Преподобний Микола Святоша князь Луцький: перший князь Русі-України, який прийняв чернецтво

Показати всі

Преподобний Микола Святоша князь Луцький: перший князь Русі-України, який прийняв чернецтво

Першим храмом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, яку бачать прочани та відвідуючі, які входять до монастиря з центрального входу є Троїцька надбрамна церква. Цей храм, хоч і вбраний у барочні шати, але збудований був ще у ХІІ столітті. А будівничим цієї церкви був один із тогочасних насельників Києво-Печерського монастиря інок Миколай. Цей монах був незвичайним ченцем – він був першим руським князем, який змінив княжі шати та лицарські обладунки на чорний клобук і мантію, прийнявши монаший постриг. А із Волинню його пов’язує те, що упродовж трьох років він був луцьким князем.

Він на власні очі бачив увесь жах князівських усобиць і тому завжди плекав у серці прагнення до єдності рідної Русі. Вже будучи досвіченим монахом, він, за рік до свого відходу у Вічність примирив великого київського князя із князями чернігівськими. Недовго княжив він у Лучеську, більша частина життя цього незвичайного князя пройшла у Києво-Печерському монастирі, де він подвизався і де нині перебувають його чесні мощі. Але завдяки князюванню у Лучеську у історію України і Української Церкви він увійшов як князь Луцький.

Це – святий преподобний Микола Святоша, князь Луцький ( бл.1080-1143)

Преподобний Микола Святоша був сином чернігівського князя Давида Святославовича і правнуком великого князя київського Ярослава Мудрого. У Хрещенні він отримав ім’я Святослав на честь свого діда – Святослава Ярославовича, князя Київського і Чернігівського. Власне, від мирського імені Святослав, на думку багатьох дослідників, і походить ймення “Святоша”, хоча дехто припускає, що так ще юного Святослава назвали однолітки за те, що мав він особливо молитовний настрій та аскетичне спрямування характеру.

Але в юності Святослав, хоч і вирізнявся благочестям, про чернецтво не думав. Він вступив у шлюб, одружившись  із дочкою  самого київського великого князя Святополка Ізяславовича (1093-1113) –Анною. Мав Святослав і дітей, зокрема, одна з його дочок стала згодом дружиною Псковського князя Всеволода Мстиславовича.

А Київська Русь тим часом вступила у епоху князівських усобиць, які особливо загострилися на межі ХІ-ХІІ ст.

Це був страшний час… Сучасна політична боротьба між різними політиками та політичними силами, “перегони” президентських і парламентських виборів новітньої історії незалежної України, і  два наших  “Майдани” не йдуть ні у яке порівняння із тодішньою боротьбою князів за владу. Боролися як за великокняжий Київський престол, так і за удільні князівства. Ворогами ставали родичі, навіть брати, брехали, наймали собі на службу ворогів Русі – кочовиків половців. Зрозуміло, що ця боротьба була збройною, а найбільше страждав, звісно, простолюд.

На молодого князя Святослава ці події справили приголомшливе враження, мабуть тому він рано почав замислюватися над сенсом життя, і природнє благочестя згодом спонукало його зректися світу і стати на шлях чернечого життя, бути для своїх родичів-князів духовним дороговказом.

Луцьким князем син чернігівського князя Святослав Давидович став у 1097 р.  Саме тоді він став свідком і навіть учасником драматичної боротьби між руськими князями. Того року у Любечі відбувся з’їзд руських князів-Рюриковичів, які ніби домовилися припинити збройну боротьбу один із одним  та мирно вирішувати усі суперечки.

«По що ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою… А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і Чесний Хрест», – так вирішили князі на з’їзді у Любечі 1097 року.

Втім, ця чергова спроба припинити усобиці на Русі не мали успіху. Зокрема, ніхто інший як тодішній Володимир-Волинський князь Давид Ігоревич повіривши у те, що ніби проти нього існує змова Володимира Всеволодовича Мономаха (на той час князя Переяславського) і Василька Ростиславича Теребовльського (його уділ знаходився на сучасній Тернопільщині) розпочав на Русі нову смуту.

Давиду вдалося, між іншим переконати у небезпеці київського князя Святополка. Отож, заманивши Василька Теребовльского на свої іменини, Святополк допоміг людям Давида схопити Василька, які відвезли полоненого до Звенигорода і там осліпили.

Дізнавшись про цю страшну подію, Володимир Мономах через послів звинуватив Святополка у тому, що Василька схопили без слідства, і підійшов до Києва. Кияни вблагали Мономаха не починати бойових дій, але Святополку довелося очолити похід проти головного винуватця трагедії ― Давида Ігоревича.

Дії цієї князівської коаліції спричинило до того, що Давид Ігоревич був вигнаний з Володимира-Волинського, Але невдовзі він спробував повернути собі місто. Відтак столиця Волині була взята в облогу дружиною свого колишнього князя. На допомогу обложеним володимирцям великий київський князь Святополк відрядив воєводу Путяту. Дорогою до Володимира Путята завітав до Лучеська, де якраз князював Святослав (Святоша) Давидович.

Київський воєвода застав у Лучеську  людей Давида, яких, із приходом  Путяти, луцький князь заарештував. Загалом ситуація, у якій опинився Святослав Давидович була доволі драматичною. Зокрема, як пише історик Федір Уманцев: “Святослав Давидович, як князь Луцька, підтримував добросусідські відносини з Давидом Ігоревичем, але як син Чернігівського князя змушений був допомагати союзнику останнього ― Святополку київському”.   Після того Луцький князь з воєводою вирушили до Володимира-Волинського, зненацька напали на Давидове військо і зняли облогу.

Давид знову втік і знову повернувся, взявши в облогу Лучеськ. Святославу, він дозволив піти до батька в Чернігів, привласнивши Луцький уділ собі.

У 1100 р. відбувся новий з’їзд князів, який позбавив Давида Ігоревича прав на Володимир-Волинський. Але Святослав Давидович не став боротися за повернення собі Лучеська.

На той час молодий князь, бачачи навколо себе багато неправди й лицемірства, розчарувався у світському житті. Отож, облаштувавши життєві справи дружини і дітей та роздавши особисте майно бідним і убогим, князь прибув до Києво-Печерського монастиря, де 17 лютого 1106 року він прийняв чернечий постриг під іменем Миколай.

Прибувши до монастиря, він одразу віддав усі свої кошти на будівництво Свято-Троїцької надбрамної церкви та Свято-Миколаївського лікарняного храму, що був зведений поруч. Власні книги монаха Миколи стали основою для створення великої Лаврської бібліотеки.

Рідні брати Преподобного — князі Ізяслав та Володимир були незадоволені його рішенням прийняти чернецтво та докладали усіх зусиль для того, щоб відмовити брата від несення чернечого подвигу.

А були ці подвиги неабиякими – так, упродовж трьох років Микола Святоша забезпечував монастирську кухню дровами, щоденно нарубуючи їх на березі Дніпра та виконував послух на монастирській кухні (можна уявити який жах це справляло на його братів). Згодом три роки інок був сторожем при монастирській брамі, нікуди звідти не відходячи, за винятком відвідування богослужінь. За короткий час він так просіяв святістю, що всі, хто бачив його добрі справи, ревно прославляли Господа.

Отож, Ізяслав та Володимир, звісно по-доброму піклуючись про фізичне здоров’я брата, прислали до нього у монастир досвіченого лікаря Петра, який був родом із Сирії, щоб той переконав князя повернутися у світ.

«Княже, належить тобі потурбуватись про своє здоров’я, щоб не занапастив ти своє тіло тяжкими трудами та стриманістю… Гляди, бо колись, впавши в недугу і не маючи міці, швидко життя втратиш. Я ж не зможу тобі допомогти», – так вмовляв монаха-князя лікар.

Своєю чергою Микола Святоша відповідав: «Брате Петре, я дякую Господу, що він визволив мене від рабства світові і зробив слугою оцих блаженних чорноризців, а все інше: жінку, дітей, дім, владу, братів, друзів, рабів і поля я покинув ради Христа, щоб бути достойним життя вічного». Невдовзі лікар Петро, завдяки прикладу преподобного й сам прийняв чернечий постриг.

Щоправда перед завершенням свого земного життя монаху Миколі Сявтоші довелося взяти участь у мирських справах – у 1142 р.  він, прибувши на Переяславську землю, яка перебувала у вирі князівських міжусобиць, помирив братів великого князя Всеволода з чернігівськими князями.

У Вічність преподобний Микола Святоша відійшов  14  жовтня 1143 року, перед цим викопавши собі могилу. Відтак, насельником Києво-Печерського монастиря він був упродовж 36 років

Через його власницю вже тоді здійснювалися чудеса. Так, брат Святого князь Ізяслав одягав її, коли тяжко хворів і завжди зцілявся, а також коли йшов на битви з ворогом, то завжди залишався живим і неушкодженим.

Вже невдовзі після своєї кончини він був причисленний до лику святих і шанується Православною Церквою як святий преподобний Микола Святоша князь Луцький.  Пам’ять його звершується Православною Церквою 27 (за ст. ст. 14) жовтня.

Нетлінні мощі преподобного перебувають у Ближніх печерах Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.

Преподобний Микола Святоша князь Луцький був ще одним з тих Видатних Волинян, які входять до сонму святих Землі Волинської – небесних покровителів нашого краю.

Цікаво, що ім’я  цього святого була носить перше молодіжне згромадження Волинської єпархії УПЦ  – Православне молодіжне товариство ім. Святого преподобного Миколи Святоші князя Луцького.

Костянтин Олексюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *