Свій серед чужих: як росіянин з Кубані вчиться на «київського» священика у Луцьку (ФОТО)

В Росії назріває «другий Чорнобиль»
13.03.2018
«Ми вкрали землю у лучан»: місто «заполонили» плакати з депутатами Луцькради
13.03.2018
Показати всі

Свій серед чужих: як росіянин з Кубані вчиться на «київського» священика у Луцьку (ФОТО)

Студентські роки, окрім веселощів, лекцій, практичних – пора маятникових переїздів-метань між домом і місцем навчання. Взагалі, все студентство поділяється на дві групи: «домашні» (місцеві) і «гуртожитські» (приїжджі) студенти. Як не крути, але і одні, і другі поглядають один на одного із заздрістю. «Домашні» заздрять приїжджим через самостійне життя в гуртожитку чи на зйомній квартирі, а «гуртожитські» заздрять через мамині пиріжки і домашній затишок. Одним словом, добре там, де нас нема.

Із загальної маси студентства варто виділити ще одну групу – «приїжджі здалеку». Напевно, в кожного є чи були такі одногрупники або знайомі, які здолали сотні, а то й тисячі кілометрів, щоб здобути освіту. Можна з упевненістю сказати, що представники третьої умовної «касти» заздрять і «гуртожитським», і «домашнім».

Луцьк – місто, де немало студентів, адже тільки у двох найбільших університетах Волині за офіційними даними навчається понад 20 000 спудеїв. А якщо порахувати приватні виші, всі коледжі, училища, то цифра буде ще соліднішою. Також варто згадати про два заклади релігійного спрямування: Волинську духовну семінарію (УПЦ) та Волинську православну богословську академію (УПЦ КП).

Саме Волинська православна богословська академія, а точніше її студенти зацікавили нас. Як відомо, у стінах цього навчального закладу навчаються на стаціонарі та заочно приблизно 200 людей, і не тільки з України. Богословську освіту у духовній школі у різні часи здобували студенти не тільки з України, а й з Бразилії, Парагваю, Німеччини, Молдови, Білорусі, Росії, Іспанії, Індії. З одним із таких студентів-іноземців нам пощастило поспілкуватися.

«Якщо є Божа воля на щось, то я не можу йти проти неї»

В одному з класів академії в око відразу впадає графік чергування, розміщений на дверях. Серед звичних волинських прізвищ семінаристів помітно виділяється явно не українське – Бобилєв.

Згодом в клас заходить хлопець в підряснику і з посмішкою вітається: «Добрий день». Відразу важко й вгадати, що хлопець приїхав до луцької академії не з якогось волинського села чи містечка, а з … Кубані. Так, з тої Кубані, яку багато українців вважають не російською, а своєю, рідною.

Студент з Росії Ілля Бобилєв розвіює багато стереотипів про росіян і додає впевненості в тому, що не можна всіх людей міряти однією міркою. Хлопець приїхав до України, коли вже четвертий рік тривала російсько-українська війна і з екранів телевізорів росіянам навіювали думку про бандерівців, які ледь не на центральних площах міст по-звірячому вбивають російськомовних.

В ході розмови хлопець детальніше розповів про свою малу Батьківщину. Цікаво, що Ілля говорив літературною українською мовою, лише зрідка на секунду-дві замовкаючи, щоб пригадати потрібне слово.

«Я родом з Кубані. Це зараз Російська Федерація, Краснодарський край. Останнім часом я жив у місті Анапа. Після народження жив у станиці Благовіщенській, що біля Анапи, а народився в місті Єйськ. Якщо дивитись через Азовське море, то моє місто розташоване навпроти Маріуполя», –  пояснює рафінованою українською першокурсник.

Виявляється, що після школи він встиг повчитися у двох коледжах і навіть має диплом.

«Спочатку я 3 роки вчився на соціального працівника, але потім Москва закрила свій філіал Російського державного соціального університету. В мене був вибір, або їхати в Москву, або переводитись в інший заклад. Я вирішив переводитись в коледж при Сочинському державному університеті, закінчив його і тепер маю диплом менеджера з туризму», – розповідає Ілля.

У відповідь на запитання про те, чому він так різко змінив профіль, майбутній душпастир каже, що завжди знав, що повинен стати священиком. Він лаконічно і стримано розповідає свою зворушливу історію: «Мені батьки завжди казали, щоб я був священиком. Справа в тому, що коли я народився, то захворів. Тоді батьки дали Богу обітницю: якщо я виживу, то буду служити Богу і буду священиком».

Ілля розповідає, що під час навчання в школі він не дуже хотів прожити життя священика. Велику роль зіграло і оточення: друзі були не дуже релігійні. Відтак, він закінчив школу і вступив у коледж, але, як то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло.

«Я зламав руку, і цей біль допоміг мені щось переосмислити і зрозуміти, що я роблю щось неправильно, що потрібно подивитися на своє життя по-іншому. В той момент я взявся за голову і зрозумів, що, якщо є Боже благословення і Божа воля на щось, то я не можу йти проти неї і бути кимось іншим, а не священиком. Я намагався спробувати щось інше, але воно в мене не виходило. Я просто зрозумів, що треба змиритись і робити те, для чого ти призначений», – пригадує Ілля.

Саме тому він і приїхав до Луцька, щоб вчитися і не противитися волі Божій, а служити йому, так, як і обіцяли батьки у своїх молитвах за хворого сина.
«Перестав дивитися телевізор після того, як почув, що у Львові їдять дітей»

Досить цікавим є і той факт, що Ілля вибрав місцем свого навчання не тільки український заклад, а ще й заклад на північному заході України – у «бандерівському» Луцьку на Волині. Та ще й під час війни і в період розквіту антиукраїнської пропаганди в Росії.

Про свій вибір студент з Кубані говорить не дуже охоче. Просто: «Приїхав у Луцьк, бо мене тут зарахували». Хлопець додає, що також пробував вступати до Києва, але не склалося.

«Якщо чесно, то в мене був маленький страх, але швидше за все це були навіяні стереотипи. Хочу сказати, що з 2015 року я вже не дивився телевізор. Після того, як я почув історію, що в Львові їдять дітей з яєчнею, мені стало смішно, я розумів, що такого бути не може,  і я перестав дивитися телевізор», – зізнається вже теперішній студент богословської академії, розповідаючи про свій «переїзд» до Луцька.

Певна річ, що й батьки хвилюються за своє чадо. Хлопець розповідає, що часто спілкується з мамою і татом, тут допомагають сучасні технології. Батьки його підтримують і розуміють його вибір.

«Через ситуацію, що склалась, мамі було тріщки страшно відпускати мене. Я її розумію, бо ж люди гинуть в АТО, емоції і все таке, а тут людина з Росії. Під впливом емоцій людина може багато чого зробити. Раніше мама більше переживала, а зараз вже менше. Коли їхав додому з Луцька і до Луцька з дому, то мама хвилювалася», – каже юнак.

Студент богословської академії сумує за батьками і домівкою. За півроку навчання вдома побував тільки раз. Бо ж,  пояснює Ілля з практичної точки зору, і їхати потрібно дві доби, і дорого виходить.

Як «москаль» за півроку вивчив українську з … телефонного додатка

Багато знайомих хлопця у Росії можуть дуже здивуватися, коли натраплять в нетрях всесвітньої павутини на статтю про Іллю. Факт про те, що він навчається у богословській академії, Ілля залишив у таємниці, яку відкрив тільки одному близькому другу.

«Про те, де я вчуся знає тільки один друг, але він нормально сприймає мій вибір і адекватно дивиться на цю ситуацію між Україною і Росією. Він розуміє, що відбувається і нормально на це дивиться», – розповідає студент з Кубані.

Ілля каже, що йому подобається Луцьк, він любить погуляти вулицями «столиці» Волині і запевняє, що жодного разу з дня свого першого приїзду в Україну не боявся вийти в місто.

«Це дуже цікаве місто. Люблю гуляти вулицею Лесі Українки, дуже сподобався замок Любарта, а також подобаються собори: наш (Свято-Троїцький, – прим.авт), собор Петра і Павла. Це такі історичні архітектурні пам’ятки. Саме через це мені і подобається місто», – з посмішкою розповідає хлопець.

Також не виникло проблем у нього і в спілкуванні з одногрупниками. В групі з росіянином навчаються ще 11? хлопців, вони переважно із Волині та Західної України. Кубанець зараз із посмішкою розповідає, що спочатку хвилювався перед тим, як почати говорити: «Спочатку мені було важко, бо я не знав української, але я завантажив додаток на телефон і таким чином вчив мову. Це було смішно. Я трішки вчив деякі слова, але коли сюди приїхав, то був такий страх, що я не знав, як розмовляти, і цей страх деякий час мене переслідував. Тоді я хлопцям російською сказав: «Если я буду что-то говорить не так, то поправляйте меня». Вони стали мене виправляти, підказувати, і я став говорити, казати,  розмовляти українською».

Вразило те, що за такий короткий час людина, яка виросла в Росії, так опанувала чужу для свого вуха мову. Навіть коли Ілля, розповідаючи щось, підшуковував у своїй пам’яті потрібне слово українською, він про себе повторював: «Як це правильно сказати?».

Після похвали за рівень знання мови майбутній священик скромно, як і належить кожному православному християнину, відповідає з посмішкою: «Моя мова не така вже й хороша. Я знаю, що треба краще і краще розмовляти. Я вчуся, і в мене щось трішки виходить».

Також він пояснює, що додатковим стимулом вивчити мову було й те, що його прабабусі і прадідусі народилися на Волині і Галичині. «Це моя історична Батьківщина», – каже хлопець.

«Треба, щоб кожна хвилина була розписана»

Зараз Ілля Бобилєв вливається в релігійне середовище і вчиться жити в ньому, бо хоча й раніше багато знав про життя духовних осіб (тато Іллі – священик грецької православної церкви на честь Іверської ікони Божої Матері у станиці Благовіщенській в Росії), але не відчував це на собі. Хлопець запевняє, що коли людина перебуває не в релігійному середовищі, тоді вона думає зовсім по-іншому.

«Людина сприймає релігійні закони і релігійні заповіді по-своєму і дивиться на це з іншої точки зору, а коли людина перебуває в релігійному середовищі, тоді вона більше думає про Бога, про церкву, про релігію», – ділиться своїми роздумами хлопець.

На запитання про те, чи має він хобі та чим займається у вільний час, першокурсник відповідає із непритаманною для людей його віку, але характерною для священнослужителів виваженістю та мудрістю: «Люблю у вільний час погуляти, в парк сходити, сфотографувати щось таке цікаве, потім викласти в Instagram, – посміхається Ілля, – В мене є вільний час, але якщо є багато часу, то це теж не дуже добре. Коли в людини є багато часу, то вона відходить від релігійного середовища. Треба, щоб кожна хвилина була розписана. Якщо буде багато вільного часу, то він може бути заповнений гріховними справами».

Попри те, що хлопець навчається в богословській академії тільки півроку, у розмові з ним відразу відчувається рівень підготовки та інтелектуального розвитку хлопця. Він добре орієнтується в Священному Писанні та влучно використовує у розмові цитати з нього. Має свою думку уродженець Росії і про релігійну ситуацію в Україні. Він вважає, що в Україні повинна бути тільки одна православна церква.

«Є апостольське правило, яке каже, що в кожній країні повинна бути своя церква, яка не залежатиме від влади», – аргументує хлопець.

Також Ілля ділиться своїми уявленнями про те, яким має бути справжній священик і справжній християнин.

«Люди бувають різні і священики бувають різні. Бувають і розчарування, але розчаровуватись не треба. Бо ж священики кажуть слово Боже, і нам треба не дивитися на те, що вони (священики, – прим. авт.) роблять, а прислухуватись до слова Божого і виконувати його. Треба прагнути до кращого і ставити для себе якусь мету і завдання, щоб потім досягнути їх. Потрібно старатися бути кращим, жити за заповідями. Не треба дивитись на погане, треба дивитися на добре», – розмірковує Ілля Бобилєв.

«Може бути і так, що залишусь на Волині»

Незважаючи на те, що попереду в Іллі ще понад 5 років навчання, він вже ставить для себе певні завдання. Проте, без очікуваного юнацького максималізму, він розважливо планує своє майбутнє і каже, що перш за все потрібно покладатися на Бога. Хлопець знає, що він не перший іноземець, який вчиться у Волинській богословській академії.

Схожі історії його попередників з Аргентини, Парагваю, інших країн Південної Америки, напевно, ще більше мотивують і підтримують першокурсника на шляху до своєї мети. Кілька років тому стало відомо про те, що хлопець з Парагваю, закінчивши академію в Луцьку, залишився служити в одному із сіл поблизу обласного центру.

Герой нашого матеріалу не відкидає варіанту теж залишитись на Волині для пастирського служіння:  «Можна багато про що мріяти, але це може не відбутись. Може залишусь, може й ні, це все не від мене залежить. Як Бог дасть, так і буде».

Також Ілля Бобилєв посміхається після запитання, чи не хотів би разом із батьком послужити за одним престолом. Каже, що і такий варіант прийнятний, але знову ж зазначає, що головне – Бог і його свята воля.

«Головне, щоб було все з нами добре, щоб ми були живі і здорові», – підсумовує майбутній священик. Після короткої розмови хлопець, провів свого співрозмовника і поспішив до своєї кімнати, щоб готуватися до занять і стати ще на крок або на півкроку ближче до своєї мети.

P.S. Ілля Бобилєв – приклад для мільйонів українців, які носять вишиванки, прицмокуючи їдять борщі-вареники і кричать на кожному кроці, що вони патріоти, але кричать російською, виправдовуючи себе тим, що просто не можуть перевчитись. Цей хлопець зруйнував міф про те, що росіянин не може сказати «паляниця»… Може. А потрібно для цього лише півроку і, звичайно ж, бажання і усвідомлення того, що тобі це потрібно.

А якщо серйозно, то цей хлопець – яскравий приклад того, як потрібно йти до своєї мети, самовдосконалюватись, працювати покладаючись на себе і, перш за все, на Бога. Він не злякався відстані, чужої мови, не злякався фільмів жахів про Україну, що лунають в Росії з кожного телевізора, а просто з вірою в Божу допомогу приїхав до Луцька, щоб вчитись і стати священиком. І цим самим виконати обітницю своїх батьків перед Богом, який колись дав шанс на одужання хворій дитині.

 Андрій ПЕТРУШКО

1 Comment

  1. Віктор сказав:

    У житті насправді нема випадковостей. Тому в майбутньому не варто дивуватися, коли герой оповіді журналіста “ВП” стане душпастирем від Бога. Якщо такі особистості місцем свого служіння обирають Україну, то це засвідчує-переконує, що Господом почута багатомільйонна молитва (у тому числі убієнних і помордованих наших страдників) “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни”.
    Чув закиди у “шпіономанському” стилі (мовляв, хлопця заслали, щоб потім “розвінчувати” Київський Патріархат). Та не хочу вірити у такі версії.
    Андрієві ж (авторові публікації) спасибі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *