«При владі мають бути чесні, адекватні люди», – Андрій Садовий

Показати всі

«При владі мають бути чесні, адекватні люди», – Андрій Садовий

Як вдається поєднувати посади  очільника одного з найбільших міст України та  лідера політичної партії, яка має свою фракцію у парламенті? Яким чином вдалося вистояти міському голові  за умов, коли  проти нього чинний владний олімп  на рівні Києва фактично вів війну? Чи пішов він на поступки? За що Андрієві Садовому   як громадянину України соромно?  Коли він об’єднуватиме свої зусилля з Анатолієм Гриценком?

У кандидата від «Самопомочі»  реальні шанси потрапити у другий тур президентських виборів? Наскільки засвоєні українцями уроки двох знакових революцій сторічної та п’ятирічної давності? Чи зростатиме загроза територіальній цілісності України з боку Польщі та Угорщини? Кому належить сучасний світ?

Прогнози політологів про вірогідність в Україні проросійського реваншу  внаслідок виборчих кампаній 2019 року – перебільшення чи реалістичне попередження? На ці та інші запитання «Волинської правди» відповів  Андрій Садовий, міський голова Львова, лідер  політичної партії «Об’єднання «Самопоміч».

 «Визначальною була позиція всіх українців, усіх львів’ян»

– Андрію Івановичу, Ви – успішний міський голова одного з найбільших міст нашої країни, яке справедливо називають столицею Західної України, а водночас – лідер політичної партії «Об’єднання «Самопоміч», яка має свою фракцію у парламенті.    Як вдається водночас ефективно  поєднувати ці посади за умов, коли представники чинного владного олімпу часто бачать у Вас  серйозного конкурента?

– Я думав, що керування містом – це найскладніше, що може бути. Але коли ми пішли в партійне будівництво (щоб збудувати успішну країну, треба мати успішну партію), то тоді зрозумів: у нашій державі це дуже важко.  Чому? Тому що більшість партій – це, як правило, власність олігархів. Будувати незалежну, антикорупційну партію – це складно, тому що на тебе  відразу ж здійснюється шалений тиск.

Сам  не знаю, як мені вдається  це все витримати, чітко тримати в здоровому глузді. Але переконаний, що поєднання  упродовж довшого  часу обов’язків і міського голови,й лідера партії є фізично неможливим.  Це дуже складно.

– За версіями експертів (та й це зрозуміло більшості не лише львів’ян, але й мешканців України) , проти Вас, аби не допустити процесу подальшого зростання Вашого впливу,  упродовж  кількох  років  у специфічний спосіб «воював»  Київ. Зокрема – і в розкручуванні, даруйте,  так званої   «сміттєвої» проблеми. Ви вистояли?  Завдяки чому? Пішли на певні поступки?

Якби я пішов на поступки, то втратив би незалежність.  Я вистояв тільки завдяки підтримці  простих  людей, дякуючи міжнародній спільноті. А також –   твердій позиції  глав усіх українських церков: і християнських (православних, греко-католицької, католицької), і мусульманської та іудейської. Вони чітко висловили підтримку, написали листа до Петра Порошенка з вимогою/проханням зупинити сміттєву блокаду міста Львова. До речі, мої колеги, народні депутати  Олег Березюк, Оксана Сироїд і Тарас Пастух, оголосили про голодування перед Адміністрацією Президента. Це, очевидно, теж мало свій плив. Але, ще раз наголошую, визначальною була позиція всіх українців, усіх львів’ян.  Це той фундамент, який дав мені можливість мати твердість.

Ніколи нікому не рекомендую йти на домовленості з людьми, які мають антиукраїнські позиції.  Мені пропонували різне. Зокрема – й підписати угоду,згідно з якою я втратив би вплив і «Самопоміч» пішла б невідомо куди.

– Але деякі з Ваших колег-однопартійців  такі пропозиції  сприйняли. Приклад? Та ж Ганна Гопко, №1 партійного списку «Самопомочі».

– Ви знаєте, політика – дуже непроста справа. І «Самопоміч»,  коли 2014 року відбулися вибори, у своєму складі мала представників різних  середовищ.   І деякі з них не витримали тієї напруги. Декого ми виключили з фракції. Але хто б що не казав (візьмімо ту ж таки Гопко), навіть колишні члени нашої фракції є кращими, ніж народні депутати, які прийшли за іншими списками. Та партії мають об’єднувати людей на ідеологічному ґрунті. У нашій  державі найголовніша,  найактуальніша антикорупційна ідеологія. Вона об’єднує більшість тих партій, які не є власністю олігархів і феодалів.

З ворогом на  жодні компроміси йти не можна, тому що він хоче тебе знищити. Але якщо маєш підтримку людей, ти завжди вистоїш і переможеш.

«Але головний посил – розбудувати країну»

– Пане Андрію, 19 серпня Ви, зустрівши 50-річчя,  відзначили свій півстолітній ювілей. Будьмо відверті, за цей період  Ви досягли феноменальних успіхів як політик, як управлінець.  Ваші амбіції обмежуються посадою міського голови Львова, де владу очолюєте з квітня 2006-го? Чи тут Ви вже використали  свій творчий потенціал? Мали і маєте пропозиції з Банкової?

– Мені пропонували різні посади. У тому числі  – і працювати в Уряді, й очолювати його. Чого мені тільки не пропонували.

Та я в нашій державі  ціную тільки ту пропозицію, яку дають її громадяни.  Я ніколи не мав амбіцій бути мером, лідером партії. Але так життя склалося, що повинен був брати відповідальність і йти вперед.

Сьогодні, коли я вже пройшов, як говорите, півстолітній ювілей, маю чітко поставлену перед собою мету. Моя мета – збудувати країну, в якій хочеться  жити.  Тому на наступних виборах Президента я планую балотуватися і перемагати, щоб вивести Україну  на зовсім іншу орбіту розвитку. Бо мені як громадянину соромно, що і поляки, і чехи, й литовці, які у принципі були на одному рівні з нами у 1990 році,    сьогодні вже на десять – двадцять років рвонули вперед.  А ми далі стоїмо на місці.

– І тут укотре постає запитання: чому, чия «заслуга» в такому статусі кво.

– «Заслуга» всієї цієї  корумпованої  влади, яка час від часу міняється між собою (хоч прізвища , як правило, – ті ж самі) ролями опозиції та влади. Вони всі довели країну до біди, до руйнації.  Нашою  слабкістю скористався ворог, який  окупував частину української території.

Тому всім тим, хто довів державу до такого стану, треба сказати не тільки «спасибі», а й  «до побачення».  А рішення щодо того, хто винен і хто не винен,  має приймати суд. При цьому важливо, щоб ми мали сильну незалежну судову систему.

Але головний посил – розбудувати країну, відновити наш потенціал у всіх сферах, де ми ще маємо потужність: літако- , судно-, машинобудування. Ми маємо мудрих людей.  І вони повинні мати можливість себе реалізувати у своїй державі. Бо де ще вони потрібні?

– Орієнтовно п’ять мільйонів наших співвітчизників  за кордоном.

– Але в якому статусі?

– Як заробітчани.

– Як наймити. Потрібно, щоб вони поверталися в свою країну. І цей досвід Львова, ви праві, унікальний. Буду його використовувати й на державному  рівні.

«Зараз російська агентура вільно почуває себе в Україні»

– Де-факто  (хоч офіційно розпочнеться наприкінці грудня) стартувала президентська  виборча кампанія. Ви, називаючи в інтерв’ю одному зі ЗМІ «посаду Президента в сьогоднішніх умовах електричним стільцем», заявили про те, що кандидат від «Самопомочі» буде в другому турі виборів?  Ви і зараз переконані в цьому?

– Звичайно. Я в цьому не сумніваюся.

– Катерина Кіт-Садова, Ваша дружина,   в одному з порівняно  недавніх інтерв’ю вірогідність  потрапляння у другий тур Юлії  Тимошенко й Петра Порошенка фактично  порівняла з національною катастрофою. Поділяєте цю точку зору?

– Вони справді пов’язані між собою. Обоє не мають обмежень у грошах. Для них що 100 мільйонів витратити, що 200 мільйонів – нема проблем. Але, друзі мої, – це минуле. Вибачте, коли хтось говорить про стабільність, то таку людину треба на цвинтар спрямовувати.

Нам треба рухатися вперед. Ми сьогодні відстаємо  від розвинутих країн світу на десятки років. Не маючи сильної   держави, не зможемо перемогти у війні. Роботи дуже багато.

– Чи  досі актуальна для Вас пропозиція Анатолія Гриценка про об’єдання зусиль заради перемоги?

– З Гриценком будемо об’єднувати наші зусилля для того, щоб мати потужну більшість у парламенті.  Як знаєте, після президентських виборів розпочнеться парламентська кампанія.

Я переконаний: успішний Президент може працювати на повну силу тільки тоді, коли є потужний парламент.  І тут досвід Гриценка буде важливим.

– Нині вже називають орієнтовно 35 осіб потенційних кандидатів на пост Президента.  Хто з цієї  компанії потенційних Ваш відносний однодумець? Хто – той,  обрання якого Ви  вважаєте наближенням до  краху нашої державності?

– Кандидати в кандидати – це ще те, що під багатьма знаками  запитання. От коли розпочнеться національна виборча кампанія  і ми побачимо, хто справді запропонує  свою кандидатуру на реєстрацію, тоді вже буде краще зрозуміла ситуація.

А зараз не хочу робити комусь зайвої реклами. Громадяни нашої країни прекрасно знають, хто є хто. Але що мене бентежить? Сьогодні Росія  використовує дуже цікавий сценарій, і зараз  російська агентура вільно почуває себе в Україні.

– Маєте на увазі…

– Подивіться: Медведчук що хоче, те й робить в Україні. Він йде у партійне будівництво в нашій державі.  Медведчук хоче бути у наступному парламенті, купує телеканали. Ви думаєте, що Порошенко про це не знає?

– Відповідь однозначна. Таке  політичне привілля для людини, яка не приховує своєї прокремлівської зорієнтованості, не випадкове.

– Звичайно! Чи візьмімо того ж самого Добкіна, Вілкула, Ахметова… Як ми могли дожити до такого  життя, коли вони, «бідні», не знали, де  у 2014 році сховатися,  а сьогодні ці персонажі – знову на коні?

– І знову у цьому контексті, даруйте,  постає дещо тривіальне запитання.

– Чому? А тому, що корупція. Тому, що люди, які при владі, почали з ними вибудовувати спільний бізнес. Взагалі,  ще раз наголошу, складається така думка, що в нас у країні відбулася передача влади від одного до іншого. Найстрашніше, що загинули люди. Тисячі людей.

– Ці непоправні жертви недаремні… Але нині значна частина суспільства розчарована.

– У ці дні, коли ми згадуємо п’яту річницю Революції Гідності, у мене є велике бажання, щоб усі ті нелюди, які давали команди та які вбивали, були покарані.  Так само, як і ті, хто здав Крим.  Щоб понесли покарання ті, хто довів до Іловайська, до Дебальцевого. Такі речі не можуть лишатися безкарними! Це велика трагедія національного масштабу.

– Якщо вона сповна не усвідомлена, то може повторитися у ще більших масштабах. Тим паче, коли серед тих, кого «штовхають» у президенти, пре достатньо промосковських  «миротворців». І декому з них начебто вірять виборці.  Наскільки довіряєте рейтингам, які публікують соціологічні та політологічні структури на замовлення тих чи інших політсил?

– З приводу рейтингів… Добавте Садовому принаймні три відсотки – і тоді побачите реальну картину.

«Хочемо суттєво підсилити нашу команду на Волині»

– Ви часто буваєте в регіонах. Які враження від зустрічей з людьми?  У тому числі – на Волині, в Луцьку, обласному центрі, який досі не має свого міського голови.

– Люди хочуть мати ліпше життя. Дуже часто вони не бачать тих можливостей, які є в кожному місті, селі. Я приїжджаю в регіони, щоб не тільки побачити проблеми, але й запропонувати шляхи для їх успішного вирішення.

Потенціал в Україні залишається надзвичайно високий. Але без серйозного імпульсу  зі столиці, без мінімізації корупції, без викидання із влади оцієї феодалії, олігархії буде дуже важко. Простий приклад – Луцьк. Помер міський голова. Друзі, так сталося. Сорок днів пройшло – оголошуємо вибори, обираємо нового очільника.  І тоді  місто, громада нормально розвиваються.  Але цього не було зроблено. Чому? Тому що є клани, які між собою не можуть поділити місто. Вони фактично використовують людей як заручників. Не втручання в таку ситуацію – злочин зі сторони Гаранта, який просто стоїть збоку та за всім цим спостерігає.

– Але й народні депутати  «вмили» руки. Парламент став осторонь, «проваливши»  голосування  щодо проведення виборів у Луцьку.

– Сто  відсотків!

– Коли перебували  в Луцьку  як гість фестивалю «Бандерштат», спілкувалися з владою Волині, її обласного центру?

– Я люблю спілкуватися з простими людьми. Вони тобі скажуть правду, якою б непростою вона не була. А стосовно влади (в тому числі, на Волині), то вона почуває себе як тимчасова.  Про що з ними спілкуватися? Сидять на чемоданах.   А якщо людина тимчасова, як вона може планувати свої дії?

– Вона тоді  принаймні намагається  скористатися моментом, встигнути взяти «своє»…

– …та втекти. Щоб керівник був успішним, він мусить бачити перспективу на десять, двадцять,  тридцять років. А тимчасові  керівники розуміють, що їх завтра усіх можуть повикидати. І правильно, до речі, зроблять.

– У Вашій команді є й  волиняни. Не розчаровують?

– По-різному буває. Я дуже критична людина.  В першу чергу – до самого себе. Тому й перебуваю завжди   у пошуку  необхідних  людей з відповідними переконаннями, діловими та моральними критеріями. Тому що політика – дуже складна справа.  Політичні партії, даруйте, часто нагадують громадські туалети. Їх час  від часу треба чистити, оскільки з’являється різний  «наліт».

Ми сьогодні хочемо суттєво підсилити нашу команду на Волині. Хочемо долучати нових людей.  Я думаю, що це правильно.

«Ми повинні перестати боятися»

– Пане Андрію, які, на Вашу думку,  найголовніші виклики для сучасної  України – війна, корупція, релігійно-конфесійне протистояння, зневіра  частини суспільства чи все-таки бідність  більшості співвітчизників?

– Ви знаєте, ці всі речі  між собою взаємопов’язані.  Перше, що має бути для успішної роботи, – довіра.  Якщо є довіра між Президентом і людьми, які його обрали, тоді можна гори перевернути. Якщо цього нема, нічого не зробиш.

– Наскільки реальна загроза для територіальної цілісності нашої  держави  з боку пропутінського режиму Орбана в Угорщині та  чинного польського владного істеблішменту, що опинився у полоні українофобії?

– Нема  жодних ілюзій. Така загроза буде зростати.

– У міру нашої слабкості?

– Саме так. Світ належить сильним. Ми повинні мати сильну економіку. А вона  дасть можливість виділити більше коштів на оборону, мати сильну армію. Ми повинні перестати  боятися.  Маємо бути сильними. Щоб ніхто навіть у страшному сні не подумав  на нас нападати. Якщо росіяни будуть  знати, що під час агресії за день втратять тисячу людей,   вони навряд чи будуть нападати.

Нам потрібна високоточна зброя.  Для цього треба  розвивати ракетну промисловість, літакобудування, машинобудування. А де воно візьметься само собою? У всіх цих галузях у нас сьогодні занепад.  Чому? Тому що ніхто про це не думає. Ніхто не займається реально країною.  На жаль… Держава ж– як сім’я. Тут потрібно віддавати себе повністю. Тоді буде успіх. Треба любити людей, які тобі довірили владу. Потрібно робити те, що вони від тебе очікують, дотримуватися слова, яке ти дав людям.

–Але всім догодити важко. Як у своїй країні, так і за її рубежами.   Частина варшавського політикуму, на фоні сторіччя ЗУНР  та відновлення польської державності,  висловлювала  претензії до львівської влади з приводу  «цвинтаря орлят», зокрема  – демонтажу фігур левів.

– Нам треба думати не про, що про нас хтось інший говорить,  а як робити так, щоб почувати себе гідно у своїй державі. Якщо ми будемо мати Бога в серці, коли будемо гордитися нашою країною, то матимемо довіру до власної держави. Тоді й весь світ буде нас поважати.

«Обирати до влади тих, для кого українське є рідним»

– Пане Андрію, де Ви черпаєте сили, щоб  у своїх діяннях  продовжити втілювати  Франків принцип «Лиш боротись – значить жить»?

– У вірі в Бога.  Насправді Бог – найбільше Джерело. А також – сім’я, мої друзі. Джерело, завдяки якому живу, – це велика любов.

– У цьому контексті, з Вашого дозволу, не можу не запитати  (оскільки  цього року  Львів був  містом  найбільшого  вітчизняного, уже 25-й Форум видавців) про Ваші улюблені книги.  Вони теж  надихають, наставляють, дають розраду, силу?

– Зараз читаю «Sapiens: A Brief History of Human  kind» (в українському перекладі «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього») ізраїльського письменника Ювала Ноя  Херарі. Після цього  маю намір прочитати його книгу «Homo Deus: За лаштунками майбутнього».

А книжок, які я  рекомендую всім, хто хоче займатися політикою і намагається пізнати позитивні приклади світу,  декілька. Тим, хто має намір стати міським головою, варто прочитати «Лідера» Рудольфа Джуліані, багатолітнього мера Нью-Йорка. Всім, хто мріє про розбудову успішної України, рекомендую  «Сингапурську історію» Лі Куан Ю. Також, як і автобіографічну «Лінію Маннергейма» першого президента Фінляндії. Зараз на столі у мене й  дослідження Річарда Флоріди про креативний клас». Книга  актуальна і в тому сенсі, що зараз у світі все міняється. Нам навіть важко уявити, наскільки він зміниться через десять – двадцять років. Якщо хочете, яким він буде, прочитайте Річарда Флоріду. І, звичайно,  я б рекомендував «Браму Європи» Сергія Плохія.

– Попереду – вкрай непростий період. На Вашу думку, внаслідок виборчих кампаній 2019 року Україні загрожує вірогідність реваншу проросійських сил?

– Сьогоднішня влада вибудовує такий сценарій, що дає можливість отим проросійським силам бути на плаву. Не можна допускати, щоб такі люди, як Медведчук, Вілкул, Бойко, Рабінович узагалі були  на плаву. Це абсурд! Чому так сталося? Та тому, що ніхто не покараний, ніхто не сидить. Говорили про мільярди доларів, украдених Януковичем. А де ті гроші?  Просто, як говорив уже вище, в Україні відбулася передача влади.

Загроза повного реваншу проросійських сил, звичайно, є. Тому треба бути мудрими й обирати до влади  тих, для кого українське є рідним, а не нав’язаним. Тих, хто розуміє і працює на рідну державу.

– До речі, яка з загроз небезпечніша: консервація чинної влади чи прихід компанії тих, кого гуртує Віктор Медведчук?

– Ми беремо два дуже погані сценарії. Я б їх відкинув. Тому що консервовані помідори добрі,  а не влада. Також уже зрозуміло, що з росіянами ми ніколи каші не зваримо, адже для них Україна завжди буде ворогом.  Вони будуть намагатися нас знищити. Таке життя.

На сьогодні дуже важливо повірити і дати більше  повноважень  тим, хто  показав успішні, позитивні приклади за останні роки. Я дивлюся, наскільки багато можна зробити в Україні, якщо до влади приходять чесні, відповідальні люди. Ті, які просто банально не крадуть. Ті, про кого справедливо кажуть, що мають трохи клепки в голові (маю на увазі креативну економіку).  У цьому сенсі важливо,  ще раз закцентую увагу, не тільки бачити  проблему, але й шляхи її вирішення. Щоб урешті-решт був успіх.

Наведу простий приклад. В Україні є багато річок.  Але для доставки вантажів цією транспортною артерією ми чомусь не користуємося, оскільки нібито це невигідно. Неправда! У сусідній Румунії 30 відсотків вантажів доставляються плавучими засобами, що рухаються річками.  В Америці – 40, у Нідерландах – 47. А в Україні – тільки 3 відсотки. Якщо ми починаємо возити вантажі річками, тоді ми даємо стимул для розвитку суднобудування. Ціла галузь економіки починає працювати.  Запускаються цілі процеси.

Я вже не говорю про літакобудування. Воно сьогодні у нас прибите до землі. Літакобудування треба відновлювати.  Потрібно давати замовлення на 20 літаків для НТК імені Антонова. Для порівняння: 1991 року там було випущено 51 літак, а протягом 1998 – 2018 років – 22 літаки.  Всього-на-всього.  Така страшна статистика. Протягом трьох років на цьому підприємстві не випущено   жодного літака!  Цього не вдасться  зробити  ще два роки: нема комплектуючих.  Але   підприємство ще можна відновити. Якщо будуть замовлення від міністерств оборони, транспорту, то з 2021-го,  ми могли б в ідеалі почати  хоча б із трьох літаків у рік. Я був нещодавно на НТК імені Антонова,  говорив із керівництвом. Знав, що там непросто.  Але те, що побачив і  почув, переконало: це біда.   Там 5 тисяч людей звільнилося за останній період. Динаміка дуже непроста.

«Не продавайте майбутнє своїх дітей»

– Так чи інакше, ми торкаємося виборчої  проблематики. Але чи не припускаєте Ви такої версії, що може бути задіяний інший сценарій – запровадження воєнного стану (інтерв’ю записувалося  у п’ятницю, 23 листопада, – В.В.). Згідно з ним, Росія розпочне  на якийсь час (згідно з якоюсь домовленістю?)  активні бойові дії.  Аналітики  ж не можуть не бачити активної діяльності  Віктора Медведчука, можливо, і  в ролі «посильного» між Кремлем і Банковою та навпаки. Так-от, в Україні після цього вводиться воєнний стан: оголошується мобілізація,  припиняється діяльність політичних  структур і на певний час ставиться хрест на перспективі вибору та виборів.  Такий сценарій песимістичний? Він абсолютно не можливий?

– Воєнний стан  мав бути запроваджений Президентом України в той  час, коли російські війська ввійшли на нашу землю. Так, у 2014 році! Але цього не було зроблено. Це великий злочин. Якби в 2014 році було запроваджено воєнний стан, ми б зовсім по-іншому  вибудовували ситуацію в нашій країні.

Воєнний стан – це не оголошення війни. Воєнний стан – це мобілізація  всього потенціалу для того, щоб Україна могла  згуртуватися. Може, пригадуєте: коли у Франції тривали протести, президент  Франсуа Олланд запровадив надзвичайний стан. Такий стан можна запроваджувати  на десять годин,  на день, два, три…У першу чергу треба  думати  про ситуацію у самій країні.  Коли керівництво держави не має довіри і не має підтримки, жодне введення воєнного стану не дасть свого ефекту. На превеликий жаль.

Те, що діюча влада буде чіплятися за все, щоб залишитися у цьому статусі, я прекрасно розумію.  Але, на моє переконання, вони вичерпали свій ресурс. І їхні шанси на збереження влади падають із кожним днем.

– Внаслідок виборів владні важелі отримають…

– Я чітко розумію, що результат цих виборів буде непрогнозований.  Тому що дістало вже  дуже  багатьох. Але я великий оптиміст. Я вірю в Україну.  Я вірю в майбутнє. Скільки мені вистачить сил, все зроблю для того, щоб Україна була успішною.

– Хоча останнім часом все частіше оприлюднюється песимістичні прогнози. Скажімо, Роман Безсмертний попереджає про вірогідність третього, кривавого майдану, який  фактично знищить державу.

– Я не сильний прихильник революцій. Як правило, їхніми наслідками  скористаються всілякі  мерзотники. Нам треба закінчувати з революціями та переходити до планомірного, нормального вибудовування держави. Але для цього при владі мають бути чесні, адекватні люди.  А не ті шахрайське кодло, яке сьогодні позалазило у владні крісла. Люди  їм повірили. А ці шахраї використали   момент слабкості і довірливості після Революції Гідності.

– Роздумуючи про сьогодення, згадуємо і 5-річчя Другого Майдану, й 100-річчя Великої української революції, коли постали УНР та ЗУНР, які відтак ухвалили акт Злуки. У цьому контексті, Андрію Івановичу, зважаючи на реалії та уроки історії на нинішні та прийдешні виклики, що б Ви побажали собі та співвітчизникам?

– Дуже добре зрозуміти нашу історію. Для цього, як я вже згадував, рекомендую прочитати книжку Сергія Плохія «Брама Європи». Тому що  без знання історії ти ніколи не збудуєш успішну Україну, бо дуже часто багато чого повторюється. Була тоді, сто років тому, зрада. А ще – велика ілюзія, ніби війни вже не буде. Михайло Грушевський розпустив військо.

Маємо надіятися на власні сили. Будувати власну хату, як писав В’ячеслав Липинський. І дуже багато працювати. Причому  кожен має починати свою роботу з себе. Ти мусиш бути добрим батьком, доброю матір’ю, добрими сином і дочкою. Маєш творити  міцну сім’ю.  А головне – не бути байдужим. І під час наступних виборів обов’язково прийти  на дільницю і проголосувати.  Якщо не прийдете, вашим голосом можуть зманіпулювати. Якщо ви роздумуєте стосовно продажу свого голосу на виборах, то повинні зрозуміти: це може призвести до дуже великої біди. «Дякуючи» таким  голосам до влади приходять негідники. Дуже прошу: не продавайте майбутнє своїх дітей. Ніколи не робіть цього. Це великий гріх. Не беріть його на свою душу.

Спілкувався Віктор Вербич

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *