Не губіть свою шкарпетку, або Життя у луцькому тролейбусі

У Луцьку молодик розгулював з «наркотою»
02.02.2018
У Ковелі відкриють відділ патрульної поліції Волині
02.02.2018
Показати всі

Не губіть свою шкарпетку, або Життя у луцькому тролейбусі

Годинникова стрілка цокнула на довгоочікуваній позначці. Робочий день був завершений. Вже вийшовши з ліфта на першому поверсі, тілом пробіглася зграйка мурашок.

Надворі – шалений холод. Мені хотілося швидше забігти в якусь тепленьку місцину і нагрітися, хоч надворі побула всього лиш кілька хвилин, але встигла пробратися морозцем. На вулиці було настільки холодно, що випадкова перехожа, розмовляючи по телефону майже вигукнула до своєї співрозмовниці: «такий холод, що с*ака».

З думкою «сяду на перше, що приїде» чекаю транспорту, щоб швидше добратися додому. Ним виявився тролейбус. В нього ринула купка людей, які заходили з таким поспіхом, що здавалося, ніби вони його чекали цілу вічність.

Зайшла. Оплатила проїзд. Деяких місцевих кондукторів вже впізнаю по обличчю. До речі, луцькі кондуктори дуже різноманітні. Більшість з них – жінки, але є і чоловік, який буквально «видушує» з деяких лучан посмішку своїми жартами. Багато кондукторів – пенсіонери, але мене завжди приємно дивує одна з них. Вона завжди вельми охайна, обличчя завше акуратно нафарбоване та укладена зачіска. Саме про таких жінок говорять, що вік їх не псує. Вона завжди культурна, чого не скажеш про іншу, яка, без перебільшень, слинить свої білетики і подає своїм пасажирам. Тож не надто приємно бути оббілеченими такими мокрими проїзними. А ще є кондуктор, якої я, відверто кажучи, просто боюсь, як сусідського собаку. Ніколи не знаєш, що від нього очікувати. Такий маленький, а враження, що порве тебе. Отак і тут. У цієї жінки такий грізний голос, що після її «хто там ще не оплатив проїзд», хочеться віддати їй всі гроші.

Цього вечора це була жінка, яка не часто усміхалася, хоч по вигляду можна було точно сказати, що вона дуже добра. Очевидно, що працювала вона не першу годину, адже від жінки віяло втомою. Стою. Не сідаю на вільні місця, бо якось не прийнято молодим сідати. Поринаю в думки, паралельно оглядаючи пасажирів.Основна їх маса також пенсіонери. Деякі з них мають настільки грізний вигляд, що здається, ніби вони озлоблені на весь світ. А хтось у свої 70-80 з «гаком» світиться добротою. Але хто-зна, що там творилося в їхньому довгому короткому житті. Хтось їхав з навчання. Зрозуміти було не важко, адже в руках були книги, які, зіграли з долею злий жарт, не помістившись до рюкзака, бо той був у три рази менший від них. Молода жінка зі своїм дитям їхала  в гості, бо фраза «ти трошки з нею пограєшся і ми поїдем додому. Не довго. Правда» видала їх. Якась панянка торохкотіла по телефону: «А він шо? А ти йому шо? Ага… Ну-ну… А він? А ти? Ну, а далі шо?… І шо, все?». Усміхнулась. Молодь, як завше, за звичкою занурилась у свої гаджети, бо ж в інстаграмі цікавіше. Мене особисто до сміху доводять фото за тюлем чи губи «качечкою»: без усякого сенсу, бо так модно. Навіть дівчинка, яка їхала на гурток, знаю це, бо не перший раз її бачила в цю пору, була «забита» в телефонну гру. Вона завжди її грала. Від зупинки до зупинки. Здається, фальшивий віртуальний світ завжди цікавіший за життя, яке за вікном.

А за вікном вже починав падати сніг, якого всі так довго чекали і «нили»: «Що ж то за зима без снігу?». Цікаво тільки, що вже через день «довгоочікуваний сніг» стає заморокою і більшість знову «ниють», що «Скільки може вже той сніг йти, хай би вже тепло було».

До тролейбуса на «середні» двері зайшло троє чоловіків, жваво про щось розмовляючи. У кожного з них в руках – по пакету. Жінка-кондуктор пішла до пасажирів, які знаходились в «хвості» транспорту, щоб ніхто не залишився без квитка. Після чергової зупинки, в тролейбусі стало значно вільніше. Мої очі «впали» на підлогу, на якій лежав предмет, схожий на одяг. Напевно, це була футболка. Її помітив і пасажир, який стояв навпроти мене. Зрозумівши, що це згубив хтось із чоловіків з пакетами, які вже були однією ногою на вулиці, крикнув до них, щоб ті забрали згубу. Один із них швидким порухом забрав свою «пропажу». Просто як в «Сам удома», подумалось мені: «Ваші плавки, сер. – Чого ж ви ними світите? А як дівчата побачать!». Двері зачинились і ми знову рушили. Кондуктор тим часом повернулась всередину тролейбуса і припала поглядом до підлоги. Нагнувшись, вона підняла… шкарпетки. «Ну носків ще не губили», – випалила вона, а тоді залилась сміхом, який зарядив всіх пасажирів, адже вона з кожною секундою сміялася все гучніше. Тролейбус розрядився сміхом. Всі гигикали та підкидали жару у вогонь. Чоловік, який зайшов на наступній зупинці, побачивши шкарпетки, які вже тоді висіли на вертикальному поручні не стримувався: «О! А то хто сушить? Шофер, чи шо?». І пасажири залилися сміхом з новою силою.

Не губіть свою пару, хоч то і шкарпетки…

Олеся НИЖНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *