Показати всі

Політичний спадок 2018-го та виклики 2019-го

Відлуння року (01.01. 2018 – 31.12. 2018)

Озираючись у вже майже відбутий  2018-й,  не сумніваєшся, що він, відходячи у минуле, у значній мірі запрограмував прийдешнє.  Як близьке, так і віддалене. Та  мимоволі пригадуєш недавню констатацію  у «Громадському» Андрія Куркова, одного з найзнаковіших інтелектуалів і письменників України: «Людей більше цікавить, що буде з ними за рік, аніж з країною за п’ять».  У цьому сенсі вкотре переконуєшся,  наскільки зараз актуальний біблійний припис-настанова (цитую Євангеліє від Матвія, 6/34: «Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!»

Хоч дію воєнного  стану у десяти областях нашої держави напередодні 2019-го  (а точніше – 26 грудня о 14.00) припинено, Україна жила, живе та житиме за умов війни. Останні ілюзії  з цього приводу розвіяли події та тенденції року, що минає. Президент Петро Порошенко, просячи вибачення за безпідставні оптимістичні обіцянки,  сказав  23 серпня, напередодні  свята  27-ліття Незалежності: «Понад чотири роки тому я заявив, що АТО триватиме години, а не місяці… Шкодую, що породив завищені очікування. Щиро перепрошую, що подав надію, яка не збулася. Прикро, що дав обіцянку, яка не справдилася. Прошу за це вибачення». А відтак підкреслив, що «країна потребує чесної і відвертої розмови… З самого початку слід націлити на тривалу і виснажливу боротьбу».

Адже хоч сучасна, путінська, Росія розпочала збройну окупацію  нашої країни  з початком весни 2014-го, вся історія Московії (з 1721 року – Росії) – реалізація у найцинічніший спосіб, не  гребуючи нічим, стратегічного курсу на ліквідацію  України та українства.  Якщо десять років  тому на саміті-2008 у Бухаресті улюбленець переважної більшості  мешканців РФ, заявляв, що Україна – «це – не країна, це якесь штучне утворення, помилка в історії»,  то з 2014 року він приступив до реалізації сказаного. Тим паче, що формально «прийти» було запрошення не тільки від волинянина  Смітюха під час антимайдану у Києві, а й від втікача Януковича, якого  заставили поставити підпис. При цьому  російські окупанти використовували не тільки свою п’яту колону у спецслужбах та владі України, а  й церкву, якій, попри приналежність до Московської Патріархії,  вони дозволяють   називатися УПЦ. Народний депутат України, голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, в останні дні 2018  року нагадав  (посилаємося на телепрограму «Ехо України») усім «забудькам», що «бачив, як в церквах УПЦ Московського Патріархату в перші дні російського вторгнення зберігалася зброя, туди приходили люди, яких перекидали з Краснодарського краю. Вони там переодягалися в форми,  і там вони отримували зброю. Це говорить про те, що до того моменту церква православна, яка знаходилася на території України, отримувала прямі вказівки з Москви».  А волонтер і координатор фонду «Мир і Ко» Мирослав Гай у нещодавньому  ексклюзивному коментарі «Прямому» підкреслив: «Я вам скажу більше того, у Слов’янську, коли були події 2014 року, УПЦ МП допомагала терористам Гіркіна, російським найманцям проводити рекогносцировку та під виглядом паломників вони проникали на території, підконтрольні Україні».

Таким чином, імперська шовіністична гундяєво-путінська ідеологема  «Русского мира» реалізовувалася у практичній площині. За допомогою «воинства в рясах», від «акомпанемент» бомб, ракет, снарядів, мін, гранат, куль.  Під славослів’я  на  адресу «святейшего»  від добре знаного  Волині (зокрема у Новововолиську та Низкинчах)    «Паші-мерседеса», що колись навчався на кулінара у Луцьку, а зараз намісничає у Києво-Печерській   лаврі. У контексті   показавого вчинку, прости, Господи, Предстоятеля УПЦ Онуфрія,  який не підвівся, коли вшановували вбитих  російськими солдатами українців. Зрештою, про роль  згадуваної церковної структури обмовився 20 грудня  цього року навіть сам господар Кремля:  «РПЦ Московського патріархату в Україні…Ой, не РПЦ, а Українська православна церква московського патріархату в Україні».

У контексті процесу активізації агресивних дій Росією (після захоплення  25 листопада  у Керченській протоці трьох українських  військових суден) і полонення моряків   Генеральний прокурор Юрій Луценко в інтерв’ю німецьким ЗМІ пояснив, що зараз уже «йдеться не тільки про Україну. Коли у нас відняли Крим, це був конфлікт між двома державами. Це торкнулося тільки нас. Але окупація Азовського моря зачіпає всі країни, які мають військово-морський флот, а отже, і Німеччину. Якщо ми допустимо це, Росія продовжуватиме. Наступною її метою призначення може стати Чорне море».  Але іншого й бути не могло. Апетити  московського месіанського імперіалізму не знають меж. Якщо колись перший президент РФ  Єльцин вдавався до езопівської мови («Просыпаясь утром, я спрашиваю себя: что ты сделал для Украины?»), то його наступник «делает». При цьому, торочачи, що «мы в общем-то единый народ». Але, аби не бути  бранцями такої словесної локшини, варто пригадати  чесну, завше актуальну   констатацію Леніна,  творця комунобільшовицького варіанту московської імперії: «Русский демократ заканчивается там, где начинается украинский вопрос».

Після того, як провідною, масово підтримуваною  ідеологією в РФ де-факто стала  концепція «собирательства земель» (чи імперського реваншу), Україна залишатиметься  полем битви, для  переможного завершення якої  Москва не  жалітиме жодних ресурсів.  Війна і  є, власне, навизначальнішим   фактором 2018-го. Всі інші – похідні.

Та все-таки з поміж них чи не найсуттєвішим чинником залишається релігійний. Адже 12 тисяч громад Московської Патріархії  в Україні, які мусять (хочуть) бути  коліщатком і гвинтиком потужної машини «русского мира», досі не бачать того, що РФ  веде війну, знищує  громадян (у тому числі – і їх вірян), здатні зробити не менше, ніж озброєні до зубів російські вояки. Треба віддати належне Кремлю, після завершення земного шляху  блаженної пам’яті   митрополита  Володимира (Віктора Сабодана), який керувався  ідеями києвоцентризму та намагався крок за кроком наближати УПЦ до статусу автокефальної, всі його зусилля були перекреслені. Тож об’єднавчий собор  15 грудня та постання Православної церкви України (з шансом на  отримання 6 січня Томосу від Вселенського Патріарха) – подія, співзвучна з відновленням державності. Адже, таким чином, нарешті намагається вирватися і з московської духовної неволі.

Цікаво, що кожен із трьох владик, які мали шанс стати Предстоятелем ПЦУ,  у тій чи іншій мірі   пов’язані з Волинню, що відображає значимість  краю у церковно-конфесійній царині. Скажімо,  митрополит Симеон (Володимир Шостацький) був першим владикою  відновленої у 1996 році Володимир-Волинської єпархії УПЦ. А митрополит  Михаїл (Тимофій Зінкевич)  з 2004 року очолював  Волинську єпархію УПЦ КП, яка зараз входить до ПЦУ. Та й життєвий шлях  митрополита Епіфанія (Сергія Думенка) теж  проходив через історичну  Волинь.  З 2003 року мешкав у Рівному (обіймав посаду секретаря-референта єпархіального управління та особистого секретаря митрополита Рівненського і Острозького УПЦ КП Даниїла, викладав у духовній семінарії, був редактором інтернет-проекту «Рівне Православне»). Про  нього автору цих рядків із надзвичайною приязню висловлювався відомий дослідник історії православ’я та  Волині світлої пам’яті Володимир Євтухович Рожко. Як відомо, під час об’єднавчого собору  у храмі святої Софії митрополита Епіфанія було обрано Предстоятелем ПЦУ з титулом Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України (він 6 січня з рук Вселенського Патріарха отримає Томос).

Окрім низки зовнішніх факторів, першому очільнику новопосталої церкви доведеться зіткнутися з вірогідною внутрішньою опозицією (зокрема у середовищі частини владик із колишньої УПЦ КП). Пригадаймо, що Митрополит Луцький та Волинський Михаїл після собору, пояснюючи,  чому зняв свою кандидатуру, зазначав: його шантажували. Не уточнюючи, хто, згадував про зустрічі  з Президентом Петром Порошенком і Патріархом Філаретом.  Тим не менше, митрополит Луцький і Волинський наголошував (цитуємо «Українську правду»):  «Від бажання стати Предстоятелем я не відмовляюсь. У мене є свої бачення щодо того, якою повинна бути церква». За його припущенням,  «вибори можуть бути хоч завтра. Причин цьому декілька – смерть Предстоятеля, відмова його від посади. Те, що він молодого віку,  – не гарантія того, що надовго залишиться на посаді».

Цілком вірогідно, що Банкова була б зацікавлена, на чому акцентували увагу аналітики, аби Предстоятелем став митрополит Вінницький Симеон.  І він теж мав би реальний шанс, якби владику Михаїла не вмовили зняти свою кандидатуру. Коли б цього не сталося, голоси більшості архієреїв УПЦ КП «розтягли б», ймовірно,  митрополити Епіфаній та Михаїл, в всі владики УАПЦ, двоє представників УПЦ і частина з  середовища Київського Патріархату забезпечили б перевагу Симеону. Цілком вірогідно, що Патріарх Філарет так наполегливу просував «свого» кандидата  не лише для збереження власного впливу, а й дбаючи, щоб Предстоятелем стала  нова людина, на зациклена на московському стилі церковного життя. Очевидно, ця постать мала підтримку й у Вселенській Патріархії.

Утім, історія (у тому числі – церковна) не знає умовного способу. «Впевнений, що ці дні – і створення української православної автокефальної церкви, і отримання Томосу – увійдуть великими літерами у календар українських перемог», – наголосив  Андрій Парубій, Голова Верховної Ради України, відтак нагадавши, що «питання церкви – це питання не лише релігії, це ще і питання безпеки, і ідентичності». Як підкреслює російський політолог і публіцист Андрій Окара, «не має значення, чи принесуть ці процеси зростання передвиборчого рейтингу для Президента Порошенка, чи не принесуть. Навіть якщо не принесуть, ім’я Порошенка вже вписане в історію України одним тільки цим церквоутворюючим собором. Головне, що ця подія стала дуже значущою «точкою біфуркації», «спаленим мостом» та «пунктом неповернення» для історії України, Росії, Східної Європи та усього православного світу. Українська церква отримала такий масив нових можливостей, такий поштовх до оновлення, якими аж ніяк не слід нехтувати або залишати їх напризволяще». Однак він попереджає, скориставшись  цитатою реклами: «Все тільки починається».

Тим часом інші процеси, які успадкував 2018-й, продовжували свою тривалість. На хвилі чергового підняття тарифів, зростання статків олігархів та   збільшення кількості громадян, що опиняються за межею бідності, ставало  все відчутнішим поглиблення  поляризації суспільства.  Зазвичай такі тенденції досить сприятливі для політичних сил  лівого спрямування. Однак наразі  це не стосується нашої держави, де партії – ширми для реалізації   бізнесових інтересів їхніми власниками.

Аналітики  також до  впливових внутрішніх процесів відносять  політичне життя на місцях, пов’язане з децентралізацією. Коли громади почали самі визначати основи своєї життєдіяльності, це сприймалося як позитивний момент. Та водночас є й небезпека поступової та неухильної регіоналізації України, коли реальними господарями областей і міст ставатимуть представники  фінансово-політичних угруповувань. Волинь по-своєму відзеркалює ці процеси.  Якщо, скажімо, обласна рада та влада обласного центру контролюються структурами Ігоря Палиці, соратника Ігоря Коломойського, то «Континіум» домігся призначення свого голови ОДА, забезпечивши його і відповідним кадровим потенціалом. Правда, генерал-полковнику Олександрові  Савченку  все частіше вдається бути самодостатнім керівником, який не завше озирається на тих, хто лобіював перед Банковою його «заслання» на Волинь.

Зважаючи на низку вище  зазначених факторів, 2018 рік характеризувався  процесом безперестанного розхитування та дестабілізація ситуації. Олії  у вогонь  підливала «пристрілка» потенційних кандидатів у Президенти. На цьому фоні вкрай небезпечними   темпами  тривали процеси деградації  та деморалізації  судової влади (випадок із поновленням Насірова на посаді голови  ДФС) – фактично цвях у  труну цієї системи. А чвари, міжусобиці в середовищі новостворених антикорупційних структур (НАБУ, САП) та їхня самодискредитація стали ще одними моментом типового для українців розчарування у владі.

У 2018-му заговорили і про алгоритм реваншу. Все частіше таку перспективу пов’язують з активною    присутністю у політичному житті України (з концентрацією ним не тільки  інформаційних ресурсів) відвертого путініста, якого деякі аналітики називають комунікатором між президентами  України та РФ. З цього приводу під час грудневої прес-конференції Петро Порошенко пояснив  роль  згадуваної особи у миротворчому  процесі: «Медведчук з квітня чи травня не бере участі у Мінських переговорах . Медведчук у цих переговорах є представником Путіна. Він – це єдиний канал донесення інформації до Путіна». Водночас, завдяки амбітним прагненням згадуваного діяча, прокремлівські сили виявилися…розколотими. Чи принаймні   не такими вже й монолітними та  йтимуть на «захоплення  Банкової» під час виборчої кампанії кількома колонами. Цікавий  політичний трюк використала Москва  25 грудня, оприлюднивши санкційний список 245 нових осіб та 7 компаній (тепер спеціальні економічні санкції охоплюють 567 фізичних осіб та 75 компаній). Так-от, до списку потрапили  ті, кого ніяк не назвеш   хоч на крапельку проукраїнськи налаштованими, зокрема  – нардепи   «Опозиційного блоку» Вадим Новинський, Олександр Вілкул, Борис Колесніков, Тетяна Бахтеєва, Михайло Добкін, міський голова Одеси Геннадій Труханов, колишній голова політради партії «За життя» і чинний голова новоствореної партії «Наші» Євген Мураєв. «У список додатково включили всіх членів  «Опозиційного блоку», які не погодились грати за правилами Бойка та Медведчука, написаними не в нашій країні, – написав Олександр Вілкул у Facebook. – Панове, ви не зрозуміли найголовнішого: я – за Україну. Не за Америку, і не за Росію».  Утім, як  наголосив директор аналітичного центру «Політика» Микола Давидюк,  «патріотами України вони не стануть». Чому ж частина  українофобів  потрапила у немилість до «царя»? По-перше, це може бути елементарна «розводка» та відволікання уваги у кращих гібридних традиціях. По-друге, на думку голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимира Фесенка, можливо,  «таким чином, покарали усіх, хто протидіяв об’єднанню з партією Медведчука і хто не підтримав Бойка як єдиного кандидата, а також тих, хто заважає йому акумулювати голоси  «біло-блакитного» електорату, як приміром, Мураєв. При цьому фактори лояльності до Кремля і захисту інтересів Московського Патріархату перестали бути визначальними. Адже на нинішньому етапі найголовніше для Путіна – вплив на українські вибори. І ті, хто намагається йти іншим шляхом, попри колишні заслуги, заважають втіленню російського сценарію. Тому їх треба покарати, аби таки змусити всі проросійські сили в Україні об’єднатися в один  політичний колгосп».

2018-й характеризувався й  активізацією міграційних процесів (на постійній основі за рубежем працюють 3,2 мільйона  громадян України; а загалом час від часу протягом року перебували на чужинах у ролі заробітчан до 9 мільйонів). Цікаво,   що саме грошові надхоження   від цієї категорії  населення у значній  мірі рятують валютний ринок. У 2018 році проявилися три точки росту: сільське господарство, інвестиції від грошових переказів заробітчан та енергетика. Як зазначав  під час монетарного брифінгу заступник голови НБУ Дмитро Сологуб (посилаємося на «Інтерфакс-Україна»), «ми очікуємо продовження зростання надходжень від трудових мігрантів високими темпами: з 9,3 мільярдів доларів у 2017 році до 11,6 мільярдів доларів у 2018 році».  Тим не менше, ці процеси відбувалися на фоні зростання антиукраїнських настроїв у державах, західних сусідах  нашої країни (передовсім Польщі та  Угорщини, яка блокує подальшу євроінтеграційну перспективу України).

Та як би не складалися обставини, наскільки  б фатальними  не здавалися глухі кути, наша держава зуміла вистояти. Часто це відбувалося не завдяки, а всупереч. Однак   Україна, українська політична система  продемонстрували в 2018-му подиву гідну живучість. Хоча, поза сумнівом, виклики 2019 року неодмінно будуть набагато суворішими.  Спецпредставник США з питань України Курт Волкер в  недавньому інтерв’ю «1+1»  відверто заявив: «Ми маємо розглядати реалістичну ймовірність того, що Росія розпочне нову агресію».  У цьому ж ракурсі на телеканалі «Прямий» голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України Рефат Чубаров наголосив, що нам  «треба чекати якихось більш трагічних подій». Нагадаємо, Президент Петро Порошенко зазначав, що  зараз на кордоні з Україною Росія  розмістила 28 батальйонних тактичних груп. Угруповання налічує близько 80 тисяч військових, 1120 танків, 2600 броньованих машин, 1230 артилерійських систем, 442 комплекси систем залпового вогню, 6 оперативно-тактичних ракетних комплексів.   За припущенням колишнього посла США в Україні Джона Гербста (за інформацією «Дзеркала тижня», він про це заявив  для видання «Newsweek»),  РФ може розпочати масштабне вторгнення вже на різдвяні свята. Дипломат пояснює: «Москва любить здійснювати агресію, коли світ не звертає увагу. Вона вторглася в Афганістан під час різдвяних свят в 1979 році і напала на Грузію в сезон відпусток у серпні 2008 року…Слабка реакція Заходу на захоплення Росією українських кораблів з екіпажем нарівні з відставкою міністра оборони США Джеймса Меттіса створюють ідеальні умови для атаки Кремля». Утім,  інші аналітики прогнозують, що російський наступ розпочнеться у вересні 2019, коли в РФ проходитимуть вибори, а чинний режим звик піднімати рейтинги або за рахунок внутрішніх терактів, або за рахунок зовнішньої агресії.

Суворим викликом  2019-го може стати для України і фактично перманентна виборча кампанія (як президентська, що стартує 31 грудня 2018-го, так  і парламентська, що завершиться 27 жовтня). Директор Українського інституту аналізу і менеджменту Руслан Бортник заявив  на прес-конференції в УНІАН «Підсумки 2018 року в сфері політики, економіки, оборони, медицини, релігії: досягнення, втрати, перемоги», що  в новому році  травитиме активний праймеріз щодо кандидатів у президенти. Їх, на думку політолога, можна розділити на 4 категорії. Одна з них – кандидати, які реально боротимуться за посаду. Це лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко, чинний Президент Петро Порошенко, співзасновник «Студії «Квартал 95» Володимир Зеленський, лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко. Ще 10 кандидатів, вважає  експерт, через участь у президентських виборах конкуруватимуть за місця у парламенті. Серед них він назвав лідера Радикальної партії Олега Ляшка, голову партії «Об’єднання «Самопоміч» Андрія Садового та голову ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Експерт зазначив, що також є група, яка балотуватиметься, щоби «потішити своє самолюбство або обміняти свій результат на місце у парламенті для себе», ще є група технічних кандидатів, які атакуватимуть «топових» кандидатів та торгуватимуть місцями у виборчих комісіях.

А те, що під час  президентської кампанії будуть застосовані гібридні технології, несподівані інформаційні маніпуляції, засвідчили  репутаційні удари начебто по соратниках  з боку Михайла Саакашвілі (маю на увазі програму «Джокери. Шлях у президенти» на телеканалі ZIK). Закиди, адресовані  Анатолієві  Гриценку, можуть йому  дорого коштувати.Зокрема йдеться  і про  запитання: «Як людина, яка подає себе як найефективнiший головнокомандувач Збройних сил, могла проявити таку пасивність у війні?», і про констатацію: «Перебуваючи на посаді міністра оборони у період з 2005 до 2007 року, Гриценко продав найбільшу кількість військового майна – у результаті Україна стала слабкою та опинилася у 2014 році у скрутному безпековому становищі, що і призвело до російської агресії». Ще потужнішими за наслідками може стати випад Михайла Саакашвілі проти Юлії Тимошенко. Він нагадав їй  газові оборудки з «Газпромом», намагання створити «широку коаліцію» з Януковичем… А також підкреслив: «Навіть у той час, коли Росія розпочала агресію проти Грузії, Тимошенко разом iз Путіним  публічно насміхається над грузинським президентом, якого на межі нервового зриву записують журналісти ВВС…Мене більше дратує не те, що вони хіхікають над моєю краваткою, і навіть не те, що вона відмовилась рішуче засу­джувати цю агресію. А те, що вона вважала, а може, і сьогодні вважає, що в цьому дуже стратегічному питанні для України і для всього регіону можна домовитись iз Путіним».

Звісно, серед українського, та й будь-якого, політикуму нема святих.  Як і претендентів на роль національного Месії. Люди голосуватимуть, очевидно, за менше зло.  Та у цьому  сенсі вкрай важливо, аби до виборчих дільниць дружно йшли не тільки «мерці» (як нерідко називають пенсіонерів – «найпродажнішу» категорію електорату, до того ж  зациклену на минулому), а молодь, представники середнього покоління. Тим паче, що, як стверджує у виданні «Лівий берег»  політолог Олександр Морозов, науковий співробітник Карлового університету (Прага), «основна мета Кремля – показати в глобальній політиці образ дестабілізованої України і тим самим – що весь постмайданний розвиток України прийшов до катастрофічного кінця, обнулити тим самим і весь Євромайдан, і всі ті сили, які здійснили важливий відрив України від середовища, в якому Кремль веде гегемоністську політику, вважаючи себе «господарем Євразії». А відтак уточнює: «Прямий вплив Кремля на українські вибори пов’язують передусім з Опозиційним блоком і політичними проектами, що виникають в його орбіті: Медведчука, Льовочкіна і Бойка. План Кремля на вибори в Україні полягає в тому, щоб зробити ставку не на президентські вибори, а на вибори у Верховну Раду».

Тож попереду  – доленосні виклики. Однак, як наголошував Президент України Петро Порошенко під час привітання із Різдвом Христовим за григоріанським календарем, «хоча нам загрожує ворог, хоча нашу країну і наш народ хочуть поневолити інші, у нас немає страху… З Ісусом ми обов’язково переможемо ненависть і зло… Ми радіємо, бо народжений Ісус утішає і огортає нас своєю любов’ю».

Тож хай дороговказом для кожного з нас стануть вдячно-жертовне звертання Василя Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова», настанова Тараса Шевченка:  «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте, в остатню, тяжкую минуту  за неї Господа моліть» та попередження В’ячеслава Чорновола:  «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши». Будьмо! З Новим 2019 роком!

Віктор Вербич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *