Лучани «кайфували» на відпочинку з наркотиками
09.07.2018
Луцький виш скасував творчий конкурс
09.07.2018
Показати всі

Привид парламентської кризи

Відлуння тижня (02.07 – 09.07)

Голосування за новий склад ЦВК (Президент запропонував на 13 вакансій 14 кандидатів) окреслило цілий ряд гострих внутріукраїнських політичних проблем. Після демаршу фракції БПП, здавалося, робота парламенту буде паралізована. Однак коли відтак виявилося, що ВРУ спроможна ухвалювати рішення  і без «порошенківців»  (зібралася ситуативна компанія з 240 нардепів, у тому числі –   союзники БПП «фронтовики»),  деякі  аналітики винесли вердикт: «Прощавай, коаліціє. Попереду – дочасні парламентські вибори».    І, звичайно, помилилися. Адже без брому, перефразовуючи Володимира Винниченка, неможливо читати не лише українську історію, а й розібратися в хитросплетінні сучасної вітчизняної політичної трагідрами.

Зрозуміло, чому «Солідарність» хоче мати найбільшу кількість «своїх» членів  ЦВК. Але за будь-якого розкладу  непереформатованому «НФ» не світить  жодна перспектива фракційного майбутнього у  ВРУ 9-го скликання. Зрештою, ситуація драматизується не стільки «шкурницькими» інтересами нинішніх фінансово-економічних угрупувань, названих партіями. Суть у  тому, що коли вибори проводитиме нинішній склад ЦВК, повноваження більшості членів якого давно завершилися ще  в 2014 році, результат може бути оскаржений у суді. А це вже  далекосяжний  крок до  спроби  де легітимізувати українську владу як таку (з досить песимістичними наслідками для державності).

«От така вона українська політика», – скрушно резюмує  у соцмережах екс-нардеп Микола Томенко. А стратег «нового курсу для України», давно  відома як в Україні, так і за її межами лідер «Батьківщини»  Юлія Тимошенко, навіть лякає загрозою введення в країні воєнного стану. Утім, якщо Росія розпочне масштабне вторгнення, цього не оминути. Це коли «зелені чоловічки» окуповували Крим,  то  РНБО (на його засідання чомусь тоді Турчинов, у руках якого зосередилася вся  повнота влади, запросив  Юлію Володимирівну) дослухалося  до поради Тимошенко щодо недоцільності чинити збройний спротив. Зараз згадувана структура, де секретарює той таки колишній в. о. Президента, на такий капітулянтський крок навряд чи піде. Як би кому того не хотілося і в Москві, і в українському політичному середовищі, частина якого перебуває під впливом (безпосереднім чи опосередкованим) Кремля.

Але введення воєнного стану  можливе тільки тоді, коли Володимир Путін дасть відмашку своїй збройній «армаді» на старту масштабного наступу. Судячи з показового називання російських військових частин на «честь» українських міст, це  прозорий натяк про наближення до моменту «Х», коли   Кремль  не чекатиме результатів президентських виборів в Україні. Тим паче, наразі будь-які кроки нашої  країни на зближення з НАТО  послідовно, наче виконуючи завдання Москви, реалізує Будапешт.

Але вирішальним фактором  у зміні геополітичного клімату  можуть стати наслідки зустрічі лідерів США та РФ. Як наголошує Альона Гетьманчук, директор Центру «Нова Європа»,  «кожна зустріч Путіна з Трампом викликає ефект  «шоку і трепету» в Україні. Відразу малюються образи другої Ялти, глобальної світової зради України,  «продажу» Криму. Дивно спостерігати, як ті, хто ще кілька місяців тому тішився летальною оборонною зброєю зі США, нині готуються до пострілу в спину з боку американського партнера, який так, насправді, і не визнав України своїм союзником». Тобто, після 16 липня у Путіна, за правилами якого, ймовірно,  гратиме Трамп, можуть цілком розв’язатися руки. Водночас він, знаючи про українофобську роль «воїнства в рясах»,  спробує не допустити  отримання  Православною Церквою  України Томосу від Вселенського Патріарха.  Оскільки  саме існування Української держави, судячи з тенденцій, може бути  під великим знаком запитання.

Утім, перегорнімо кілька сторінок минулотижневих аналітичних текстів, аби ще раз  усвідомити доленосність майбутніх випробувань.

«Україна залишається в зоні російських інтересів»

Навіщо Путін «окупував» назви українських міст, присвоївши їх російським військовим частинам? На це запитання в однойменній публікації  відповідає генерал армії Микола Маломуж, колишній голова Служби зовнішньої розвідки України, генерал армії України. Його аналітичну статтю опублікував УНІАН. Генерал нагадує, що «відтепер за наказом президента Російської Федерації Володимира Путіна 6-ий танковий полк російської армії отримав почесне звання «гвардійський Львівський», 68-ий танковий полк — «гвардійський Житомирсько-Берлінський», а 163-ий полк «Гвардійський Ніжинський».

Іншими словами, зазначає  він, «це – чергове намагання Путіна підкреслити, що українці і росіяни – єдиний народ, що має спільну історію…Це робиться з конкретним умислом – показати, що Україна залишається в зоні російських інтересів, а Україна і Росія є єдиним простором з єдиним народом і спільною історією». Маломуж підкреслює, що  «його  (Путіна, – «ВП») глобальний план – це вся Україна: зміна політичного устрою на проросійський, збереження України під контролем Росії, але глобально, всієї України, а не тих трьох-чотирьох точок, які згадані в процесі присвоєння назв». Отже, резюмує він, «Путін вдався до «інформаційної окупації» назв українських та експлуатації окремих історичних тем для виправдання своїх дій та намірів».

Натомість аналітик Юрій Бутусов у Фейсбуці пише: «Українські назви полків РФ свідчать про підготовку цих частин до активних бойових дій проти України. Ворог готується до продовження війни».

«…стане поверненням до логіки ХІХ століття»

На думку журналіста, військового експерта Олександра Гольца,  «у своєму примітивному розумінні національних інтересів Дональд Трамп дивним чином збігається з Володимиром Путіним. Обидва президенти вважають світову політику якимось новим «ялтинським столом», за яким «великі» ведуть нескінченну гру з нульовою сумою, використовуючи як гральні карти «малі» країни. Все це цілком вписується в концепцію Realpolitik XIX століття. Саме її де-факто сповідують і Путін, і Трамп». Про це йдеться у його статті «Кремль впевнено перемагає» (про ситуацію щодо російсько-американського саміту, який пройде в Гельсінкі 16 липня), опублікованій виданням «Новое время».

За припущенням Гольца, «з боку Кремля вже точно не буде ніяких поступок у сфері ядерних озброєнь. Ядерна зброя – єдина сфера, де Росія дорівнює США. Путін з цим козирем не розлучиться ні за які пряники». Військовий експерт також зазначає: «Малоймовірно і те, що Володимир Путін піде на якісь поступки з розв’язання української кризи. По-перше, тому що «нас там нет». А, по-друге, тому що ця криза не надто цікавить Трампа». Загалом же, резюмує Гольц, «за підсумком переговорів і Трамп, і Путін отримають піар-дивіденди. Один продемонструє прихильникам, що він здатний «приборкувати» не тільки Кім Чен Ина. Інший підтвердить статус політика рівного президенту США. Сам же саміт стане поверненням до логіки XIX століття в світових справах».

 «Наступна мета Путіна – руйнування НАТО»

Так наголошує в однойменній статті аналітик Ксенія Кирилова. Цей текст, де йдеться про вірогідні наслідки зустрічі лідерів США та РФ у Гельсінкі, опублікувало видання «День». Передовсім  Ксенія Кирилова підкреслює: «Більшість американських експертів сходиться на тому, що головні дивіденди від цієї зустрічі отримає саме російський лідер. Справді, якщо ми звернемося до фактів, то очевидно, що навіть без особистих переговорів Трамп фактично відкрито проводить у США путінський порядок денний».

При цьому, уточнює вона, і «Трампу необхідно буде показати у Вашингтоні «успішність» своєї зустрічі з Путіним і вкотре заявити про відсутність «змови» з Москвою, заради чого він потребуватиме того, щоб продемонструвати хоча б формальні «поступки» від Кремля. Однак ніяких реальних поступок щодо України, Сирії або ситуації в США Путін зробити просто не в змозі, бо для цього йому б довелося визнати речі, які завзято заперечує, а саме: факт присутності його військових на Донбасі, руйнівний характер його сирійських операцій і втручання у внутрішні справи США». Кирилова зазначає, що Москва послідовно працює над тим, щоб домогтися розпаду Євросоюзу. «Наступною мрією Путіна після руйнування ЄС є підрив єдності НАТО, і дії Трампа в цьому напрямі теж відповідають інтересам Москви», – переконана вона.

Аналітик  нагадує, що 25 червня міністри оборони Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Данії, Великої Британії, Іспанії, Португалії та Естонії підписали декларацію про створення Європейської оборонної ініціативи – коаліції європейських країн, війська яких у разі потреби повинні будуть швидко реагувати і проводити військові операції по всьому світу. А відтак резюмує: «Російських пропагандистів створення такої структури, схоже, цілком влаштовує. З одного боку, вони розуміють, що оборонні альянси без участі США в будь-якому випадку будуть слабкіші, а з іншого – сподіваються, що нова організація, незалежна від Америки і позбавлена «спадщини» Холодної війни, цілком може зблизитися з Москвою. Більше того, в Кремлі розуміють, що чим сильніше буде розкол і навіть протистояння між США і Європою, тим більше буде вірогідність такого зближення. Тому цілком імовірно, що на зустрічі в Гельсінкі Путін всіляко заохочуватиме дії Трампа з розколу ЄС і НАТО, так само як і щодо боротьби з антиросійськи налаштованою опозицією всередині США».

«І мене дивує, дорогі владики…»

Соня Кошкіна у статті «Автокефалія. Зворотний відлік», опублікованій виданням «Лівий берег» згадує про архієрейську  нараду  в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. Вона зазначає, що під час цього дійства  «слово взяв відомий прихильник автокефалії Софроній. Людина в церковних колах дуже шановний, він намагався пояснити: коли двадцять років тому прийшов єпископом на Черкащину, в його єпархії було 30 парафій, сьогодні – понад 530 і більша половина його духовенства і мирян налаштовані негативно щодо подальшого перебування в УПЦ з центром в Москві. «Дорогі владики, я знаю, що у багатьох в єпархіях така ж ситуація, – коректно зазначив Софроній. – Я не можу не помічати ці настрої і мене дивує, дорогі владики, що ви ігноруєте ці настрої в нашій Церкві».

Після цього, за її словами, «на Софронія накинувся настоятель (уточнимо, – намісник. – «ВП»)  Києво-Печерської Лаври владика Павєл. При тому що він єпархії не має, отже, судити про справи єпархіальні не може, та й взагалі – по внутрішньої церковної ієрархії – стоїть на сходинку нижче Софронія. У манері досить хамській, Павло почав підчіплювати Софронія, виставляти його – в зв’язку з його проукраїнською позицією – на сміх і всіляко принижувати. Одночасно від ще одного учасника наради (імовірно одеського Агафангела, але тут відомості джерел-очевидців розходяться, тому на авторство не наполягаю, – ред.) Прозвучала фраза, про те, що «він не потерпить нанесення шкоди геополітиці РФ».

Нагадаємо, що   обидва митрополити (Софроній і Павєл) – родом з історичної Волині. Перший, у миру Дмитро Савович Дмитрук, народився 15 лютого 1940 року в селі Мнишин Гощанського району Рівненської області. Він проукраїнськи  налаштований владика. Другий,  Петро Дмитрович Лебідь,  народився 19 квітня 1961 року в селі Борбин Млинівського району Рівненської області. Хотів стати кулінаром. Навчався у 1978–1980 роках в Луцькому технікумі радянської торгівлі. Закінчивши навчання в  Московській духовній семінарії, був священиком у селі Низкиничі Іваничівського району.  Як настоятель відзначився тим, що зруйнував унікальний бароковий іконостас XVIII століття, який знаходився у храмі, а також фамільні герби роду Киселів. Мешкаючи відтак у  Києві і «дорісши» до  «хазяїна» лаври,  став  депутатом Київради, позиціонував себе симпатиком Компартії, був  членом фракції Партії регіонів.

«Константинополь ніколи не визнавав …»

Так  сказав   Вселенський Патріарх Варфоломій. «Це знакова заява. Константинополь підтвердив, що їх не можна зупинити», – переконаний релігієзнавець Олександр Саган. Про це йдеться на сайті «Релігійної правди». Олександр Саган переконаний: «Це знакова заява. Вселенський Патріархат вчергове підтвердив своє бачення ситуації в Україні, що склалася відносно розвитку тут православ’я. Він підтвердив, що має право вирішувати це питання. І буде його вирішувати. Момент вони оберуть самі. Їх не можна ані зупинити, ані підштовхнути».

Український релігієзнавець вважає, що «це знаково навіть тому, що заява була зроблена відразу після поїздки ієрархів УПЦ МП за кошти Вадима Новинського до Вселенського Патріарха. Це сигнал, куди рухається ситуація і як у Константинополі її взагалі розцінюють». За  його словами, зараз триває робочий процес і «не виключено, що голосування з питання української автокефалії може відбутися на найближчому Синоді у липні або на будь-якому наступному Синоді». Але відтак Саган підкреслює: «Заява митрополита РПЦ Іларіона (Алфєєва) про можливе кровопролиття у зв’язку із отриманням Томосу – це теж дуже жорстка відповідь на усі прагнення Вселенського Патріархату створити в Україні Єдину Помісну Церкву. Вона показує, наскільки далеко готовий піти Московський Патріархат у відстоюванні своїх інтересів в Україні. Але Москва вже зрозуміла, що цей процес зупинити не можна і переробляє сценарій: нині в хід пішла дискредитація ідеї автокефалії Української Православної Церкви».

Нагадаємо, що Вселенський Патріарх Варфоломій заявив під час поминального богослужіння з нагоди 40-го дня від упокоєння митрополита Перги Євангела зазначив: Константинополь ніколи не видавав дозволи передавати території України будь-кому, крім права хіротонії Київського митрополита в Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі і при безумовній згадці Вселенського Патріарха.

«Російська церква – церква країни-агресора»

Президент України  Петро Порошенко в інтерв’ю сербському телеканалу РТС наголосив, що кожна країна має право на незалежну церкву і закликав світ підтримати Україну в наданні автокефалії православній церкві. Він також  зазначив, що для Росії нема «червоних ліній», в тому числі – й відкрита війна. Про це повідомляє офіційне інтернет-представництво Глави Української держави.

«Кожна країна має право на незалежну церкву. 28 липня ми відзначатимемо 1030-річчя хрещення України. Саме тоді була створена українська церква. В України є мати-церква – Константинополь. А потім Україна була «матір’ю» для російської православної церкви. Саме так, а не навпаки. А сьогодні Росія бажає перешкодити нам мати свою незалежну церкву. Російська церква – церква країни-агресора. Українська церква – церква для українців. Це велика різниця», – зазначив Президент.  А відтак висловив сподівання, що «з Божою поміччю ми отримаємо автокефалію української церкви. Підтримка з боку інших для нас в цьому багато значить».

Глава держави також наголосив, що для Росії не існує «червоних ліній» і на Донбасі – не заморожений конфлікт, а гаряча війна. «По-перше, для Росії нема «червоних ліній». Якщо в січні 2014 року ви б спитали мене: чи можливо, що Росія здійснить збройну агресію проти України? Я би сказав, що це неможливо. Те ж саме з Кримом. Для Росії нема «червоних ліній», в тому числі й відкрита війна. Це не заморожений конфлікт. Це гаряча війна», резюмував Петро Порошенко.  Він нагадав сербському телеканалу РТС, що «зараз на окупованих територіях 700 російських танків, більше тисячі артилерійських систем, більше 300 систем залпового вогню, ніж має на озброєнні німецький Бундесвер. Це справжня агресія проти суверенної і незалежної держави Україна».

«…повернеться в «русский мир»

3 липня Білорусь відзначила День незалежності країни. Однак вже  незабаром  Путін спробує  усунути Лукашенка.  Про це в інтерв’ю  «Апострофу» розповів білоруський політолог Алесь Лагвінец. До 1996 року Білорусь святкувала  День незалежності 27. На думку Алеся Лагвінца, 3 липня є вигаданою датою та  «добре ілюструє бачення історії Білорусі Олександром Лукашенком. 3 липня 1944 року – це дата визволення Мінська Червоною армією, але це ніяк не дата незалежності Білорусі…Ми ще жартуємо, що 3 липня – це дата незалежності Олександра Лукашенка від власного народу».  Політолог пояснює, що «спонсором його політичного виживання була Росія. Йому в 1990-х було важливо показати, що він більший росіянин, ніж Борис Єльцин та продемонструвати лояльність Москві. Будь-яка згадка про незалежність тоді була неприйнятною серед його ідеологічних союзників у Москві. Для нього це було важливо, так як він будував тимчасову державність Білорусі, зв’язував її з радянським періодом».

Зараз, наголошує Лагвінец, «Росія Путіна стомилась цяцькатись з Лукашенком, у них інший стиль поведінки. А Лукашенко не хоче ділитися владою, він каже: ваша влада в Білорусі тільки через мене. Це дратує Путіна. Прагматична дружба Лукашенка з Україною теж дратує Москву».  На його думку, «знаючи настрої в суспільстві, знаючи економічну ситуацію в країні, знаючи претензії Кремля щодо нього і білоруської власності, він, фактично, оголосив результат свого керування протягом 24 років – незалежність Білорусі залежна від РФ, а Кремлю треба гарантія, що коли Лукашенко піде, Росія збереже чи навіть посилить свій вплив на Білорусь. Можливо, білоруська незалежність перестане бути курйозним випадком історії в очах Москви і Білорусь повернеться в «русский мир».

«Серед потенційних претендентів…»

Центр соціальних досліджень  «Софія»  на своєму сайті оприлюднив сьогодні результати опитування, проведеного з 18-го до 29 червня 2018 року у всіх областях України на підконтрольній території. Загалом опитали 2008 респондентів віком від 18 років і старших. «Українські громадяни переважно критично оцінюють ситуацію в країні. Більшість (65,1%) опитаних з тою чи іншою впевненістю вважають, що справи в Україні йдуть у неправильному напрямі. Значно менше (14,7%) тих, хто дотримується точки зору, що справи йдуть «однозначно» у правильному напрямі або «скоріше» у правильному напрямі. Вважають, що справи йдуть і в правильному, і в неправильному напрямі – 14,6%. Не визначилися з відповіддю – 5,6% опитаних», – констатує  Центр соціальних досліджень  «Софія».

У прес-релізі також  констатується, що «значна частина населення сьогодні живе у злиднях. Серед опитаних громадян 26,7% вказали, що коштів їм вистачає тільки на продукти харчування, а для 6,8% респондентів грошей не вистачає навіть на їжу. Майже половині населення (43,9% опитаних) доходів вистачає лише на харчування та дешеві товари повсякденного вжитку». У масовій свідомості широко розповсюджена точка зору, що за кордоном молоді українці зможуть себе краще реалізувати, ані вдома. На думку переважної більшості опитаних (70,8%), українська молодь має кращі можливості для самореалізації за кордоном. Тільки чверть (24,1%) респондентів вважає, що молодь зможе краще себе реалізувати в Україні. (Не визначилися з відповіддю – 5,1% опитаних).  Цікаві в інтерпретації «Софії» й електоральні орієнтації.  Зокрема зазначається, що «серед потенційних претендентів на посаду Президента України жоден політик не має такого рівня підтримки, який дозволив би розраховувати на перемогу в першому турі голосування. Якби на момент опитування відбувалися президентські вибори, то найкращі шанси вийти до другого туру мали б Юлія Тимошенко, Юрій Бойко та Петро Порошенко» (відповідно вони отримали б  12,4%,9,2% та 8,9% голосів). Деякі потенційні кандидати також мають шанси вийти до другого туру президентських виборів. Порівняно високі показники електоральної підтримки мають Анатолій Гриценко (8,0%), Володимир Зеленський (7,8%), Олег Ляшко (7,6%) та Святослав Вакарчук (7,0%).

Якби на момент опитування відбувалися парламентські вибори (голосування за партійними списками), то найкращі шанси подолати 5-відсотковий бар’єр мали б ВО «Батьківщина», «Опозиційний блок», Блок Петра Порошенка «Солідарність», партія «Громадянська позиція», партія «Слуга народу», Радикальна партія Олега Ляшка та Партія «За Життя». Зокрема серед респондентів, які братимуть участь у виборах, мають намір проголосувати:  за «Батьківщину» – 12,1%, за «Опозиційний блок» – 10,4%, за БПП «Солідарність» – 8,1%, за партію «Громадянська позиція» – 7,8%, за партію «Слуга народу» – 6,5%, за Радикальну партію Олега Ляшка – 6,2%, за партію «За Життя» – 5,3%.

Однак, як наголошувалося вище, вірогідні результати виборів  (за умов не оновлення ЦВК)  можуть бути оскаржені в судовому порядку. А перспектива того, що під час останнього сесійного тижня перед відпусткою нардепи зуміють ухвалити рішення щодо Центрвиборчкому, сумнівна.

До того ж, як наголошує  у виданні «День» аналітик Лариса Волошина, «найбільша небезпека для України полягає в тому, що хто б не переміг на наступних виборах, він не буде державним діячем, спроможним запалити народ на амбіційний стрибок у майбутнє. А тому, вибір зараз лежить між поганим і катастрофічним. І так буде ще багато передвиборчих кампаній поспіль».

Однак  за умов цілковитого  «перекроювання»  Путіним  і Трампом  геополітичного простору, коли в ролі одного з жертовних ягнят опиняється Україна, будь-який прогноз – справа невдячна. На вірогідності хаотизації ситуації акцентували увагу і  ЗМІ:  «Погані новини для світу» («НВ»), «Угорщина блокуватиме будь-яке рішення саміту Україна-Грузія-НАТО» («ЄП»), «ЄС запустив санкційну процедуру проти Польщі» («УТ»), «Навколо і біля миротворців на Донбасі» («День»), «Патріарх Варфоломій: Константинополь ніколи не давав дозволу передавати території України кому-небудь» («Гордон»), «Росія створює блокаду на новому напрямку: генерал озвучив головні загрози для України» («Апостроф»),  «Автокефалія. Зворотній відлік» («ЛБ»), «Ніж у спину» від Орбана…» («ЄП»), «Комітет Сенату США: Росія втручалась у вибори президента США» («DW»),  «Що чекає Україну після ЧС-2018?» («НВ»),  «Путін готується до нової масштабної агресії – експерт» (УНІАН)…

На фоні стимулювання Заходом  імперських апетитів Москви (очікування неформального спілкування Макрона з «другом Володимиром» під час приїзду першого на півфінальний матч ЧС з футболу,  напрацювання  «великої угоди»   лідерами РФ та США), очевидно, активізується і  (начебто парадокс!) західний антиукраїнський  «фронт». Якщо з приводу політики  країни, якою  керує друг Путіна Орбан, нема жодного сумніву, то на фоні поїздки чинного президента Польщі на Анджея Дуди на Волинь розвіюються сподівання, що ця країна відмовляється від перспективи  своїх претензій (у тому числі територіальних)  до України. Тож і невипадково, що шляхи лідерів двох держав так і  не «пересіклися», хоч обоє минулої неділі перебували на Волині.

Попередньо, нагадаємо, Президент України  цього ж дня побував  на нинішній території Польщі, де взяв участь у відкритті Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році у с. Сагринь. Там Петро Порошенко  висловив  переконання:  «І в польському, і в українському суспільстві є достатньо мудрості, аби зрозуміти, що будь-яке протистояння між нами точно послаблює нас. Послаблює саме тоді, коли перед обома нашими країнами постала спільна загроза зі Сходу, коли гібридна війна розгорнута проти України, поширюється Кремлем і на всю Європу. Будь-які прояви використання будь-якими політичними силами історичної пам’яті задля підвищення своїх рейтингів є абсолютно неприйнятними. Мірятися пролитою кров’ю наших народів і здобувати на трагедії політичні дивіденди – це є ганебно, це є неприйнятно. Це шлях в нікуди. На мою думку, це – зрада пам’яті про невинні жертви нашої спільної трагедії».

Але коли ряд країн Центрально-Східної Європи  (у тому числі – й Польща) опиняються у полоні радикального націоналізму, уроки минулого цілком ігноруються. Радше стимулюється прискорений рух до прийдешньої, ще масштабнішої трагедії. Її обриси – і в намірах Польщі  найменувати свої військові кораблі на честь  українських міст, і присвоєння Путіним своїм полкам  українських назв. При цьому, правда, улюбленець росіян назвав один із полків і Варшавським. Може, це допоможе  лідерові «ПіС» Ярославові  Качинському (він реально визначає  політику Польщі, а не Анджей Дуда)  зрозуміти, яку роль для його країни  у масштабах реанімовуваної  імперії відводить кремлівський режим. Зрештою, при цьому, пригадавши  про  трагічну долю свого брата Леха Качинського.

Тим не менше, механізм низки невідворотних  геополітичних процесів уже майже запущено. У цьому контексті навряд  чи здатні внести суттєві корективи саміти  Україна-ЄС та  Україна-НАТО  (останній заблокований Угорщиною), що відбудуться цього тижня. Утім, Київ, зважаючи на  нові  виклики,  намагається  грати й на випередження. Цілком вірогідно,  це  засвідчив  дещо несподіваний візит Президента України до Сербії, яка є де-факто одним із найголовніших союзників РФ. Тож боротьба  нашої країни за своє місце під сонцем триває. І вкрай важливо, аби зараз вітчизняні політичні еліти не забули про уроки історії, коли українці виявляли готовність до єднання за п’ять хвилин до розстрілу. Будьмо!

Віктор Вербич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *