Матеріалізація західного фронту: спроба «запалювання» кордону

У Британії підтвердили затримання нелегалів-українців – посольство
01.05.2017
Чи «проковтнуть» волиняни призначення Мазура генконсулом? – політолог
01.05.2017
Показати всі

Матеріалізація західного фронту: спроба «запалювання» кордону

Відлуння тижня (24.04 – 01.05)

Коли нема сумніву з приводу намірів і дій північно-східного сусіда (на фоні активізації бойовиків ОРДЛО та «підтягування» до українського кордону нових російських військових  угруповувань), то щодо загрози для нашої державності з Заходу, здавалося б, відсутні підстави.  Тим паче, що минулого тижня, зокрема – 26 квітня,  посли Європейського союзу (ЄС) схвалили надання безвізового режиму для громадян України. З цього приводу Президент Петро Порошенко під час під час брифінгу в зоні ЧАЕС (відзначалися роковини Чорнобильської трагедії) зауважив «Щойно Рада Європи на рівні послів прийняла історичне рішення про надання Україні безвізового режиму. Двері Євросоюзу для України відкриті. Залишилося тільки рішення Ради Європи на рівні міністрів».

Однак показове знищення  на кладовищі села Грушовичі поблизу Перемишля за участю представників влади надмогильного пам’ятника українцям (у переддень 70-х  роковин операції «Вісла») у Польщі засвідчило черговий етап матеріалізації  відкриття  антиукраїнського фронту.  Хоча це, поза сумнівом, стало зрозуміло ще минулого року, коли Варшава розкрутила маховик  українофобії під впливом «Волинської трагедії». Зважаючи на  те, що наша держава сконцентровує зусилля на протидію російській агресії  зі сходу  (з вірогідністю отримання удару  з півдня, зокрема – з території анексованого Криму, та з півночі – під час спільних російсько-білоруських військових навчань у вересні), Польща, схоже,  використовує ситуацію для реалізації мрій радикально-шовіністичних  політичних кіл. Те, що попри антикремлівську риторику, Варшава своїми  діями все відчутніше починає лити воду на «московський млин», здається,  нікого особливо не обходить.  Хіба що окрім тих справді польських патріотів, які засвоїли свою також трагідраматичну  історію і чують настанови таких поляків, як святіший отець Іван Павло ІІ, як  Гедройц, як, зрештою, Туск.  Наразі, як  йдеться у заяві Об’єднання українців у Польщі (ОУП), чергова антиукраїнська провокація у Підкарпатському воєводстві, засвідчує вкрай небезпечну тенденцію, оскільки «ті, хто прагне підпалити польсько-український кордон, за кожним разом роблять крок уперед».

Загалом  події останнього часу  (як зокрема  загибель  представника Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ на Донбасі) дають достатньо підстав для очікувань подальшої ескалації ситуації і довкола України, й в Україні. У цьому контексті – й політ (у літаку російського Міністерства оброни) президента Парламентської асамблеї Ради Європи Педро Аграмунта до Сирії, й наслідки  виборів першого туру президентських  виборів у Франції, де до «фіналу» вийшли проєвропейський центрист Еммануель Макрон («Вперед»), якого не «звинуватиш» у симпатії до України,  та праворадикальна популістка Марін Ле Пен («Національний фронт») – палка прихильниця Путіна. Навряд чи варто сприймати беззаперечно й  минулотижневі запевнення від Олександра  Лукашенка, що заплановані російсько-білоруські навчання Захід-2017 не перетворяться на підготовку Росією плацдарму для вторгнення в Україну з Білорусі. З цього приводу Петро Порошенко констатував: «У мене немає жодних сумніві у винятково добрих намірів Білорусі, але вона у союзницьких стосунках з Росією. А до Москви у нас довіри аж ніяк не має».

Утім, аби наблизитися до усвідомлення  сутності  політичних реалій,  спробуймо перегорнути кілька сторінок тижня, що став надбанням історії.

«Дорога в середньовіччя»

Те, що сталося на Українському військовому цвинтарі біля Перемишля – проблема не стільки українська, скільки польська. Тому що вона свідчить про деградацію певної частини польського суспільства.  На цьому наголошує аналітик Віталій Портников (див.espreso.tv). Він зазначає, що «польські вандали охоче позують перед об’єктивами, називають свій розбій  «політичною ініціативою» – і це не викликає особливих заперечень у тих, хто повинен дати чітку і жорстку оцінку діям гробокопачів. І це говорить про те, що хвороба почала поширюватися і на здорові клітини державного організму».  А відтак уточнює: «Я не буду давати політичних і моральних оцінок вчинків воїнів Української повстанської армії, проти пам’ятника на могилі яких виступають польські осквернителі. Я хочу лише підкреслити одну просту істину: з мертвими не воюють. Тим більше із мертвими солдатами».

Портников  нагадує, що «по всій Європі розкидані кладовища німецьких солдатів часів Другої Світової війни. Це можуть бути могили не тільки військовослужбовців регулярних військ, а й могили солдат і офіцерів спецпідрозділів, простіше кажучи – есесівців. Але ніхто не визначає ступінь відповідальності трупа, покараного загибеллю. Герої і злочинці Другої Світової війни мирно сплять на військових кладовищах. Народний союз Німеччини з догляду за військовими могилами, громадська організація, яка налічує два мільйони членів, стежить не тільки за німецькими похованнями, а й за похованнями солдатів антигітлерівської коаліції. Серед цих солдатів теж можуть бути як герої, так і насильники і шкуродери. В арміях – будь-яких – не воюють ангели. Але в будь-якому випадку цих людей вже вбито. Вбито сім десятиліть тому».  На його переконання, «війна з могилами – дорога в середньовіччя. Щодо історичних оцінок того, що сталося в роки Другої Світової війни, повинні дискутувати фахівці, а не люди з лопатами».

«З метою асиміляції»

Минулого тижня розпочалося відзначання 70 роковини  акції «Вісла» (28 квітня – 29 липня 1947 року),  військово-політичної  операції польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. З цього приводу ухвалено  Звернення  учасників круглого столу «Акція «Вісла» – злочин польського комуністичного режиму»  до Верховної Ради України та Сейму Республіки Польща  (див. сайт  Українського інституту національної пам’яті). Зокрема у зверненні  наголошується, що «28 квітня – чергові сумні роковини в історії України і Польщі. 70 років тому польським комуністичним режимом було розпочато військово-політичну операцію із примусової депортації українського цивільного населення, яка отримала назву акція «Вісла». Рішення про її проведення було ухвалено найвищим державним та партійним керівництвом комуністичної Польщі. Справжньою метою операції визначалося «остаточне розв’язання української проблеми в Польщі».  Акцію «Вісла» було проведено силами польського війська та органів державної безпеки. Її жертвами стали близько 150 тисяч українців Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, яких примусово депортували з малої батьківщини, позбавили майна і розпорошили по всій території північної та західної Польщі з метою асиміляції у «новому польському середовищі» та із забороною вживання щодо них назви «українець». Підозрюваних у сприянні УПА та тих, хто намагався повернутися до рідних домівок, затримували та відправляли до табору в Явожно, де вони зазнавали катувань з боку співробітників органів держбезпеки. Вже після завершення акції «Вісла» було також примусово депортовано українські родини, які мешкали у Красноставському, Замостянському та Білгорайському повітах Люблінського воєводства, без огляду на ступінь лояльності та партійну приналежність».

Учасники  круглого столу констатують: «Акція «Вісла» стала продовженням депортацій організованих комуністичним тоталітарним режимом, що розпочалися із підписання 9 вересня 1944 року «Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». А відтак нагадують, що  жертвами депортаційно-переселенських акцій у Польщі  стали понад 700 тис. українців.

У Зверненні також  йдеться: «Ми, учасники круглого столу, закликаємо Верховну Раду України та Сейм Республіки Польща засудити акцію «Вісла» як злочин, вчинений польським комуністичним режимом проти власних громадян – українців за національністю. Україна та Польща, країни, які зазнали великих втрат від комуністичного режиму, нині активно проводять політику подолання тоталітарної спадщини. Її елементом є надання правової оцінки злочинам, вчиненим цим режимом. Така оцінка є гарантією неповторення схожих дій у майбутньому. Обидві держави мають спільно докласти максимум зусиль, аби досягти міжнародного засудження комуністичного режиму як злочинного. Правова оцінка акції «Вісла» парламентами обох країн – важливий крок до антикомуністичного «Нюрнбергу».

«Кремль не залишить Україну в спокої»

Юрій Фельштинський, американо-російський історик, прогнозує (див. «Обозреватель»), що «зміна режиму в Росії може відбутися тільки в результаті чергової військової катастрофи, в яку Путін Росію втягує і врешті-решт втягне. Тоді відбудеться і зміна режиму. Але заплачена за це ціна, як і ціна будь-якої війни, буде дуже високою для всіх учасників». Він нагадує, що коли весною  2014 року «Путін починав захоплення Криму і Східної України, це була програма-мінімум – почати конфлікт і таким чином не допустити входження України в НАТО і в Євросоюзі».

Фельштинський сумнівається, що «Кремль залишить Україну в спокої, навіть якщо не вирішиться на повномасштабну війну і прямий територіальний захоплення. Він також висловився з приводу вірогідності зміщення Кремлем Лукашенка.  «Якщо подивитися на карту, очевидно, що Білорусь представляє для Росії велику геополітичну цінність. Захоплення Білорусі виводить Росію до кордонів численних сусідів, яких можна, на велике задоволення Путіна, або тероризувати загрозою захоплення, або просто захопити, – зазначає він. А відтак уточнює: –  Всі ці сусіди, втім, є членами НАТО».

Загалом, констатує політолог, «Лукашенко в дуже складному становищі. Прихильників у нього немає – він дрібний європейський узурпатор, який не поступається нікому владою. Можливості захищати себе від зовнішньої агресії у нього теж немає. Багатовікова історія Європи також не на його боці: Білорусь незалежною державою ніколи не була. Путін залишає Білорусь буфером між собою і Європою до тих пір, поки вважає це вигідним. Тим більше, напевно, військові давно йому пояснили, що захопити Білорусь можна з тією ж легкістю, що й Крим, причому в будь-який момент (на відміну від Криму, де довелося поспішати через революцію і втечу Януковича). Іронія полягає в тому, що, з одного боку, Лукашенко – єдиний гарант незалежності Білорусі. Якщо завтра щось трапиться з Лукашенком, Росія, безумовно, Білорусь анексує. З іншого боку, наявність Лукашенка не ліквідує загрозу захоплення Білорусі Росією».

Роздумуючи щодо стратегічної мети Путіна, Фельштинський  зазначає: «Розвал НАТО, розпад Євросоюзу. І з першим, і з другим пов’язані результати виборів в цьому році в Європі, насамперед у Франції та Німеччині. Якщо у Франції переможе Ле Пен і Франція вийде з Євросоюзу і НАТО (адже Франція в 1966 році вже виходила з НАТО і повернулася туди тільки в 2009 році), це, звичайно, буде дуже серйозним ударом, перш за все по ЄС. А тут ще й вибори в Німеччині». Тому, підкреслює експерт, «Путін, зрозуміло, поки вичікує: по-перше, результатів виборів, по-друге, початку військового конфлікту США з Північною Кореєю або з Іраном. Потім вже він почне діяти, тим більше, що в 2018 році  йому потрібно буде переобиратися в Росії, значить – потрібно якось розбурхати ще й своє населення».

«…вже не зміняться ніколи»

Аналітик Кирило Сазонов Сазонов нагадує (див. «Обозреватель»), що маріонетки Кремля в ОРДЛО після обіцянок прожити без України взагалі або захопити її,  «звільнити» територію всієї Донецької і Луганської області від України влади змінили платівку. «Тепер вони хочуть переговорів з Києвом. На рівних, в форматі конфедерації», – наголошує аналітик. При цьому з дозволу сказати «лідер»  так званої «ДНР» Захарченко заявляє, що переговори про «співіснування на конфедеративних засадах стануть  можливими після того, як в Києві зміниться не просто влада, а й вся правляча еліта».  Сазонов у цьому контексті резюмує: «Добре, що він розуміє всю нереальність  цього  сценарію в  наш  час. Погано, що в Кремлі так і не зрозуміли головного. Оскільки  українська влада і правляча еліта в Києві вже не зміняться ніколи. І справа  не в тому, що «партія війни» буде завжди мати підтримку великої кількості українців. Просто Опозиційний блок і його випадкові попутники не зможе отримати більшість. На чергових або позачергових виборах – не зможуть».

За версією аналітика, «якщо Росія збирається зберігати повний контроль над ОРДЛО, там буде швидше Придністров’ї, а не «Особливий статус в складі України».  Але у випадку, коли РФ прибере з Донбасу свої війська, Захарченко  та компанія  буде не мистецтво дипломатії освоювати, а навички бігу зигзагами в з награбованим. Для ЗСУ роботи на пару тижнів. Ось, власне, весь нехитрий набір формул вирішення проблеми. Даремно Захарченко слово «конфедерація» вчив.  Не знадобиться.  Краще вчити слово «капітуляція» і «щиросердечне розкаяння».

«Ймовірне загострення ситуації…»

Роздумуючи, чи реальна  перспектива ядерної війни з Північною Кореєю, рабин і політолог Авраам Шмулевич зазначає (див.«Politeka»):  «Загалом усе можливо. Адже в нас є дві держави (Росія та Північна Корея), які на політичному рівні заявили, що готові застосувати ядерну зброю. Такого не було навіть в епоху Холодної війни. Тоді застосування ядерної бомби було малоймовірним, оскільки наслідки були б уже дуже руйнівними для всіх сторін. Зараз усе по-іншому. Ядерна зброя модернізується, стає все менш руйнівною».

На думку політолога, «найневдячніша річ – це прогнозувати зовнішньополітичну лінію президента Дональда Трампа. Він абсолютно непередбачуваний, і я не можу зрозуміти ту логіку, якою він керується. Підозрюю, що і сам Трамп її не знає». Натомість, переконаний він, «політика Путіна дуже послідовна і логічна. Він завжди говорить те, що робитиме. Будує авторитарне суспільство, де рівень життя населення не є пріоритетом. Приклад для наслідування у Путіна – Сталін. Головна мрія – відновлення впливу колишнього Радянського Союзу. Причому тими методами, якими діяли радянські керівники – грубою силою». А відтак нагадує, що «Путін прийшов до влади на хвилі чеченської війни. У диктаторському режимі завжди існують дуже потужні важелі розколу суспільства, придушення протестів. Не має жодного значення, чого хочуть пересічні росіяни. Їх ніхто не питає. Є ціла система обдурення суспільства».

У той же час, підкреслює Шмулевич, «Америка ніяк не може змиритися з тією агресивною політикою, яку веде Росія. Трампу хотілося б, щоб РФ служила американським інтересам. Зокрема, щодо Сирії. Якщо Путін погодиться виконувати зовнішньополітичні завдання США, то цілком ймовірно, що відносини між двома країнами можуть бути відновлені. Натомість Путін робитиме все, що захоче на пострадянському просторі». У цьому контексті, висловлюючись про ситуацію в Україні, він резюмує: «Сьогодні Революція гідності геть згорнута… Українське суспільство виявилося недостатньо зрілим, щоб підтримати імпульс Майдану. Тепер у Путіна немає зовнішніх причин воювати з Україною. Він не бачить загроз». Але відтак заперечує собі, наголошуючи, що «за неофіційною інформацією, ймовірне загострення ситуації протягом цього місяця. Є різні вказівники на ці ознаки».

За версією Шмулевича, «завершення війни не вигідно ні українській владі, ні Росії. Путінська агресія є головним приводом, чому українська влада не проводить реформ, тим самим придушуючи протестні рухи. Очевидно, що влада використовувала Донбас, щоб знищити найактивніших членів суспільства. Це видно по тому, що сталося в Донецькому аеропорту, Дебальцевому. У будь-якій нормальній країні люди, відповідальні за такий провал, просто б сиділи на лаві підсудних. Адже це була очевидна підстава. Багато активістів, які могли б скласти кістяк протестного руху проти наявного в Києві режиму, були просто знищені під час цих військових дій».

«Україна повинна керуватися інтересами свого розвитку»

Колишній глава Адміністрації Президента України  Віктор Медведчук, кум Володимира Путіна, вважає, що його стосунки з російським президентом йдуть на користь відносинам України і Росії. Про це він заявив в інтерв’ю «Financial Times» (посилаємося  на версії «Української правди» та «Еспресо»).  Попередньо «FT» нагадує, що  «62-річний Медведчук тривалий час був в Україні загадково персоною, яка викликала протиріччя. Глава Адміністрації українського президента Леоніда Кучми в 2000-х, Медведчук є досить наближеним до Путіна, щоб викликати негатив у багатьох в Києві. Він фотографувався поруч з російським президентом на турнірі бойових мистецтв і в Сочі на Формулі-1». Однак  у своєму 90-хвилинному інтерв’ю згадуваному виданню   Віктор Медведчук називає  абсурдом звинувачення в тому, нібито він насправді захищає російські інтереси.  «Я можу мати  і маю стосунки з… Путіним, тому що мої стосунки, в моєму баченні, допомагають інтересам України», – сказав він в інтерв’ю, під час якого  офісний телевізор  Медведчука  показував державний російський новинний канал.  «Я ніколи не приховував такої діяльності», – додав екс-глава Адміністрації Президента України.

Медведчук  розповів, що має спеціальні дозволи на перельоти між Києвом і Москвою, хоча між державами скасовано аеросполучення. На  запитання, чи є він близьким другом Путіна, Медведчук  лише посміхнувся: «Краще запитати у президента». Але його друзі підтверджують, що Путін є хрещеним батьком Дарини – молодшої дочки Медведчука, а дружина Медведєва – її хрещена матір.

Екс-глава Адміністрації  Президента  України визнає, що Мінські домовленості висять на волосині. При цьому він звинувачує як Москву, так і Київ у невиконанні зобов’язань. Виходом з ситуації Медведчук  вважає  закони, гіпотетично ухвалені ВРУ, які гарантують обмежену автономію ОРДЛО,  на територіях  яких будуть проведені вибори за умови, якщо Росія виконає свої Мінські зобов’язання.  Вони включають в себе виведення російських військ із Донбасу – чию присутність Медведчук називає  «суперечливою»  і відновлення контролю над кордоном українськими силовиками.

Вирішення конфлікту, як вважає Медведчук, може бути ще легшим, якщо розмови включатимуть велику дискусію між Москвою і Києвом – в тому числі, за наполяганням Кремля, що Україна повинна відмовитися від НАТО.  «Україні не потрібне НАТО, – переконаний кум  Путіна. – У сьогоднішній ситуації, це призведе до розпаду України… Україна повинна керуватися інтересами свого розвитку і не входити до НАТО і ЄС. Ми ні тим, ні тим не потрібні». На думку Медведчука, Україна має бути  «суверенною, незалежною» країною, але її майбутнє полягає у відновленні відносин з Росією.  «Я переконаний, ми будемо дружніми країнами, чудовими сусідами. Ми були братською державою і будемо в майбутньому», – сказав він.  При цьому  Медведчук зазначив, що твердження Путіна про те, начебто українці і росіяни є одним народом,  дискусійне.  «Я вважаю, що ми  – два народи, але дружні і братні люди», – зазначив він.

«Діє за абсолютно середньовічним законом»

Хатія Деканоїдзе, поділилася своїми міркуваннями щодо подальшого  розвитку ситуації.  Вона вважає, що жодні  переговори не заставлять РФ змінити  імперську стратегію. Посилаючись  на  повідомляє «Волинська правда».

На переконання грузинського  політика,  екс-очільниці  Нацполіції України  Хатії Деканоїдзе, стратегія Кремля залишається незмінною  (див. «Апостроф»). «У росіян, у Путіна є план – зробити все, щоб ні Україна, ні Грузія, ні Молдова, ні інші держави, які стали суверенними, такими не були, щоб вони були лише периферією і залишилися молодшим братом. Ні в якому разі Путін не допустить, щоб Україна вирвалася вперед і стала в ряд цивілізованих держав Заходу. І Грузія теж, тому що це буде його поразка. Це буде поразка Російської Федерації, яка досі діє за абсолютно середньовічним законом. Це їхня стратегія, і в світі не існує жодної людини, яка мене завірить в тому, що реально можна  якимись переговорами змусити Путіна діяти цивілізовано, – зазначає вона. А відтак резюмує: «Де Росія – там завжди смерть. Там завжди біда і там завжди масові вбивства. Так само, як зараз на Донбасі чи в Сирії, наприклад».

Деканоїдзе  вважає, війна в Україні – продовження грузинської війни. Внаслідок цього – і  «частина України теж окупована, і не видно кінця, коли переговори приведуть до успіху».  На її  думку, все-таки «є один вихід. Я думаю, є вихід, коли самі Україна і Грузія повинні стати дуже успішними державами, реформуватися, перемагати внутрішніх демонів і ворогів, які є. Але, варто зазначити, що росіяни зараз теж бояться України, тому що це вже абсолютно інша країна».

«Зовні  будуть заяви і суворі  умови…»

На переконання опозиційного  російського політика  Іллі Пономарьова, за умов, коли долю світу в значній мірі вирішують США, «самі американці не можуть до кінця визначитися, чого хочуть. Через те, що зовнішньополітична команда в адміністрації Трампа цілком не сформована, якоїсь чіткої визначеної лінії щодо Путіна, Росії, та й до України досі немає. Є люди на високому рівні, які тягнуть у різні боки, але профільні фахівці, які розуміються на суті американо-російських і американо-українських відносин, лишень почали з’являтися»  (тут і далі  посилаємося на видання «Politeka»). Він нагадує, що «сам Тіллерсон на зустрічах у Москві був обережним. Усе ж таки він не з політичного істеблішменту, а з великого корпоративного бізнесу. Але, тим не менш, він – досить глибока людина з великим досвідом спілкування з різними покидьками по всьому світу. Він добре розуміє, де і як треба маневрувати, якщо хочеш вирішити свої питання. Головне – зуміти їх правильно зрозуміти для самих себе, окреслити мету діалогу, з чим, повторю, поки є проблема. Так що з тієї довгої розмови, яка була в Тіллерсона з Лавровим, а потім із Путіним, крім обговорення, взагалі-то, тактичних питань із поведінки Росії щодо Сирії та Північної Кореї, він мав Трампу донести, про що можна домовлятися з росіянами і про що з ними домовлятися безглуздо».

Пономарьов   абсолютно впевнений, що Путін надсилав Трампу «сигнали: ми готові бути з вами гнучкими з питань Сирії, а ви будьте з нами гнучкими з питання України. Це те, що він хоче».  На  його думку, Україні  слід  «замінити Нормандський формат, який взагалі незрозуміло до чого тут, на формат Будапештського протоколу. Це ж і є реальні гаранти територіальної цілісності України: США, Великобританія. А де вони? Вони не учасники Нормандського формату. Виходить, що країни, які підписувалися під гарантіями України, ні при чому, а ті, хто тут взагалі ні при чому юридично – Німеччина, Франція – вони чомусь у цьому процесі беруть участь. Це ж абсолютно не логічно!»

Політик наголошує: «Якщо Україна нічого не запропонує, це зроблять замість неї. Домовляться з Росією. Домовленість, врешті-решт, не повинна обов’язково мати публічний характер… Якщо припустити, що Росія і США за закритими дверима і непублічно домовляться про розподіл сфер впливу, і Україна знову потрапить під Росію, а натомість Росія піде назустріч США з питання Сирії та/або Китаю, то така політика почне реалізовуватися за фактом. Зовні це виглядатиме так, що міжнародна спільнота Україну на словах підтримує, а за фактом свої дії за лаштунками координуватиме з позицією Кремля». Але, підкреслює він,   зараз «Трамп за жодних умов не може вийти і сказати: «А тепер Росія – наш ліпший друг». Тому публічних демаршів не буде. Зовні будуть заяви і суворі умови, «стратегії стримування». Але де ця лінія стримування пройде? Вона може пройти на польсько-білоруському або польсько-українському кордоні, а може – на українсько-російському або взагалі на німецько-польському. Ми ж пам’ятаємо пакт Молотова-Ріббентропа, про зміст секретної частини якого дізналися лише наприкінці 1980-х років».

Тим часом, як підтвердження попереджень й інших аналітиків, – наміри США щодо  скорочення  обсягів фінансового «вливання» в Україну.  Обсяги допомоги на 2018 рік в попередньому плані бюджету мали б складати понад $570 млн. Натомість, новий проект (за даними видання «Foreign Policy»)  передбачає скорочення фінансування до $177 млн, тобто –   на 68,8%. Як зазначив у «Голосі Америки» колишній посол США в Україні Вільям Тейлор,  «однією з головних тем і цілей політики США в Україні протягом багатьох років було заохочувати їх рухатися в напрямку європейських інституцій. Це в інтересах США, щоб вони не рухалися в напрямку російських інституцій». Однак, схоже, президент  Дональд Трамп,  дотримуючись курсу  «Америка понад усе», готовий пожертвувати не тільки Україною.

За таких тенденцій український політичній еліті, аби не втратити свого матеріального підґрунтя,  доведеться більше «витискати» зі своїх громадян. -Для цього можна скористатися й підказкою-вимогою МВФ щодо підняття пенсійного віку, і  ввести  загальне  декларування доходів громадян і податковий контроль витрат фізосіб. Але такі кроки неодмінно відгукнуться ймовірними соціальними протестами та появою на політичному горизонті популістів-демагогів із відповідними наслідками у вигляді нових майданів, революцій і т. д. (читай – включно з втратою  державності).

Тому, цілком ймовірно, які  б захмарні  апетити не мали вітчизняні  владці, їм, керуючись принаймні інстинктом самовиживання, доведеться збавляти «оберти», знайти інші джерела творення своїх  персональних матеріальних раїв.  Можливо, з виручених коштів за тотальний розпродаж землі, якщо вдасться відповідно налаштувати (чи збаламутити) «рабів незрячих, гречкосіїв» (Тарас Шевченко).   Але тут теж «бабця надвоє ворожила»,   коли замість  перебування на фінансових еверестах  доведеться пригадати відому  цитату-одкровення  «Пропало все». Правда,  на  думку заступника  голови ВГО «Правозахисна організація  «Спільна мета»  Святослава Дубини, «які б методи не застосовувалися для посилення тиску на громадян, поки не будуть створені умови, коли людині простіше буде заплатити податок і повернути кошти з-за кордону, цей інструмент не запрацює. В Україні фактично немає захисту прав власності, а система кримінальної юстиції працює на рейдерські захоплення. В таких умовах може процвітати тільки тіньова економіка, але ніяк не легалізація доходів громадян» (див. UBR).

На багатогранності  давніх і нових викликів  (як  для пересічних  громадян, так  і владно-політичних еліт) акцентували увагу й  ЗМІ:  «Відчуття негромадянської  війни» («УП»),  «У ПАРЄ вимагають відставки Аграмунта через його візит до Сирії» (УНІАН),  «Представник МВФ: «Важливо, щоб влада України працювала як одна команда» («ЛБ»), «Пилат і бомба. Церква як інструмент тиску влади на електорат» (ЗІК),   «Що змінить загибель спостерігача ОБСЄ» («НВ»),  «95% не були проти війни з Україною: Бабченко підірвав мережу постом про незадоволених росіян» («Апостроф»), «Тріумф ЄС або шанс реваншу популістів? Зворотний бік президентських виборів у Франції» («ЄП»), «Нова ядерна бомба Дональда Трампа» («УТ»), «Загроза дестабілізації з боку РФ зростає, – розвідка Нідерландів» («День»),  «Уроки Чорнобиля» («НВ»),  «З Україною в серці…» («УП»)…

Але якими б суворими не були виклики, нема таких, яких не  можна подолати. Звісно, за умови, коли вдасться не опинитися у полоні некерованості, хаосу – наслідків  і зовнішньої агресії,  й внутріукраїнської  війни всіх проти всіх.

Серед оптимістичних візій – очікуване на 17 травня підписання  угоди про набуття чинності безвізового режиму з ЄС. Й заява посла Євросоюзу в Україні Хьюг Мінгареллі: «Україна залишається пріоритетним партнером для ЄС в питаннях безпеки і економіки… Росія сьогодні є стратегічним викликом і є основною загрозою в чорноморському регіоні».

Та наяву – й далекі від оптимістичних тенденції. У тому числі – у контексті наближення до вище згадуваного «запалювання  польсько-українського кордону».  Як ідеться у заяві Українського інституту національної  пам’яті, призупиняється  процес легалізації польських меморіальних об’єктів в Україні (таких значиться ї щонайменше 105). Але навряд чи ймовірні  паритетні акції  у відповідь спроможні зупинити  все частіше домінуючий шовінізм  та де-факто територіальні претензії  у сусідній з Україною  державою.  Тому, знаючи, хто є хто, не має права стати заручниками ворога. Чи   то зі Сходу, чи з Заходу. Будьмо!

Віктор Вербич

1 Comment

  1. політолог сказав:

    Трамп впевнено наслідує свого великого попередника-республіканця Рейгана. Респект!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *