави). Він не плекає ілюзій щодо кремлівських українофобів. «Після вторгнення на Донбас та агресії в Криму, тепер вони хочуть забрати Азовське море, вигнати нас і прибрати собі інші наші території… Вони також готуються взяти повітряний контроль над територією, де проходять газо- та нафтопроводи, якими вуглеводні поставляються в Європу. Путін погрожує східним кордонам НАТО».

Тож уже перший цілком грудневий тиждень має всі шанси стати суворим іспитом для  нашої країни та всіх, хто у ній сущий. У цьому контексті – й події довкола набуття автокефалії  Православною церкви в Україні,  й активізація антиукраїнських настроїв  чинними політичними елітами Польщі, Словаччини, Угорщини, Балканських країн. Може «долити олії» у вогонь і вітчизняний парламент, який запрацює у пленарному режимі з 6 грудня.

Та нема випробувань, які не можна здолати, якщо покладаєшся на Господа  та це переконання доводиш і словом, і чином. Тому, закликаючи «Боже, нам єдність подай», будьмо!

Віктор Вербич

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *