Святитель Петро митрополит Київський: його мудре рішення подарувало Україні ще одне століття державності

3 листопада на Волині та у світі: події, люди
03.11.2018
Доба в зоні бойових дій: окупанти 22 рази відкривали вогонь по українських позиціях
03.11.2018
Показати всі

Святитель Петро митрополит Київський: його мудре рішення подарувало Україні ще одне століття державності

Йшов 1320 рік. У невеликому монастирі, розташованому у поліському містечку Ратне – велике торжество. Адже сюди навідався сам митрополит Київський і всієї Русі Петро. Свого часу цей владика був тут ігуменом, отож об’їжджаючи із архіпастирським візитом  землі Волинсько-Галицького князівства, звідки сам він був родом, митрополит не міг не відвідати рідну для нього обитель. Але час відвідування монастиря був неспокійний, і ця поліська місцина мало не стала ареною бойових дій – сюди підступили дружини волинсько-галицьких князів Андрія і Лева ІІ з одного боку, а з іншого – військо великого литовського князя Гедиміна. Битві завадив лише приїзд митрополита.

За богослужінням у монастирському соборі, таким чином, молилися князі-суперники: Гедимін і волинсько-галицькі володарі. Митрополит, своєю чергою, суворо дорікнув як Гедиміну, так і Леву з Андрієм за кровопролиття, та закликав їх до укладання миру. Однією з умов цієї угоди стала шлюбна угода, згідно якої син Гедиміна Любарт мав одружитися із дочкою князя Лева ІІ Агрипиною.  Вже згодом, литовська делегація прибула до міста Лучеська (Луцька), уділ якого мав успадкувати Любарт. Там Любарт прийняв Православ’я і був охрещений під  іменем Дмитро на честь святого великомученика Димитрія Солунського. Отож, згідно домовленостей, після одруження із Агрипиною по досягненні нею відповідного віку, Дмитро-Любарт мав право успадкувати Луцький уділ.  Пізніше цей Дмитро-Любарт став великим волинським князем і останнім правителем Волинсько-Галицької держави,в часи правління якого у 1340-1383 р. Волинь лишалася останнім острівцем руської, тобто української державності. Дмитро-Любарт не лише збудував у Луцьку мурований замок, але і відстояв Волинь від захоплення польським королем Казиміром ІІІ Великим. І таким чином, XIV століття увійшло у історію України  як століття упродовж якого ще існувала українська державність княжої доби. І сталося це, не останньою чергою, завдяки миротворчій ініціативи Київського митрополита Петра.

Він народився на Волині і був кандидатом на Волинсько-Галицьку Митрополію, але  рішення Константинополя об’’єднати Київську Митрополію зробило його митрополитом Київським, хоча митрополича кафедра на той час вже перебувала на Півночі. Через це російські церковні та й світські історики вважають його одним із духовних будівничих російської державності, хоча Москва за його часів ще не була митрополичою резиденцією, і цей святитель там був лише похований та благословив там побудову Успенського собору. До слова, його митрополичий посох й дотепер вручають при інтронізації Московських патріархів, але при житті він рахувався  митрополитом саме Київським. І врешті, Православна Церква вшановує його у сонмі святих, і оскільки родом він був з Волині, то цей митрополит одним зі святих Землі Волинської.

Це – святитель Петро митрополит Київський, відомий також як Петро Ратенський (на кафедрі у 1308 – 1326 рр.).

Святитель Петро був родом з Волині. Коли йому було всього на всього 12 років він вступив до монастиря, розташованого неподалік його домівки і пильно провадив у ньому різні послухи монастирського життя. З часом послушник прийняв і монаший постриг під іменем Петро. За правдиве побожне життя і непохибне виконання монашого послуху, по досягненні відповідного віку молодий монах був рукоположений у священний сан. Виконуючи свої обов’язки ієромонах Петро знаходив вільний час для того, щоби читати священні книги та навіть писати ікони.

Бажаючи звершувати своє спасіння на самоті, ієромонах Петро оселився, як свідчить його життя неподалік від певного містечка на річці Раті. Одні дослідники вказують на відповідну місцину у сучасній вже Галичині  (у княжі часи це була фактично ще південно-західна Волинь), а інші – на територію поблизу сучасного селища Ратне, яке є теперішнім районним центром Волинської області.  Тут, незабаром постав і монастир, ігуменом якого і став Петро. (До слова, зважаючи на деталі його миротворчої діяльності вже у сані митрополита, скоріше за усе монастир майбутній святитель заснував таки на Волинському Поліссі, у Ратному, адже навряд чи військо Гедиміна дійшло б аж на терени сучасної Львівщини, оминувши Володимир-Волинський.). Ігумен Петро був для братії монастиря дбайливим отцем, повчаючи їх словом і прикладом свого богоугодного життя. Він був настільки добрим і милосердним, що ні одного подорожнього не відпускав без милостині, і коли не мав що подати, то роздавав мальовані ним образи.

Згодом слава про цього ігумена дійшла до могутнього волинсько-галицького князя Юрія І Львовича (1301 – 1308), який разом з боярами часто приїздив до Ратенського монастиря, щоби зустрітися із ігуменом та послухати його науки.  Цей князь, зважаючи на те, що кафедру Київських митрополитів митрополит Максим переніс у 1300 р. на північ – до Володимира на Клязьмі, домігся від Константинопільської Патріархії утворення окремої Волинсько-Галицької Митрополії, яку очолив митрополит Ніфонт (1303-1305). Після смерті митрополита Ніфонта, саме ігумена Ратенського Петра князь Юрій І розглядав як кандидата на Волинсько-Галицьку митрополичу кафедру. Отож, князь, обравши, таким чином, Петра, спорядив його до Константинополя для висвяти у митрополити для Волинсько-Галицької держави.

Свого кандидата на Митрополію для своїх земель мала і Північ. Тодішній великий князь Володимиро-Суздальський Михайло Ярославович, який був тверським князем, спорядив до Константинополя свою креатуру – ігумена Геронтія. Оскільки і Петро і Геронтій були лише ігуменами, то, відповідно, мали вони у Константинополі отримати єпископські свячення та бути поставленими у митрополити.

У самій Візантійській імперії церковна ситуація тоді була неспокійною. Константинопільську Церкву турбував т.з. «арсенітський розкол», також давали взнаки й наслідку Ліонської унії із Римом 1274 р. яку тоді імператор Михаїл VIII Палеолог намагався був нав’язати Церкві і народу, і яку таки прийняла частина ієрархії. Отож боротьба церковних «партій» була тоді у Цареграді доволі серйозною. А два кандидати з земель Русі представляли інтереси своїх князів. Петро – інтереси волинсько-галицького князя Юрія І, який хотів мати митрополита для Волинсько-Галицької Русі, а Геронтій – тверського князя, який намагався мати свого митрополита для Півночі і при цьому ворогував із московським удільним князем Юрієм Даниловичем за великокняжий суздальський престол.

Візантійський імператор Андронік ІІ Палеолог та Константинопільський патріарх Афанасій вирішили тоді знову об’єднати Руську (Київську) Митрополію та поставити митрополитом Київським кандидата з Волинсько-Галицького князівства – Петра. Що і сталося у 1308 р. Варто зауважити, що повернувшись додому новопоставлений митрополит волів залишитися у Києві, оскільки тяжів до рідних волинсько-галицьких земель, а відтак – і до стародавньої столиці Русі Києва. Але тут існувала постійна загроза татарських нападів, отож митрополит змушений був оселитися таки на півночі – у Володимирі на Клязьмі.

Варто зауважити, що князь Михайло Ярославович Тверський був вкрай незадоволений тим, що митрополитом став не його кандидат ігумен Геронтій. Отож, прийняв він нового митрополита неохоче і фактично проти своєї волі. Як написав про це згодом у своєму житті святителя Петра митрополит Київський Кипріан: «ізначала человіческому роду враг и ратник малу спону святому сотвори и некіїм подгнети не хотіти того пришествия…по времени же себе зазрєша і святителя того прияша і со смиреніємм тому покоришася». Але князь таки все ж вирішив скинути владику Петра з митрополичого престолу, чому і був сфабрикований проти митрополита наклеп від Тверського єпископа Андрія, який адресував його Константинопільському патріарху. Вказані провини митрополита здалися патріарху Ніфонту доволі серйозними, отож він доручив скликати у 1310 р. у місті Переяславлі-Залеському собор, який втім повністю виправдав первосвятителя.

Йшлося, напевно ось про що. Ще церковний собор 1274 р. який відбувся у Володимирі на Клязьмі під керівництвом Київського митрополита Кирила ІІ відмінив т.з. «ставленні мита» – плату кандидатів у священнослужителі за поставлення, трактуючи їх як прояв симонії (гріх, що полягає у рукоположенні у священний сан і, відповідно, прийнятті Священства за гроші). Але на соборі 1274 р. не стали рахувати симонією певні витрати, що їх несли ставленики. Але, таким чином митрополит Кирилл ІІ ввів у соблазн людей прямолінійних, які і у цих витратах вбачали симонію. Отож, напевно, якусь таку витрату й інкримінував єпископ Андрій митрополиту, але, звісно, що у цьому проглядалася рука великого князя суздальського Михайла Тверського.

Таким чином, Михайло Тверський таки не зумів нашкодити митрополиту Петру, але нашкодив сам собі – митрополит, таким чином був змушений спиратися на суперників тверських князів – князів московських, чия лінія північних Рюриковичів врешті перехопила суздальський великокняжий престол.  Так, на тому ж собор 1310 р. за митрополита заступився московський князь Юрій Данилович.

Утвердившись на Митрополії, Петро Ратенський піклувався про зміцнення Церкви та благоустрій церковного життя. Попри свою фізичну слабкість і небезпеку тогочасних подорожей, святитель часто об’їздив із архіпастирськими візитами землі величезної Київської Митрополії, і згідно слів автора його життя митрополита Кипріана «переходив волинську землю, і київську і суздальську». Про його перебування на рідній Волині у 1320 р. та його наслідки ми вже розповідали.

На той час руські князівства перебували у підлеглості Золотої Орди. Під час святительства Петра в 1313 р. новим ханом Золотої Орди став Узбек, який зміцнив державу, і першим з правителів Орди прийняв іслам. По воцарінні Узбека, митрополит Петро здійснив візит до Орди, був ласкаво прийнятий ханом і отримав від нього грамоту, котра не лише підтверджувала колишні права Православної Церкви та її духовенства, але давала ще й нові: усі духовні особи в усіх справах підлягали суду митрополита і була забезпечені свобода Православної віри під загрозою смертної кари на всіх, хто проти неї поставав. Це, до слова, захистило при владі нового хана і права тих монголо-татар, що були християнами. Адже ще з ХІІІ століття деякі з них, навіть ханського роду, приймали Православну віру і хрестилися а в 1261 р. у столиці Орди місті Сарай була утворена і єпископська кафедра.

Перебуваючи у не зовсім приємних відносинах із тодішніми суздальськими великими князями, митрополит Петро часто бував у своєму єпархіальному передмісті – Москві. Що дає деяким історикам стверджувати, що саме він і переніс туди з Володимира на Клязьмі кафедру митрополита. Але сталося це вже за його наступників, сам Петро зробити цього не міг, оскільки не мав для цього підстав. По-перше Володимир на Клязьмі був тоді великим процвітаючим містом, а по-друге Москва ще не була тоді столицею великого княжіння. Разом із тим, в останні роки свого життя митрополит Петро зійшовся з московським князем Іваном Даниловичем (Калитою). Отож, він благословив князя на будівництво у Москві собору Успіння Пресвятої Богородиці, який був закладений у серпні 1326 р. Помер митрополит Петро Ратенський 21 грудня 1326 р. Через 13 років у 1339 р., за часів митрополита Феогноста, Петро Ратенський був канонізований, а пізніше митрополит Київський Кипріан (1380-1406) уклав і опис його життя.

У другій половини XV ст. на місці старого Успенського храму у Московському кремлі італійським архітектором А. Фіорованті на замовлення великого московського князя Івана ІІІ був зведений новий Свято-Успенський собор, куди по його освяченні 24 серпня 1479 р. і були перенесені мощі святителя Петра Ратенського.

Виходець з Волині святитель Петро Ратенський, можливо вже при пізнішій оцінці його діяльності,  може вважатися одним із духовних будівничих вже іншої – Московської, тобто Російської держави. Зокрема, саме так цю постать вже не перше століття подає російська історіографія. Разом із тим не слід забувати, що тоді на початку XIV ст. цей святитель рахувався таки ще митрополитом Київським. І попри те, що резиденція митрополитів Київських тоді  перебувала на Півночі, рідні українські землі святитель Петро не залишав поза увагою, про що свідчить його доленосний візит до рідного монастиря на Волинському Поліссі у 1320 р.

Отож, зважаючи на велич та значимість постаті цього святителя, він однозначно був видатним волинянином, який вшановується і як один з волинських святих.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *