Олександр Положинський: «В чомусь я в кожній пісні, а в чомусь – кожна пісня взагалі не про мене»

З початку року на водоймах загинула 641 людина, з них 67 – діти
05.08.2017
Микола Панасюк видав другу книгу про Мойсея української нації
05.08.2017
Показати всі

Олександр Положинський: «В чомусь я в кожній пісні, а в чомусь – кожна пісня взагалі не про мене»

Олександр Положинський – частий гість у рідному Луцьку. Лідер гуртів «Тартак» і «Був’є» не соромиться називати себе волинякою і пишається своїм походженням. Він називає себе “непростим хлопцем”, але доволі легко і швидко погоджується на інтерв’ю.  Мій співрозмовник зізнається, що не любить позувати для фото і хоче, щоб його слова розуміли правильно.

У Вас досить розплановане фестивальне літо. Лише на один серпень заплановано близько десятка фестивалів…

Можна було б і більше. Фестивалів більше, ніж ми будемо виступати.

«Тартак» традиційно є одним із хедлайнерів «Бандерштату». Чим луцький фестиваль відрізняється від інших українських фестів?

Я цей фестиваль знаю від початку. Я щороку на ньому. Або в якості учасника, або в якості гостя. Товаришую з багатьма організаторами і відчуваю, що в «Бандерштату» ставлення до мене і до моєї творчості особливе. Принаймні, мені так здається. Якщо порівнювати зі ставленням багатьох інших організаторів фестивалів і концертів. Тому, я думаю, що багато хто навіть підозрює, що я є одним із засновників і організаторів «Бандерштату». Насправді, це не так. Це фестиваль мого рідного міста, який за ці роки теж став мені рідним.

В чому особливість «бандерштатівської» публіки?

По-перше, бандерштатівська публіка – здебільшого твереза. Це публіка, яка крім зацікавленості у музичній частині фестивалю, ще й зацікавлена патріотичною ідеологією, тому її в якісному співвідношенні можна порівняти з публікою інших фестивалів, де народ приїздить порозважатися. Хоча, в будь-якому випадку на фестивалі їздять люди активні, відкриті до спілкування. Тому значною мірою публіка «Бандерштату» – це публіка й інших фестивалів. Я знаю багатьох людей, які їздять майже на всі фестивалі, на які можуть потрапити.

«Як би мені хотілось, щоб мене розуміли правильно…»

Помітно, що на «Бандерштаті» Вам достатньо комфортно. Ви не лише співаєте самі, а й спостерігаєте за виступами колег, відвідуєте гутірки та інші заходи. Це особлива любов до «Бандерштату» чи Ваша звична поведінка на фестивалях?

Здебільшого, тільки на «Бандерштаті». Як я вже говорив, це фестиваль, який я вважаю своїм, рідним. Якщо я не маю інших виступів, то я намагаюсь бути в Луцьку завчасно, так як і цього року. Для того, щоб побути на фестивалі в усі дні, щоб побачити і послухати якомога більше артистів. Не завжди вдається побачити і почути всіх, кого хочу. Інколи не встигаю. Інколи відволікають інші справи, але для мене «Бандерштат» – це ще і відпочинок, і можливість поспілкуватися. Ну і звичайно, якщо я тусуюся на фестивалі, то я не можу сховатися від людей, зробити собі якусь закриту кабіну і в ній сидіти. Хоча інколи буває дуже важко. Мені прикро, що деякі люди ображаються і не розуміють. Здається, що один автограф чи одне фото – просто. Став, клацнув і все. Люди не розуміють, що це для них одне фото і один автограф, а для мене може бути двісті п’ятдесят дев’ятий автограф за день. Буває таке, що я хочу піти перекусити чи випити кави, і не встигаю зробити крок. Вже хтось новий підбігає з проханням сфоткатися чи підписати. Я не проти цього і завжди приділяю людям увагу, але інколи банально втомлююся. І у мене на це не лишається ні фізичних, ні моральних сил, і люди ображаються, коли я починаю відмовляти.

Ви записали достатньо оригінальне відеозапрошення на фестиваль, де агітували прийти на виступ «ВВ». Може це натяк, що варто очікувати на творчу співпрацю?

З «ВВ» дуету не буде точно. У нас просто не існує жодної пісні, яку б ми могли разом заспівати. Ні в нашому репертуарі, ні в їхньому. Чому я запрошував на «ВВ»? Бо ми виступаємо перед ними і зрозуміло, що якщо люди прийдуть на них, то є шанс, що вони потраплять і на «Тартак». Зазвичай, люди приходять трошки завчасно. А трошки завчасно – це значить, що на головній сцені буде виступати «Тартак».

 «Я не один, коли відчуваю: хтось десь зі мною цю пісню співає …»

Гурту «Тартак» вже понад двадцять років. Бувають ситуації, коли Ви втрачаєте мотивацію? 

Ви знаєте, дуже часто опускаються руки, але на творчість мене мотивувати не треба. Творчість існує поза мотивацією. Це частина мого природного стану, це моя життєва необхідність. У мене може бути скрутний період життя, важкий моральний стан, але творчість при цьому не зупиняється. Так, бувають довготривалі паузи, коли нічого не пишеться, але я точно знаю, що рано чи пізно такий період закінчується і починається період активної творчості. Все компенсується досить швидко. Тому не треба шукати мотивацію, щоб написати нову пісню. Вони самі пишуться. Є інколи необхідність змушувати себе працювати. Я розумію багатьох музикантів і я думаю, що вони зрозуміють мене: буває дуже тяжко, коли не знаходиш відгуків у публіці, не маєш достатньо концертів, достатньо заробітків. Коли народ не сприймає, чи не розуміє якусь твою пісню чи альбом. Буває дуже складно переживати от-такі моменти. Тоді думаєш: буду займатися чимось іншим. Хочеться все кинути. Опускаються руки. Особливо тоді складно, коли щось собі запланував і це не вдалось зробити. Переносиш плани на пізніше – знову щось не виходить. Ще знову переносиш. І цей процес інколи затягується на декілька років. Ти розумієш, що є межа, за якою в тебе вже сил і мотивації не буде, але тут обов’язково з’являються люди, які скажуть: «Е, давай-давай. Нам треба». І ти починаєш все спочатку.

Щоб налаштуватися на сьогоднішнє інтерв’ю я слухав улюблені композиції гурту «Тартак». А як Ви налаштовуєтесь на концерти?

Я розминаюсь. Це банальна фізична розминка, бо на сцену треба виходити розігрітим. Не можна бути холодним. Емоційно мені налаштовуватись не треба. Я б там жив. Мені там подобається. Розігріваю горло і розігріваю м’язи, щоб не травмуватися на сцені. Мало ж на що попре під час виступу. Я вже казав і повторюся: на сцену холодним не можна виходити, тому що сцена – не місце для розігріву самого себе. Ти маєш виходити вже розігрітий.

На осінь цього року запланований вихід нового альбому….

Можливо не одного, можливо й двох….

Подвійний сюрприз для шанувальників буде. Чим ці ваші платівки відрізнятимуться від попередніх?

Там будуть пісні, яких не було в попередніх альбомах. (Посміхається) Насправді, я зараз прийшов зі студії і один альбом вже слухаю. Він набагато оптимістичніший, ніж альбом «Ввічність», який ми перед тим випустили. Але багато хто каже, що він при цьому… Ну, принаймні, ті хто чув дві пісні, які ми вже випустили – «Стара школа» і «Людинаміт», кажуть, що він близький до наших перших альбомів. Тому чимось відрізняється, чимось не дуже. Нас зараз менше, ніж колись. Нас раніше було шестеро, тепер четверо. Що стосується іншого альбому, то він принципово інакший. Саунд-продюсуванням займається інший чоловік, який не входить до складу «Тартака». Це Артур Данієлян, наш хороший і давній товариш. Він повністю робить музику, звучання. Там будуть всі пісні дуетні. Тому це на традиційний «Тартак» не буде схоже.

Тоді поділіться секретом: з ким заплановані дуети?

«Скай». З «Epolets» ще в роботі, але думаю, що буде. Арсен Мірзоян, Віталій Кіріченко, Тоня Матвієнко, Алла Мартинюк, Індіра. Хоча з Індірою там теж ще питання. Чи вона захоче. Може їй не сподобається те, що виходить. Взагалі, в роботі зараз багато пісень.

«Людинаміт, скажи своє вагоме слово…!»

Ми вже згадували про композиції «Стара школа» та «Людинаміт», які увійдуть до нової платівки. Якщо пограти в асоціації, то можливо «Тартак» – це «олдскул», а Сашко Положинський – Людинаміт?

Можливо. В чомусь я в кожній пісні, а в чомусь – кожна пісня взагалі не про мене. Ті пісні, що я пишу – я проживаю в собі. Зрозуміло, що якась частинка мене завжди в них є. Що стосується «Старої школи» і «Тартака», то так. «Тартак» – це вже стара школа. Ми вже не молоді. Від цього нікуди не дінешся. Вже багато років працюємо на сцені, але ми ще достатньо потужно працюємо, щоб мати право на існування і на майбутнє.

Ви режисували відеороботу до композиції «Людинаміт», в якій знялись відомі українські спортсмени, такі як Андрій Пушкар, Дмитро Митрофанов… За яким принципом обирали учасників цієї міні-документалки?

Я б не називав це режисуванням. Люди дуже серйозно поставились до цього ролика, називаючи його відеокліпом. У мене є гоупрошка. Я її час від часу з собою тягаю. Я їхав і слухав «Людинаміт» в дорозі з Черкас до Києва. Все засніжене. Надумав поставити її і познімати. Приліпив до автомобіля камеру. Їду і слухаю «Людинаміт» –  перше попереднє зведення пісні. Я підслуховую його. Так мені подобається цей відеоряд, цей настрій, загальний стан. Бачу –  стоять засніжені дерева. Думаю – клас. Крута локація. Ну, як зняти? Станеш і селфі зробиш? Який сенс, якщо в тебе є гоупрошка і пісня, яка грає.  Думаю –  запишу синхрон під пісню. Може для чогось знадобиться. Переглянув вдома і вирішив продовжити це діло. Почав возити з собою. Потім зрозумів, що одного мене мало. Треба ще когось познімати.  Якихось людей, які своїм прикладом надихають інших. Якраз ця думка спала мені в голову, коли я їхав в Дніпро на концерт. А там живе Денис Мінін. Фактично, засновник воркауту. Я знаю, що він на 100 відсотків підпадає під поняття «Людинаміт». Я з ним зустрівся. Він зробив кілька вправ. Хоча він був після операції і не міг зробити нічого складного, але сама присутність такої людини в моєму майбутньому відео вже надихнула. Я почав знімати своїх товаришів, знайомих. Наприклад, один з моїх товаришів – Іван. Він самбіст, дзюдоїст, бронзовий призер Чемпіонату світу з дзюдо. Я знаю, що він дуже тривалий час був прикутий до ліжка. Він ходити не міг навіть, але зміг перебороти свою хворобу. У нього були великі проблеми зі спиною. Він зміг відновитися, повернутися у спорт і стати бронзовим призером чемпіонату світу. І мені хотілося знімати для відео от-таких людей, які надихають мене і є прикладом для інших. З одного боку все вийшло спонтанно і незаплановано, з іншого боку – це не можна сприймати як відеокліп. Просто нову пісню цікавіше презентувати, як є якийсь відеоряд до неї.

Достатньо не просто життєва історія і у ще одного героя відео – боксера Дмитра Митрофанова. Він вихованець дитячого будинку…

З Дмитром я не настільки близько знайомий. З ним я недавно познайомився. Буквально, напередодні того, як почав знімати це відео. Я випадково з ним перетнувся в Чернігові. Потім, коли наші спільні друзі дізналися, що я знімаю таке відео, то порадили його зняти. Коли ми з ним познайомилися, то він був в непізнаваному вигляді. В якомусь такому костюмі чи клоуна, чи ще когось. Я навіть спочатку не знав, що це він.

«У тім чарівнім краї зродились дивні люди, яких ніде немає й ніколи більш не буде!» 

У гурту «Був’є» є колоритна композиція «Волиняки». Вам вдалось побувати по всій Україні. Чим відрізняються наші земляки від інших співвітчизників?

В пісні все сказано і додати щось до цього мені важкувато. Але я неодноразово переконувався в тому, що волиняку можна впізнати. Можливо, не відразу так, але коли з людиною поспілкуєшся, поспостерігаєш за нею і потім так запитуєш: «А ти часом не з Волині?» З Волині. О, все ясно. Звичайно, що це треба бути дуже вкоріненим волинякою, або дуже добре адаптованим, щоб так відрізнятися. Є в нас якісь позитивні риси, є негативні, але всі люди по своєму оригінальні. Добре, що ми маємо якісь свої особливості, за що одні нас люблять – інші ненавидять.

Ви декілька раз повторили «нас». Вважаєте себе волинякою?

Я і є волиняка. Стовідсотковий. У мене іншого коріння немає. У мене все коріння на Волині. Якщо є якісь родичі за межами Волині, то вони все одно звідси колись виїхали.

Проект «Бувє» продовжуватиме існування?

Сподіваюсь на це дуже. Не все вдається робити так як хочеться. Не все встигаємо, але бажання і потенціал є. Я сподіваюся, якщо хлопці підключаться до роботи активніше, то проект житиме. Тим більше, не так давно саундтрек до фільму «Жива» – пісня «Закохані» перевалив за мільйон переглядів на «Ютубі». Далеко не кожна моя пісня набирає стільки переглядів, тому гріх було б не скористатись такою увагою. Я, як і багато наших артистів, не дуже вмію доносити до широкого загалу свою творчість і для мене ця пісня лишилась в минулому вже. Сам саундтрек вийшов, здається, в квітні місяці минулого року. Фільм вийшов наприкінці року. Я цю історію вже для себе пережив. І раптом, чи завдяки фільму, чи якимось іншим факторам, народ почав проявляти до цієї пісні все більше і більше уваги. І насправді значна кількість переглядів набралась за кілька останніх місяців. Для мене це дивно. Виходить, що для мене це вже трошки творче минуле, а для багатьох людей – це творче відкриття. Дуже багато хто дивується, коли бачить мене в кліпі і розуміє, що це я співаю.

«…взявши благословення в рідної мами почати боротьбу з новими ворогами…»

Наша держава переживає достатньо не прости період. Як змінилася українська музика після Революції Гідності і в часи війни?

Люди почали більше уваги приділяти українській музиці. Але і сама музика, крім того, що отримала додаткові можливості й імпульс для розвитку, нарешті під певною протекцією з боку держави, ще й отримали нову кількість нових артистів, нових імен. Зараз якраз той період, коли виросло перше покоління українських незалежних музикантів. Це люди, які були народженні вже в незалежній Україні, або люди які народились перед виникненням України як незалежної держави. Їхнє зростання і встановлення, в тому числі творче, вже відбувалося в реаліях сучасної України. Як частина цього. В іншому світі. В світі нових технологій. Більш відкритому, більш доступному. Саме зараз велика кількість цих музикантів почали себе проявляти на високому професійному рівні. Так що це процес двохсторонній. З одного боку є кому слухати і для кого грати. З іншого – є кому грати і для кого це робити.

В дуеті з Сергієм «Колосом» Мартинюком Ви неодноразово співали композиції «Не кажучи нікому» та «Вагомі слова», пісні «Тартака» «Лицарський хрест», «Ніхто крім нас» та й інші композиції  є пророчими і дуже актуальними, зважаючи на події, що відбуваються в державі. Наскільки потрібно для людей, щоб такі важливі теми порушувалися на сцені, а не лише у владних кабінетах?

В записаному варіанті «Не кажучи нікому» – це дует з «Нічлавою», з Андрієм Підлужним. Раз ми вже про нього згадали, то я радий, що він нарешті повертається до творчості. Він почав знову писати, оприлюднювати нові пісні. З Колосом ми багато спілкуємось, підтримуємо один одного. Хоча, звичайно, і він, і я –  хлопці непрості. Згадані вами пісні, написані вже доволі давно. Це не то, що вони написані на злобу дня. Це пісні написані раніше і писались вони на основі нашої історії. Не моя заслуга чи провина, що історія України має схильність до повторення. Зараз ми переживаємо той період, який Україна переживала сто років тому. Разом з тим, я вважаю, що кожна людина і кожен музикант повинен говорити те, що він вважає за потрібне. Я пишу багато пісень. Деякі з них не надто змістовні, цікаві більше своєю формою, ніж змістом. Однак чим більше я живу, чим більше творю, тим більше хочеться говорити людям серйозних речей. Тому з’явлються пісні відповідного спрямування. Так що нічого дивного в цьому немає. Те, наскільки це потрібно людям – питання вже не до мене. Якимось людям це потрібно, якимось – непотрібно. Хтось готовий їх сприймати і слухати, хтось категорично не сприймає. Тут вже залежить від людини, від її світогляду, смаків.

«Можливо, закину писати, стану таким, що не пише,  а ви розтягніть на цитати все, що написав я раніше

Для Вас важливо, аби ваші пісні «розбирали» на цитати?

Мені не важливо, щоб розбирали на цитати. Хотілося б, щоб їх слухали і розуміли правильно. Про це я і кажу в першій пісні альбому «Вічність», яка починається зі слів «Як би мені хотілось, щоб мене розуміли правильно». Дуже часто люди вигадують зміст пісні, якого там і близько немає. Дуже часто люди перекручують сказане. Дуже часто мені приписують те, чого я ніколи не казав. Цього я не люблю і цього мені б не хотілось.

Це стосується не лише інтерв’ю, а й пісень?

В тому числі і пісень. Ну, наприклад, зазвичай, коли виходить нова пісня цікаво почитати коментарі. В одному з коментарів під кліпом я прочитав «Ну, все, «Тартак» вже почав писати пісні про турнічки, можна списати цей колектив». Я собі думаю, де ж там про турнічки. Ні, ну, є відео, де Денис Мінін робить пару вправ базових на турніку. Ну, пісня ж зовсім не про турнік. Ну, де люди побачили там той зміст, я не можу зрозуміти. Дуже часто і журналісти питають: «А про що ця  пісня?». Послухайте пісню – там сказано про що вона. Мені здається, що деяким нашим людям треба написати пісню, пояснити її зміст, дати окреме пояснення до кожного слова. Потім дати окреме пояснення до комбінації  слів, і потім ще закцентувати увагу на тому, чого не мається на увазі. Згадуючи знову про пісню «Людинаміт»… Там  в приспіві «Людинаміт, скажи своє вагоме слово». В кометарях хтось написав «Та що він може сказати!». Так ідеться ж не про те, щоб щось буквльно сказати (сміється). Не завжди сказати слово – це щось вимовити. Інколи – це чогось досягнути. Коротше кажучи –  читати, сміятися і плакати.

«Я твій джигун, я твій ангел. Я твій Джангел…»

Частенько переслуховую композицію «Джангел». Який Олександр Положинський в побуті. Це джигун чи ангел?

Ця пісня – сто відсотків про мене. Я і той, і той. Є, можу бути одним, і можу розділитися. Рідко, коли це розділення триває довго. Зазвичай, ці протиріччя в мені поєднуються. В принципі, воно не містить в собі обов’язкового взаємовиключення. Можна бути і тим, і тим одночасно. Поєднувати це. Інколи комусь просто інша частина не потрібна. Тому я тільки такий.

В кліпі до композиції «Жити» знялись Олег Собчук, Анастасія Приходько, Тарас Тополя. З ким із відомих людей Ви товаришуєте поза сценою?

Я бігаю у футбол. Є футбольний куб «Маестро». Перед тим, які іти на інтерв’ю, спілкувався з хлопцями по телефону. Вони якраз їдуть на гру, їдуть до моря. Оскільки, я вже в Луцьку, майже на «Бандерштаті», то я не зміг з ними поїхати. Не хотілось пропускати перший день фестивалю. Якби поїхав з командою на море, то точно не встиг би. Я не можу сказати, що всі учасники ФК «Местро» – це мої друзі, приятелі. Але все одно є відчуття команди і  більшість учасників цієї команди – це артисти, люди так чи інакше пов’язані з шоу-бізнесом. Вони можливо не завжди на сцені, але можуть бути за сценою, біля сцени. У мене з багатьма дуже хороші стосунки. Ті самі Арсен Мірзоян і Тоня Матвієнко – мої хороші приятелі. Нашій близькій дружбі заважає те, що у нас всіх дуже активне гастрольне життя і ми просто не маємо змоги десь регулярно перетинатися, щоб поспілкуватися і поглибити наші приятельські стосунки. Можна назвати багатьох. Та ж Марія Бурмака. Ми рідко бачимось, але вважаємось хорошими друзями. Всі, з ким я записую новий дуетний альбом так чи інакше – мої приятелі.

 

«Цінуйте мене, бо можливо мене скоро не стане…»

Не дарма ми заговорили про друзів. Хочеться згадати про Андрія Кузьменка, який для багатьох був хорошим приятелем. Чим Вам запам’ятався Кузьма?

Ми, до речі, познайомились з ним біля готелю «Україна» у Луцьку. Це ще було до «Тартака». Я ще тоді працював на радіо «Луцьк». Мав там якусь зі своїх програм. Я вже не пам’ятаю, яку точно. Кузьма мав прийти туди на інтерв’ю до когось з моїх колег. І ми його тут біля готелю зустріли. Тут я з ним познайомився і ми разом пішли на інтерв’ю. Після того Кузьма ще декілька разів приїздив до Луцька і я знав точно, що він запам’ятав мене ще з першої нашої зустрічі. Мені рідко кого вдається запам’ятати з першої зустрічі. Тим більше, якщо ця зустріч не мала якогось обґрунтованого довготривалого спілкування. Тоді не було мобільних телефоні і соціальних мереж. Для прикладу, з Олександром Пономарьовим я разів п’ять знайомився. І зараз, коли ми з ним зустрічаємось, я не завжди впевнений, що він мене впізнає. Це жарт, звичайно. (сміється). Кузьма ж запам’ятав мене з першого разу і я пересвідчився не один раз в тому, що він запам’ятовує так людей завжди. Я не був якимось унікальним випадком. В нього була така феноменальна пам’ять на людей і мені здається, що це великий дар. Ще можу згадати те, що він неодноразово мені допомагав. Коли порадою, коли якимись контактами чи протекціями. Дуже часто в нашому середовищі є таке приховане відчуття конкуренції і інколи воно шкодить взаємостосункам. Інколи люди не дуже відверті з тобою, інколи не завжди готові дати пораду, яку ти просиш, чи поділитись інформацією. Я не знаю як з іншими, але зі мною він завжди був відкритим. Жодне моє питання не лишалось без відповіді і щоразу, коли мені потрібна була допомога від Кузьми – я її отримував. Ну, і плюс що нас ще дуже зближувало – ми любили дуже схожу музику. Музику вісімдесятих років. Свого часу Кузьма підкинув мені кілька серйозних  гігабайтів музики, якої в мене не було. Я ще й досі слухаю багато з того, що Кузьма мені записав у своєму плеєрі.

Наша розмова співпала в даті з «професійним» святом десантників, які вважають композицію «Ніхто крім нас своїм гімном». Щоб Ви побажали нашим захисникам у цей день? (інтерв’ю відбулось 2 серпня – прим.автора)

Я з багатьма десантниками знайомий і мені приємно, що пісня знайшла свій відгук у їхніх серцях і їхніх плейлистах. Дуже приємно, що я знайшов правильні слова і ці слова не викликають сумнівів у винуватців пісні. В ній трошки є пафосу, але вона задумувалася як дещо пафосна пісня. Вона мала бути такою і я дуже радий, що мені за цією пафосністю вдалось не втратити чесність, щирість і правдивість своїх слів. З багатьма десантниками я після того познайомився особисто. З кимось навіть потоваришував. У мене є друг десантник – Валера Ананьєв. Він вирішив пройти шлях Каміно де Сантьяго. Це шлях паломників. Це величезна відстань. Він виїхав туди по безвізу, взяв два прапори України. Я підписав один з них. Це реально хлопець, на якого дивишся і яким надихаєшся. Мені звичайно приємно, що я для таких хлопців написав пісню і вони дійсно відповідають сказаному. Мені хочеться побажати всім нашим десантникам, щоб і вони, і їхні побратими лишались живими і здоровими. Щоб перемагали, виконуючи поставлені завдання. Щоб поступово вони віддалялись від радянських традицій і творили нові українські. Хлопці, не знаю, чи у вас ще є така традиція. Але якщо ви все ще практикуєте – припиняйте! Не бийте пацанів з сережками на вулицях, бо і я можу під роздачу попасти. (сміється)

 

Пообідавши та поспілкувавшись з автором цих рядків, Олександр Положинський знову повернувся на студію Романа Сороки – співзасновника гурту «Був’є».  Саме там «кипить робота» і відбувається зведення нового альбому «Тартака».

 

Розмовляв Андрій Мошкун

Фото – Микола Мартинюк

У тексті використані пісні гуртів «Тартак» та «Був’є»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *