«Страшно, що на голову впаде»: як волинські діти вчаться у довоєнному вівчарнику (ФОТО)

Ринковий курс валют у Луцьку
09.10.2018
88 тонн боєприпасів: що відомо про військовий склад в Ічні
09.10.2018
Показати всі

«Страшно, що на голову впаде»: як волинські діти вчаться у довоєнному вівчарнику (ФОТО)

Вже другий місяць, як дітлахи повернулися з літніх канікул до класних кімнат, в яких ще не вивітрився запах свіжопофарбованої підлоги. Ще з дитинства в пам’яті кожного закарбувалося те відчуття, коли вперше після тримісячної перерви приходиш до освіженої ремонтом школи, береш у бібліотеці новенькі підручники… Тоді, навіть у найзатятіших двієчників і прогульників було натхнення та непереборне бажання взятися за голову та сумлінно гризти граніт науки.

Проте не всі школярі Волині повернулися у просторі класи, спортзали, майстерні, щоб повноцінно отримувати знання та смакувати миттєвостями шкільного життя. У Волинській області є кілька сіл, які потребують побудови нових шкіл. Серед них і Грем’ячівська сільська рада. Наразі 100 місцевих школярів-старшокласників навчаються у старому, довоєнному приміщенні і просять, щоб їм побудували нову школу.

Інтернет-видання «Волинська правда» вирішило завітати у гості до великої грем’ячівської шкільної родини та поцікавитися, як вона живе зараз і з якими проблемами їй вдається стикатися.

Під’їжджаючи до старенької будівлі школи, бачимо галасливий гурт дітвори, який швиденько вибігає зі шкільного подвір’я, весело розмахуючи ранцями. Запитуємо, як їм вчитись у цій школі. Хтось, лякаючись сторонніх людей і боячись, що це «перевірка з районо» приїхала, відразу ж стає серйозним і тихо відповідає: «Добре», а сміливіші учні без роздумів вигукують: «Жахливо. Страшно, що на голову щось впаде».

Вже через кілька хвилин ми й самі переконаємося, в тому, що умови в школі не найкращі.

Директор ЗОШ І-ІІІ ступеня села Грем’яче Оксана Боровик проводить нам невеличку екскурсію «найвизначнішими» місцями школи, за які найбільше страшно.

У розмові з директрисою ми дізнаємося, що маленьким грем’яченцям доводиться навчатися у приміщенні, яке збудували ще у 1932 році та використовувалося, як вівчарник. Зрозуміло ж, що про санітарні вузли в приміщенні й мови бути не може, не говорячи вже про достатню кількість класних кімнат та інших приміщень для навчального процесу згідно зі стандартами.

Депутат обласної ради Валентина Касарда, яка свого часу вчителювала в цій школі та була директором пригадує, як за часів своєї роботи ремонтувала приміщення: «Ми укріпили дах. Підперли його залізними шпалами і таким чином воно тримається і до сьогодні, але приміщення дуже старе і аварійне, тому в ньому не можна вчити дітей. Я неодноразово виступала в облраді за те, щоб у селі побудували школу, бо ж сюди ходять діти навіть з навколишніх сіл».

Спроби побудувати у Грем’ячому нову школу робили неодноразово, проте далі за розмову справа не заходила. Найуспішніша спроба була у далекому 1995 році, коли школу почали будувати, але так і не змогли завершити. Ненакрита новобудова руйнувалася, аж поки не стала небезпечною, тому її вирішили ліквідувати.

Місцеві школярі так і залишилися вчитися у старому вівчарнику. За словами Оксани Боровик, у зв’язку з нестачею місця були спроби вчити дітей у дві зміни, проте від цього відмовилися – 49 учнів початкової школи перевели в інше приміщення.

«Це не зручно і невиправдано. Найкраще учні засвоюють матеріал зранку, а ті уроки, які проводили після обіду не мали такого ефекту. Тому ми перевели учнів початкових класів у пристосоване приміщення дитячого садочка», – розповідає пані Оксана і додає, що вирішивши проблему з місцем, умов для учнів не покращили, бо у перероблених «під школу» двох кімнатах садочка – тонкі стіни.

«У одному класі чути те, про що говорить вчитель у іншому», – ділиться директорка.

Після короткої розмови на шкільному подвір’ї, Оксана Боровик веде нас у приміщення, по дорозі показуючи тріщини та старенькі двері імпровізованого кабінету фізкультури, а по факту – комірчини, де зберігається спортивний інвентар.

У стареньких коридорах храму освіти, який виховав не одне покоління грем’яченців, поскрипує і прогинається така  ж давня підлога, яка все ж акуратно підфарбована перед початком нового навчального року. На стінах поклеєні нові шпалери, а на безшпалерних ділянках добре видно свіжі сліди підштукатурювання.

«Ми шукаємо гроші, нам допомагають спонсори. Цьогоріч обновили шпалери, бо минулорічні були страшні . Ми робимо все, що в наших силах», – каже директорка, показуючи рукою на стіну .

Взагалі незважаючи на вік будівлі, колектив всіма силами старається не дати їй розлетітися по швах і по живому – тут підклеять, тут підіпруть, тут підфарбують.

Одну за одною відвідуємо класні кімнати. Газу в школі немає, тому в кожному класі стоїть кахельна грубка, яка взимку зігріває школярів, але ж варто уявити, як дітям сидіти в класі, де витає запах чадного газу. Грубки у класах теж буквально розвалюються. За словами директорки, кахель від них просто відлітає.

«Але ми все одно чіпляємо, приклеюємо. Почепили, зафарбували і виходить ремонт», – жартує педагог, показуючи пічне опалення.

Стеля в класах просідає та прогинається, бо ж балки у 86-річній будівлі давним-давно попрогнивали, тому, щоб врятувати школу, їх укріпили залізними рейками. Зважаючи на вагу і на вік перекриття, не дивно, чому так стається.

Крім цього, в класах погані вікна. Просто відкривши двері, видно, як рухаються фіранки – вітер гуляє на всю. Взимку це не дозволяє дотримуватися температурного режиму, бо все тепло, в прямому значенні вилітає у вікно.

«Взимку в класах здається, що вітер продуває наскрізь – штори ходять ходором», – каже Оксана Боровик.

Не краща ситуація і в учительській – стеля під вагою рейок так само прогинається і набирає хвилеподіної форми, хоча й вчителі борються з цим.

Є в школі й свій комп’ютерний клас. Комп’ютери стоять по периметру невеличкої кімнати. Тут є кілька апаратів зі звичайними моніторами, які ззовні не дивують око, але є і старенькі допотопні «телевізори». Але за словами вчителів, доводиться шукати вихід з положення і проводити уроки на тому, що є.

Після прогулянки школою директор веде нас у шкільну їдальню, приміщення якої знаходиться в іншому кінці подвір’я.

Кухарі саме готують обід і, побачивши людей з фотоапаратом, трішки ніяковіють, а потім вже й розповідають про наболіле. А розповісти є що.

Так як і в школі, в їдальні погані вікна, які зовсім не «тримають» тепла та пропускають холод взимку. І тут видно, як «танцюють» занавіски під потоками вітру, що пробирається всередину крізь віконні щілини.

«Зимою тут дуже холодно, навіть не можна перевзутися з чоботів, бо ж бетон», – тупає ногою у пофарбовану у вишневий колір підлогу кухар Олена Ховайло.

Працівники кухні скаржаться, що взимку на їхньому робочому місці крім холоду, ще й сиро.

«По стінах мороз. Вікна заклеюють клейонкою, але це не дає сильного ефекту», – бідкається кухар і веде  журналістську делегацію у склад, щоб показати, як зберігаються продукти.

Директор Оксана Боровик звітує, що цьогоріч на кухні поремонтували грубку і надіється, що її підопічним та учням цієї зими буде хоч трішки тепліше.

По дорозі до майстерні очільниця закладу жаліється на те, що руйнується бетонна доріжка від школи до дороги: «Кілька років тому ми на кошти спонсорів заливали біля школи доріжку. Зараз  вона вже «полущилася», зруйнувалася. Страшно уявити, що буде, коли почнуться дощі і болото.  Все це буде в школі».

Заходячи в третє приміщення, відразу важко зорієнтуватися і визначити його призначення: по центру стоїть тенісний стіл, на якому лежать ракетки, біля стін стоять верстати та спеціально облаштовані для уроків праці парти, на стінах висять стенди з правилами роботи на верстатах. Виявляється, що цей кабінет – універсальний. У дощову погоду та взимку тут проводять уроки фізкультури, зважаючи на наявність обладнання, уроки трудового навчання  теж відбуваються саме тут. Крім того, це приміщення слугує ще й танцювальним залом.

«Отак ми живемо. Провели урок трудового, забрали парти в сторону, поставили тенісний стіл. Після фізкультури склали тенісний стіл, відсунули в сторону, і є місце для занять танцями», – пояснює директриса.

Дефіцит місця – не єдина проблема, бо ж крім цього, тут є і звична для всієї школи біда – просідає стеля.

«Ото стелю підпирати треба, бо воно в один «прекрасний» момент може рухнути. Думаю, треба поставити підпору, бо ж там стоїть комин», – показує проблемну ділянку вчитель трудового.

Оксана Боровик каже, що незважаючи на відсутність умов для тренувань та належної підготовки, учні займають високі місця на спортивних змаганнях районного масштабу. Для прикладу, нещодавно зайняли друге місце у окружних змаганнях з футболу.

Проводжаючи нас до автомобіля, директорка не перестає показувати місця на стінах, де заліплювали, заклеювали, штукатурили, забілювали: «Тут показувати можна багато», – посміхається жінка.

Біля входу в школу утворилась така собі велосипедна стоянка. Цікавимось, чи діти завжди дістаються до школи таким чином, але як виявилось – ні. Справа в тому, що у ці дні зламався шкільний автобус, тому дітвора змушена приїжджати на своїх двоколісних залізних конях.

«Нашу школу обслуговує шкільний автобус з Цумані, але вже кілька днів він не їздить. Таке буває дуже часто. Може по тижнях не їздити. Зараз він на ремонті», – розповідає про ще одну проблему пані Оксана.

Так і живе одна з багатьох волинських шкіл. Може тут є багато потреб, вимог, але ж ніхто не хоче нічого захмарного. Хіба школярі з волинського села винні, що вони ніколи не бачили у своїй рідній школі нормального спортзалу, просторих класів, де не гуляє вітер і немає запаху чадного газу, не обідали в нормальній шкільній їдальні, де тепло і не тягне холодом від бетонної підлоги? Після багатьох років навчання у спартанських умовах, ці діти заслужили вчитися не в колишньому польському вівчарнику, а в сучасній школі, як і мільйони їхніх однолітків.

Начальник управління освіти Волинської ОДА Людмила Плахотна запевняє, що про грем’ячівську проблему знає і каже, що скоро проблему повинні вирішити, але все ж не дає стовідсоткової гарантії.

«Ми знаємо про цю гостру проблему. У 2019 році ми плануємо за кошти державного фонду регіонального розвитку будувати школу в цьому селі, але оскільки ДФРР розглядає проекти тільки незавершеного будівництва, а не нового, то будівництво повинні розпочати за місцеві кошти. Процес розпочали і на сьогодні є дуже великі шанси, що у 2019 році школу будуть будувати», – каже Людмила Володимирівна.

Труднощі з реалізацією проекту можуть виникнути через те, що Грем’яче – не єдине село зі схожою проблемою.

«Справа в тому, що така проблема не тільки в Ківерцівському районі. Таких ситуацій багато. Особливо гостро питання стоїть там, де висока народжуваність, а це наші поліські райони. Відповідно, в Камінь-Каширському районі ми маємо завершити школу в Осівцях, в Старовижівському в Любохинах. Дуже гостро стоїть проблема в селі Головно Любомльського району, де довго будується школа на 650 дітей. Є потреба, ми маємо план. Ми не можемо за державні кошти будувати відразу все, тим більше, що потрібне співфінансування, що часто буває важко для бюджету громад. В цьому році в нас дуже насичений план – 3 школи, бо луцьку школу №27 вже здали. На наступний рік ми плануємо розпочати будівництво в селах Головно, Стобихівка і одна із шкіл Ківерцівського району, Грем’ячому та Башликах», – пояснює начальниця управління освіти.

Також вона каже, що у Волинській ОДА розглядають перспективу будівництва двох шкіл в районі, але все залежить від стану проектно-кошторисної документації та наявності земельної ділянки для будівництва.

Грем’ячівська громада вже кілька десятків років чекає на нову школу. В цей час експертна комісія визнає навчальний заклад аварійним і попри це сюди продовжують ходити діти та вчителі, практично кожного дня ризикуючи. Про будівництво нової школи багато говорили, давали багато відписок та обіцянок. Побудувати нову школу обіцяють вже скоро, але наскільки ці слова реалізуються невідомо нікому, тож залишається чекати і надіятися.

Андрій ПЕТРУШКО

Фото Андрія МОШКУНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *