«Отака, бл*дь, тепер культура, така Європа»: на чиєму боці правда у війні за місця у маршрутках

Де в понеділок на Волині не буде світла
12.01.2018
Попереду – велика війна?
12.01.2018
Показати всі

«Отака, бл*дь, тепер культура, така Європа»: на чиєму боці правда у війні за місця у маршрутках

А у Вас було таке, що, їдучи у громадському транспорті, Ви чекали своєї зупинки так, ніби на ній мали скинути з плечей важелезну гору? А потім виходили і Вас ще «колотило» з годину? І це не від того, що стояли у маршрутці на одній нозі, а тому, що нерви добряче полоскотала поведінка пасажирів. У мене, на жаль, було не раз і не два.

Одного звичайного буднього дня у післяробочий час, коли стрілка годинника вже перевалила годину пік, заходжу у маршрутку, яку за місцевими мірками можна назвати напівпорожньою. Сідаю. Традиційно чекаю поки ті, хто зайшов разом зі мною передаватимуть гроші, щоб не смикати людей, які сидять попереду, декілька разів. Кажу: «Передайте, будь ласка, на всі». І, оскільки їду до одного медичного закладу, який щоразу змушує серце стиснутися від побаченого, сподіваюся сісти і налаштуватися. Та не так сталося, як сподівалося.

Увагу на себе одразу звертають дві жіночки поважного віку. Розмовляють голосно із яскраво вираженим невдоволенням у всьому, про що йдеться в розмові. Одна все ж намагається стишувати емоційну подругу. Минає ще дві зупинки. Заходить чимало людей, сидячих місць всім вже не вистачає. Тож троє молодих дівчат їдуть стоячи. Все б нічого, тільки такий стан речей не влаштовує «дамочок», який до того вже встигли обуритися всім – від цін на олію до «Володьки, який спортив жизнь дочці».

«Да, а шоб ти й знала, Галя, шо то тепер такі ті мужики. Добре, шо в наші роки таки не всі такі були. Сидить воно, одне з другим, робе вигляд, шо нічого не бачить і не чує», – починає одна з двох жінок поважного віку.

«Ну є таке тепер, то шо ти зробиш. Баби самі винні трохи. Хай собі, заспокойся, тож ти сидиш», – намагається вгамувати її співрозмовниця.

Утім, це тільки підливає масла у вогонь. І усім невдоволена жінка починає кричати на всю маршрутку. Ймовірно, аби двом чоловікам, які сидять попереду неї, було соромно за це.

«Та то, бл*дь, бидло, то не мужики! Дівчина стоїть, а воно сидить. Отака тепер, бл*дь, культура, отака Європа. В Європу ше хочемо? Та в жопу нам, а не в Європу з такими людьми!», – вже не своїми голосами кричить жіночка.

І продовжує. Мовляв, працює у реанімації і там вона б таким «мужикам, як ці, показала, де раки зимують». Через зупинку – її «жертви» виходять разом з декількома іншими пасажирами, тож знову усі займають лише сидячі місця. Але жінок вгомонитися ніяк не може, а лексичний запас її лайки все збагачується «багатоповерховими» матюками.

Пасажири ж вже переглядаються між собою і поглядають на поважну пані з надією, що вона таки заспокоїться. Зрештою, першою не витримую я.

«Пані, перепрошую, але всі вже Вас почули», – кажу їй, намагаючись як тільки можна зм’якшити інтонацію.

«О, ше одна», – викрикує вона зі злістю в голосі, але не повертаючись, щоб подивитись на мене. І я в ту ж мить шкодую, що мені вирвалось. «Хай но родиш своїх дітей, то будеш знати! Геройка, почула вже вона! Мене воно на х*й не цікавить, чи ти там почула! Що їх там вчать ту молодьож в тих інститутах», – продовжує злісна бабуся.

Вирішую вийти і одну зупинку пройтися, бо атмосфера в маршрутці тисне аж до болю в голові. Позитивної енергії в собі вже не відчуваю, її випила пасажирка-енергетичний вампір. Відчуваю лише кашу в голові, у якій вперемішку якась образа, сотні думок і роздумів.

Цікаво, а чи знає ця жіночка і ще сотні тих, хто у таких випадках кричить « в жопу нам, а не в Європу», що у європейців не прийнято поступатися місцем у транспорті. Більше того, такий вчинок там розцінюють як образу, як знак того, що людина, якій поступилися місцем, виглядає нездоровою або немічною. Здебільшого, люди у Європі не вважають принизливим попросити у того, хто сидить, поступитися місцем.

Думаю, що і у Луцьку будь-хто краще б сприйняв фразу «Дозвольте, будь ласка, я сяду», а потім вдячність та побажання гарного дня, ніж лайку нібито у свій бік без жодного конкретного прохання, а лише з образами та доріканнями.

Більше того, навіть вчені Оксфорду довели, що постояти декілька зупинок – дуже хороша фізична вправа, особливо – для людей поважного віку. Тож професор Оксфордського університету Муйр Грей навіть закликав подумати двічі, перш ніж поступатися місцем старшим людям. Зрозуміло, що не йдеться про переповнений автобус чи ситуацію, коли бабуся чи дідусь їдуть із двома палицями в руках і «кравчучкою».

Відверто кажучи, у транспорті завжди поступаюся місцем вагітним жінкам та літнім людям. Утім, думаю, що поступатися чи не поступатися місцем у транспорті – це справа на розсуд і совість кожного. Але ввічливість, доброта, взаємоповага та посмішка точно змогли б покласти край у війні за місця у громадському транспорті. Тож давайте частіше застосовувати цю універсальну формулу для вирішення конфліктів!

                                                                                                                                                          Іванна РУДИШИН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *