Показати всі

Невідворотність

Відлуння тижня (17.12 – 24.12)

Аналізуючи багатосотлітню  українську  політичну трагідраму, не конче  й варто згадувати про аксіому драматургії: рушниця, що висить на початку дійства, неодмінно  вистрелює у фіналі. Попри досі незасвоєні   уроки історії, обіцянки політологів і футурологів найрізноманітших «розливу» та фінансування, активізацію російської п’ятої колони у масках миротворців, нема жодного сумніву: масштабне російське вторгнення невідворотне.  Інше питання – коли: через годину, місяць, рік. Правда, відповідь – у голові однієї-єдиної людини (чи, якщо хочемо,  точніше, одного-єдиного нелюда). З  уточнення: за умов дивовижної  байдужості (якщо не сліпоти) головних геополітичних гравців.

Концентрація російських військ і бойової техніки  неподалік від українського кордону нагадує про те, що день чи ніч «х» невмолимо, як би нам цього не хотілося,  наближаються. 20 грудня під час відвідин   Донецької  області Президент Петро Порошенко назвав більш, ніж промовисті факти. За його словами, «наземні угруповання військ Росії вздовж кордону України, на тимчасово окупованих територіях Донбасу і Криму складають зараз більше ніж 28 батальйонних тактичних груп, понад 1120 танків, понад 2600 броньованих машин, 1230 артилерійських систем і 442 РСЗВ (реактивних систем залпового вогню, – «ВП») та шість оперативно-тактичних ракетних комплексів».  Глава держави нагадав: російські танки розташовані на відстані 18 км від українського кордону. Тільки на одному з напрямів чисельність танків із середини вересня зросла з 92 до 250 машин.

А Вадим Скібіцький, представник  Головного управління розвідки Міністерства оборони,  в ефірі «Донбас. Реалії» (програми «Радіо Свобода») підкреслив, що в грудні новостворені поблизу державного кордону російські військові з’єднання набули оперативної готовності і здатні виконувати завдання на території України. За даними військової розвідки, зараз кількість літаків тактичної авіації Російської Федерації в прикордонних районах досягла 500 одиниць, військових вертольотів – понад 300.

Яким приводом (захист Московського Патріархату,  російської мови, дипломатичних місій і  т. д.) скористається господар Кремля для «освобождения» України від її  державності, наразі не відомо. Але не піти на такий крок,  аби «переключити», відволікти увагу шовіністично-імперськи  зазомбованого населення РФ він не може. Втрата часу  коштуватиме для поки  що улюбленця  більшості росіян не лише   владного крісла. До такої радикалізації підштовхує і реакція (якщо точніше – її відсутність)   міжнародної спільноти на свавілля Москви у Керченській протоці. Словесна підтримка та  використання   важелів санкцій, якими, судячи з одкровень   «царя», Кремль не дуже й переймається. До того ж, коли США, у зв’язку з ухвалою Трампа вивести американські війська  з Сирії, «подарували перемогу Росії» («The Washington Post»), руки у Путіна виявилися ще в більшій мірі розв’язаними.  Під час згадуваної прес-конференції він  дав однозначно зрозуміти, що з жодними українським лідером (чинним Президентом чи  переможцем майбутніх виборів) не збирається вести жодної мови. Окрім, безумовно, однієї  персони – Медведчука, чий «Украинский выбор» не без  підстав називають кремлівським.

Однак,  перегорнімо  аналітичні сторінки, що віддзеркалюють події та  тенденції  минулого тижня, аби, не волаючи «все пропало», не бути бранцями ілюзій.

«Тепер  колоніальний чинник  зменшується»

Чому зміни у православ’ї важливі для всіх? З цього приводу розмірковує Євген Глібовицький,  засновник аналітичного центру pro.mova, учасник Несторівської групи. Цей текст він опублікував на своїй   Facebook-сторінці. Попередньо Глібовицький констатує, що  «РПЦ була інструментом російської та радянської колоніальної політики». На його думку, «тепер колоніальний чинник зменшується і маргіналізується. З’являється спосіб недопущення подальшого цілісного захоплення України Росією і знищення української ідентичності, оскільки відновлення церковної монополії РФ стає фактично неможливим навіть за умови повномасштабної окупації, а без неї гіпотетична ситуація взяття Росією під контроль всієї території України нагадувала б радянську окупацію Польщі, де костьол унеможливив повну монополізацію влади».

На його переконання, «рішення, ухвалені в Києві резонуватимуть в інших країнах колишнього СРСР і матимуть значення в тому числі і для Росії, зміни в якій кожному з нас потрібні не тільки на політичному, але й на людському рівні». При цьому Глібовицький роздумує, «чи  ми побачимо на порядку денному дискусію про поєднаність Риму і Константинополя через Київ». На його думку, «цей процес може виявитись актуальним ще й в контексті невизначеності майбутніх відносин України та ЄС, України та НАТО, України та колишнього СРСР, особливо, якщо/коли сьогоднішні конфігурації виявляться неспроможними і їх доведеться редизайнувати чи доповнювати».

Аналітик не виключає того, що «Україна може опинитися в ролі регіонального гравця не тому, що матиме амбіцію, а й тому, що не буде нікого іншого, хто матиме відповідний досвід та готовність, щоб цю роль втілити, а ціною буде мир в регіоні та світі». Відтак Глібовицький резюмує: «Сьогодні складно сказати, де за якийсь час будуть Москва, Брюссель, Анкара, Ватикан чи Фанар. Так само, дивлячись на календар 2019, складно сказати, де вже дуже скоро буде Київ. Зміни, що стаються в православній церкві стабілізують цю волатильність, принаймні з українського боку, і дають більшу впевненість, що перетворення останніх 5 років – це не тільки новий масштаб амлітудного коливання, але й ознака появи тривалішого вектора».

«Я б назвав це початком початку»

Архімандрит  УПЦ МП  Кирило Говорун – знаний богослов, професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі, в минулому – науковий співробітник Єльського та Колумбійського університетів в інтерв’ю для «Лівого берега» висловися щодо процесу формування нової Помісної церкви.  «Це історична подія, яка дала поштовх, поклала початок нової церкви. Я б назвав це початком початку. З одного боку, ця подія стала завершенням процесу, який розпочався у 1917-му році, з зародження українського автокефального руху. Але під цим періодом підведено риску і покладено початок нового», – зазначає архімандрит.

На його думку, «період до грудня 2018 року – це був період кількісної автокефалії, яка виборювалась просто як можливість незалежності для України. Після грудня 2018 року – це період якісної автокефалії, наповнення автокефальної форми певним змістом. І цей зміст з самого початку не є заданим, не є запрограмованим. Тепер все залежатиме від самих українських церков. І від українського суспільства».

Кирило Говорун вважає, що «стартові умови для цього процесу не є дуже позитивними. Вони могли бути такими, якби, на мою думку, українські церкви, насамперед, Київський патріархат, чітко дотримувалися засад соборності. Світською мовою – демократичних процедур. Зокрема тих, що передбачають повагу до вибору учасників Собору. Така повага до вибору і до точки зору кожного з учасників Собору могла б закласти підвалини для якісних перетворень у церкві в майбутньому. Як у державі: якщо вибори демократичні і прозорі, значить політичний процес більш-менш здоровий. Якщо починаються маніпуляції з правом вибору, політичне життя буде розвиватися неправильно. В церковному житті все працює так само».

За припущенням архімандрита, те, що Православна   церква України перебуватиме наразі в статусі  митрополії, допоможе її визнанню. «Тому що набагато простіше визнати митрополію, аніж патріархат. Адже треба домогтися також визнання з боку тих церков, які самі хотіли б стати патріархатами, але так і не стали. І які просто через заздрощі можуть не визнавати статус патріархату за українською церквою», – пояснює він.

«Це справжній геополітичний вузол»

Після об’єднавчого собору 15 грудня, зазначає політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва  Володимир Горбач на своїй сторінці у Facebook, «Україна має цілих три церкви, що апелюють до Київської традиції християнства: Православну церкву України, визнану Константинополем, Греко-Католицьку церкву, визнану Римом, і Українську православну церкву, яку визнає Москва. Це справжній геополітичний вузол. І розв’язати його ми зможемо лише у взаємодії з іншими причетними до його створення силами: Константинополем, Римом і Москвою».
Тепер, констатує він, «в Україні, яка веде справедливу оборонну війну проти Москви, співіснують дві версії православ’я: українська і російська. І це справді різні версії православ’я, а не просто дві різні церковні організації».
З іншого боку, уточнює аналітик, «Україні, яка веде справедливу оборонну війну з Москвою, допомагають і допомагатимуть інші центри церковної влади. Ми побачили це на прикладі Томоса від Константинополя. Побачили і з Риму. Справа у тому, що дотепер екуменічний діалог на вищому рівні вели Папа Римський з Патріархом Московським. І Гаванська декларація – цьому доказ. Так відбувалося тому, що у Римі виразником інтересів світового православ’я бачили саме Москву, а не Константинополь. Не з релігійних, а із суто політичних міркувань – через неспівмірну чисельність вірних».

За припущенням Горбача, «тепер же ситуація може принципово змінитися, Москва втратила монополію на православ’я! Відтепер у Європі й далі мають розуміти, що православне не означає російське. І якщо підтримати українську версію православ’я, то цієї монополії вже ніколи не буде, а там і лідерство у православному світі перейде… ні, не до України, а до Константинополя. І міжконфесійний діалог старому Римові потрібно вести знову з Новим Римом, а не з якимось  «третім».

Він також нагадує, що «у Гаванській декларації, підписаній 13 лютого 2016 року Папою Франциском і Патріархом Кірілом,  зазначалося, що Унія 1596 року була… помилкою». Тому  цей факт, припускає аналітик,  «відкриває шлях до об’єднання УГКЦ з новоствореною Київською митрополією. За умови, звісно, доброї волі з боку двох українських церков Київської традиції, а також згоди Риму і Константинополя. І саме це може бути приводом для надання українській церкві статусу Патріархату.
Отака сподівано-несподівана метаморфоза може нас чекати у перспективі 5-10 років».  А наостанок він резюмує: «Так що тема церкви на сьогодні стоїть не як релігійна проблема, а як проблема передусім політична, причому, геополітична».

 «Представник Путіна… у політичному житті України»

У Кремлі роблять ставку на переговори з новим Президентом України.  Так заявляє на «Ліга. БІЗНЕС» політолог Андрій Миселюк, директор Інституту соціально-політичного проектування «Діалог». Про це йдеться у його публікації  «Маркер Медведчука: Кремль закрив канал комунікації з Порошенком».  За висновком Миселюка, «після декількох років заперечення очевидного факту того, що Медведчук в Мінську – це практично єдина можливість для Президента Порошенка мати прямий контакт зі своїм колегою в Кремлі, Глава Української держави назвав речі своїми іменами».  Відтак він пояснює, що «відповідаючи на питання про те, яка зараз роль одного з лідерів партії «За життя» Віктора Медведчука у звільненні полонених, Порошенко  заявив: «Ми всі все розуміємо. Де-факто Медведчук є представником Путіна на переговорах у Мінську. І Медведчук є єдиним джерелом, каналом для донесення його позиції». Це дійсно точний опис функціоналу Медведчука».

Правда, Миселюк пропонує два істотні уточнення. «По-перше, він «представник Путіна» не тільки на переговорах в Мінську, а взагалі в політичному житті України. В тому числі, в формуванні коаліції проросійських партій і організацій на вибори 2019 року – і президентські, і парламентські», – констатує експерт.

А по-друге, нагадує він, «Медведчук вже кілька місяців не бере участі в Мінських переговорах. Нещодавно це  підтвердив  представник України в Тристоронній контактній групі з врегулювання ситуації на Донбасі (ТКГ) Євген Марчук: «На переговорах Медведчук був представником СБУ і медіатором на рівні між президентами. Зараз від СБУ – вже кілька раундів інша людина. А про роль Медведчука як політика і посередника в контактах між президентами – це інша тема, яка не стосується мінських переговорів». Таким чином, резюмує Миселюк, «вихід Медведчука з формату Мінських переговорів і фактичне закриття цього каналу комунікації Порошенка з Путіним збіглося з часом з поверненням Медведчука в публічну політику після багаторічної перерви… Говорячи іншими словами, Кремль чекає багато чого саме від передвиборної роботи Медведчука».

«Зараз створюється простір для диверсій на території України»

Як Москва «привітає» Україну зі створенням помісної церкви? Прогнозом розвитку подій ділиться Віталій Кулик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства. Свої роздуми він опублікував на сайті УНІАНу. «Можна навіть не сумніватися, що вже зараз почнуть розгортатися процеси, пов’язані з інспіруванням акцій протесту проти рішень Об’єднавчого собору. Також буде нагнітатися ситуація в тих приходах, де священики разом зі своїми прихожанами намагатимуться перейти в помісну церкву, представники РПЦ намагатимуться ініціювати розколи тощо», – зазначає  Кулик.  Крім того,  на його думку, «точно можна чекати зіткнень через церковне майно…Так само проблеми і конфлікти будуть пов’язані з перейменуванням колишньої УПЦ МП. Очевидно, що будь-які спроби перейменування церкви викликатимуть шалений спротив. Більше того, це стане приводом для подачі заяв з приводу начебто тиску на свободу совісті, репресій і таке інше. Тому сподіваюся, що влада не піде принаймні на перейменування УПЦ МП і врегулює питання майна при формуванні помісної церкви».

За припущенням Кулика, також «можна очікувати акцій протесту після Нового року або під час Різдва, 7 січня, організації якихось «ходів» і тому подібного. Якщо градус протистоянь буде зростати, то це стане приводом для Росії вдатися до більш жорстких ініціатив, пов’язаних із церковним питанням. Москва може для цього використовувати і міжнародні майданчики, може почати інспірувати різноманітні інформаційної кампанії, може засилати диверсійні групи – та що завгодно. Тож фактично зараз створюється простір для диверсій на території України». Він підкреслює: «В будь-якому разі, навіть найменша спроба якимось чином обмежити діяльність РПЦ в Україні буде розцінюватися як особистий виклик Путіну і його оточенню. Це однозначно».

 «Як інструмент тиску на Україну»

Про що свідчить  заява міністра закордонних справ  РФ Сергія Лаврова,  що Росія не визнаватиме  так звані «ДНР» та «ЛНР», бо так може  «втратити Україну»? З цього приводу розмірковує для видання  «Апостроф» Євген Ярошенко, експерт з питань зовнішньої політики та врегулювання конфліктів центру Democracy House. «Я б не розглядав цю заяву Лаврова як щось нове, що може свідчити про зміни в політиці Росії щодо Донбасу, – зазначає він. – Ці слова вкотре продемонстрували, що Росія не збирається повторювати на Донбасі абхазький чи південноосетинський сценарій, тобто визнавати «республіки», щоб потім установити з ними дипломатичні відносини, розмістити там військові бази, тобто розглядати ці території не як частину України».

Також зрозуміло, на думку Ярошенка, що «Росія не готова повторити кримський сценарій щодо Донбасу, бо, зі зрозумілих причин, Донбас їй не настільки цікавий, як Крим. Донбас передусім розглядається як інструмент тиску на Україну, якщо він буде реінтегрований на умовах Кремля. Щоб можна було через підконтрольні сепаратистам території обмежувати свободу України у внутрішній та зовнішній політиці».

«Путін мусить вторгнутися в Україну»

Так стверджує в однойменній статті    Глен Грант,  британський  полковник у відставці, експерт Українського інституту майбутнього. Цей текст він опублікував на сайті видання «Хвиля».   Глен Грант зокрема зазначає:  «Путін мусить знищити таку Україну, яка існує зараз. Залишити її  означає знищення його і його амбіцій. Він мусить виграти війну також через свої військові злочини: масові поховання, тортури на Донбасі і в Криму та збиття літака рейсу МН-17. Все це є для нього вірним шляхом до Гааги як військового злочинця. Він мусить виграти, тому що українська нація розквітає. На цьому тлі він виглядає невдахою. Він мусить здобути перемогу, тому що правда знищить його і Росію».

Тому військовий експерт УІМ цілком заперечує українських політологів, які з певних причин обманюють наше суспільство, переконують, начебто масштабного наступу російських військ не буде. «Путін мусить вторгнутися в Україну. Він ще не готовий. Але є чіткі свідчення про його  підготовку. Він продовжує воювати і вбивати людей на Донбасі; продовжує війну і випробовування нової зброї, людей і методів в Сирії; посилює угруповання військ і сил в Криму; посилює Калінінград для блокування західного підкріплення; залишає військове обладнання в Білорусі; продовжує переоснащувати армію, особливо танками та сучасними технологічними системами», – пояснює Глен Грант.

На його переконання, «все це виходить далеко за межі будь-яких потреб мирного часу…А це означає, що Україна не зможе уникнути нападу і стане його (Путіна, – «ВП») головною метою. Російське міністерство оборони у ЗМІ відкрито говорить, що вони потребують ще три роки для переозброєння армії на заході, зокрема танками, та завершення навчання. Україна має не втрачати цей час». При цьому Грант пояснює, що Путін зараз «зв’язав Збройні Сили України в одному місці, через що вони повільно втрачають бойовий дух і боєприпаси. Він хоче посіяти почуття безпорадності; грає в політичні ігри з Заходом навколо Мінська та миротворців, що відволікає інші країни від його справжньої гри». А відтак констатує, що «Путін також намагається розділити Захід як політичну групу, зменшуючи шанси політичної підтримки та підкріплення, коли він вирішить діяти. І в цьому він досяг успіхів».

Військовий експерт підкреслює: «На сьогодні думка, котру словом і ділом демонструє керівництво держави про те, що «війна йде на Донбасі, і вона йтиме лише на Донбасі», є найнебезпечнішою політичною та військовою проблемою для України. Путін хоче і потребує, щоб це було так. Європа та США хочуть і потребують цього ж. Путін не без задоволення витрачає український людський капітал на Донбасі з обох сторін, поки він готує свою армію для великої гри. Нещодавні російські навчання, під час яких літаки ВКС РФ сідали просто на міські дороги, свідчать про серйозність намірів РФ».

У цьому контексті, зазначає Глен  Грант,  «сепаратисти – це просто гарматне м’ясо. Їхнє завдання – відтягувати час, поки Росія готується. Вони також є частиною російської стратегії». На його думку, командування ЗСУ та посадовці Міністерства оборони України  «втрачають шанси, тому що не готуються достатньо швидко до стратегічної та оперативної війни, яка, швидше за все, розгорнеться не на Донбасі».

 «Це – частина міністерства війни»

Аналітик Ігор Яковенко у виданні «День» згадує про  симптоматичне недавнє інтерв’ю для «Комсомольской правды»,  яке записала  з Сергієм Лавровим  журналістка Дар’я Асламова.  Остання зокрема взяла на себе  роль «народу, що прагне крові» та  зазначала: «Україна – держава з нацистським режимом. Справ ми з ними мати не будемо, тому що не можна мати справу з Гітлером». Я вважаю, що з нацистським режимом загалом потрібно воювати. Тому що вони ввели проти нас воєнний стан. Вони нападають на наші кораблі».

Тож Яковенко резюмує, що «позиції сторін, тобто, «народу» в особі Дар’ї Асламової та «влади» в особі Сергія Лаврова сформульовані з найбільшою чіткістю. Вони єдині в тому, що Україна – нацистська держава… Це психологічне оброблення населення та формування установки на те, що війна проти України – практично неминуча та морально сповна виправдана. У цьому сенсі позиція Асламової є більш цілісною, несуперечливою, логічною та послідовною. Якщо твій сусід – «держава з нацистським режимом», то війна з ним неминуча та сповна виправдана».  При цьому він констатує, що «війна – єдиний стан, у якому путінський режим може зберігатися в обставинах усе більшого погіршення ситуації всередині країни. Просто так почати війну не можна, потрібен привід, щось подібне до вбивства в Сараєво або підпалу рейхстагу».

Під час цього антиукраїнського діалогу фактично названо час,  коли Україна  від Росії «отримає відповідь».  Лавров повідомляє  Асламову, начебто «на останню декаду грудня Порошенко готує збройну провокацію на кордоні з Російською Федерацією, на кордоні з Кримом». А відтак  заспокоює схвильовану співробітницю «КП»: «Він отримає відповідь – мало не видасться, я вас запевняю».

Яковенко, нагадавши, що «дипломатія – це засіб реалізації зовнішньої політики держави», підкреслює: «Очільник дипломатичного відомства, який обзиває сусідню державу «нацистським режимом» і використовує риторику на кшталт «мало не видасться», не є дипломатом, а його відомство не є дипломатичним. Це – частина міністерства війни».

 «Наразі – повна невизначеність».

«Рейтинг Зеленського: комедія, феномен чи ляпас політикам?» Над цією проблематикою розмірковує  на сайті «ВВС News Україна» Світлана Дорош.  Роблячи висновки, вона посилається на коментарі соціологів і політологів. Згадуючи  про фактор комічний актор  та «батька» студії  «95 Квартал», аналітик зазначає: «В інших країнах коміки і шоумени, маючи значну підтримку людей, потрапляли до влади. Італійський комік Беппе Грілло, який створив партію «П’ять зірок», у 2013 році отримав понад 25% голосів виборців на парламентських виборах. У Словенії колишній комік, лідер лівоцентристської партії Мар’ян Шарец на президентських виборах восени 2017 року сенсаційно пройшов до другого туру і набрав 47%, програвши чинному президенту Боруту Пахору. Політолог Михайло Басараб каже, що обрання президентом США Дональда Трампа до певної міри також може бути прикладом популярності поза традиційними уявленнями про політику». А відтак вона посилається на результати опитувань Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), згідно з якими  станом на початок грудня 21,2% були готові проголосувати за Юлію Тимошенко, 14,6% – за Володимира Зеленського, 11,6% – за Петра Порошенка, 11% – за Юрія Бойка, 8,7% – Олега Ляшка, 8,2% – Анатолія Гриценка.

Світлана Дорош підкреслює: «Поки Володимир Зеленський зберігає інтригу, його рейтинг на початку грудня зріс у порівнянні із вереснем-листопадом. Тоді кілька соціологічних компаній давали йому не більше 10-11%». За її версією, «як і виборці Святослава Вакарчука, прихильники Володимира Зеленського – це переважно молодь, невдоволена нинішнім політичним класом, а тому готова голосувати за будь-кого із нових людей». Вона цитує доктора соціології Олександра Вишняка: «Молодіжний, протестно-деполітизований електорат – це його».  А відтак – заступник директора КМІС Антона Грушецького: «Його виборці помітно молодші, аніж в інших потенційних кандидатів. Близько 40% – це особи віком до 30 років, а близько 30% – 30 – 44-річні. Для українських реалій це важливо. Оскільки молодь просто може не дійти до виборчих дільниць, на відміну від виборців Юлії Тимошенко, за яку готові голосувати люди старшого віку, котрі активніше ходять на вибори».  На думку експерта Андрія Биченка із Центру Разумкова, «ймовірно, більшість із них, якщо Зеленський чи Вакарчук не балотуватимуться, не підуть на вибори взагалі». А політолог Михайло Басараб у коментарі ВВС News Україна  підсумовує: «Такі результати соцопитувань – це форма політичного протесту людей, це втеча від політики. Зневіра у традиційній політиці, у політиках як класі продукує таку суспільну гримасу. Феномен Зеленського для когось, може, і є спробою висловити свій протест, пожартувати чи комусь дорікнути, але для мене це жахлива ситуація, навіть якщо він посяде 7-8 місце. Сама імовірність його участі у виборах дискредитує інститут Президента, політики як важливої сфери суспільного життя, виборів як таких, особливо у час, коли триває війна і перед країною – серйозні виклики».

Дорош переконана, що  «одне із лідерських місць Володимира Зеленського у рейтингу автоматично не перетворюється на успіх під час голосування 31 березня наступного року». Вона пояснює: за трохи більше ніж три місяці до виборів рейтинги підтримки усіх без винятку потенційних  кандидатів (їх число вже наближається до 40) залишаються низькими.

За припущенням Михайла Басараба, «ближче до виборів буде значна частина виборців, яка ні за яких обставин не голосуватиме за Зеленського. І він, до речі, може стати подразником, зіграти на руку іншим кандидатам, мобілізувати їхніх виборців, того ж таки Президента Порошенка, який – згідно із останніми дослідженнями КМІС – третій у рейтингу після Тимошенко». А Олександр Вишняк ще більш категоричний: «Рейтинг Зеленського ближче до виборів не буде таким великим. Мильні бульбашки швидко надуваються і швидко лопаються».  Натомість Андрій Биченко уточнює, що «все може змінитися.І все ще лишається місце для нового кандидата, який – теоретично – якщо він буде відомий виборцям чи матиме необмежений доступ до телебачення, стане одним із лідерів або й переможе. Тому наразі – повна невизначеність, не можна прогнозувати, хто переможе і навіть хто потрапить до другого туру».

Виборча кампанія, яка де-факто  у розпалі, офіційно стартує через тиждень під завісу  2018-го. З 31 грудня  до 3 лютого 2019 року включно  триватиме висунення кандидатів у Президенти  та  реєстрація. Наразі експерти називають понад чотири десятки потенційних претендентів.  При цьому вже нині білборди ряблять ликами обіцяльників, які марять  дохопитися  до державного керма. Хоча, нагадаємо,   передвиборна агітація кандидатом дозволяється лише з наступного дня після його реєстрації до 24:00 29 березня 2019 року.  Зважаючи на те, що, очевидно, буде зареєстровано порівняно багато кандидатів, навряд чи хтось із них   набере 31 березня 2019 року більш, ніж 50% голосів. Тоді  на 21 квітня 2019 року  буде призначений другий тур виборів.

Чи змінять результати президентської  виборчої кампанії  конфігурацію політичних сил на владному олімпі?  Звісно, про це можна буде говорити вже в середині квітня. За умови, що вибори не доведеться відтерміновувати внаслідок масштабного російського наступу. Якщо ж Москва доможеться чергового кривавого «возз’єднання», ні для кого не секрет, кого просадять на Банкову  намісником Кремля.

На тривожних моментах реалій  та перспектив акцентували увагу (в міру своїх можливостей) і ЗМІ: «Століття російських гібридних воєн – «зелених чоловічків» не придумав Путін» (Польське радіо), «Епіфаній: захоплень храмів МП з боку єдиної церкви не буде» («УП»), «Україна стала тестовим майданчиком Росії для дезінформації у світі – експерт Atlantic Council» («Апостроф»), «Німеччина не відмовиться від «Північного потоку-2» навіть попри російську агресію на морі – міністр» («Громадське»), «Погоджуйтеся або забирайтеся. Путін поставив руба питання про поглинання Білорусі» («ЛБ»), «Сенатори США критикують рішення Трампа про виведення військ з Сирії» («DW»), «У США пропонують провести міжнародну операцію проти РФ у Чорному морі» («ДТ»),  «Земля: з мораторієм, але без антирейдерського закону» («ЛБ»),  «На російській нафтовій голці під час воєнного стану» («Голос України»)…

Тим не менше, минулий тиждень у хорі суперечливих різноголось  подарував і голос оптимізму. Україна отримала перший транш за новою програмою співпраці з Міжнародним валютним фондом на умовах програми Stand-By Arrangement (SBA), яку Рада директорів МВФ ухвалила 18 грудня 2018 року. Завдяки надходженню на суму 1 млрд спеціальних прав запозичень (близько 1,4 млрд дол. США) від Фонду міжнародні резерви України зросли до 20,1 млрд дол. США станом на 21 грудня 2018 року. Тож хоч країна обростає боргами, які треба буде віддавати і в 2019-му,і в наступних роках, все-таки відносно зміцнилася гривня і пригальмувалися інфляційні процеси. Інше питання, якщо зараз 3,2 мільйона українців  на постійній основі працюють за кордоном,  а загальна кількість заробітчан може сягати 9 мільйонів,  хто повертатиме ці борги.

Тиждень, що розпочинається, очевидно, знаменуватиметься і далеко не цілком прогнозованим розвитком ситуації у зв’язку з постанням Православної церкви України  та ухваленням Верховною Радою закон (проект  № 5309), яким зобов’язано Українську православну церкву Московського Патріархату вказувати у своїй назві приналежність до Російської православної церкви. У процес активно  втручається і втручатиметься Москва. Путін на прес-конференції вже висловив «єдино правильну думку», заявивши, що Православна церква України є «розкольницькою церквою Стамбульського приходу; натомість «РПЦ Московського Патріархату в Україні, вона… тобто не РПЦ, а Українська православна церква Московського Патріархату – вона повністю була незалежна».

Цілком вірогідно, впродовж цього тижня Керченська протока може знову опинитися в епіцентрі уваги.  Секретар національної безпеки і оборони Олександр Турчинов повідомив, що Україна планує здійснити новий прохід кораблів через Керченську протоку із залученням міжнародних партнерів. Але якщо поряд з українськими суднами не буде кораблів потужних геополітичних гравців (скажімо, США, Британії, Туреччини), то, в кращому  випадку,  повториться 25 листопада. На таке прохання України країни  НАТО відповіли… мовчанням.

Тим часом, підтягнута до українських кордонів російська збройна армада може розпочати масштабне вторгнення. Об’єднуючу заповітну мрію московських шовіністів  ще  2016-го висловив на сайті «Русскай идеи» покруч Олександр Чаленко: ««…украинство без сожаления исчезнет из жизни «украинцев» Новороссии и Малороссии, когда Украина на этих территориях будет отменена, а они снова войдут в состав России».

Аби цього не сталося, Україні доведеться заплатити дорогу ціну, протистоячи  ворогові фактично наодинці. Від західних сусідів можна очікувати, будьмо чесними,  хіба що удару в спину. Без ілюзій, але не сумніваючись,   що Бог та Україна  – понад усе, будьмо!

Віктор Вербич

 

 

Comments are closed.