Марія Хурсенко: «Батько лишив у спадок найцінніше, що мав, а я берегтиму і пишатимусь» (ФОТО)

На Волині автівка збила 57-річну велосипедистку
27.07.2017
Волинянин самотужки варить «елітні» сири (ФОТО, ВІДЕО)
27.07.2017
Показати всі

Марія Хурсенко: «Батько лишив у спадок найцінніше, що мав, а я берегтиму і пишатимусь» (ФОТО)

В’ячеслав Хурсенко – легенда української музичної історії, співак із особливим голосом та автор пісень із властивим лише їм почерком. Його життя обірвалося у 43 роки. Утім, написана ним музика безсмертна. Серед його творінь – відома усім зворушлива пісня «Соколята», знані «Віра, Надія, Любов», «До рідного дому», «Ковток вина» та інші.

Про те, яким був В’ячеслав Хурсенко поза сценою, чи просять дозвіл російські виконавці на використання його пісень, а також про гучну ситуацію, спричинену виконанням пісні «Соколята» на Міжнародному фестивалі мистецтв «Слов’янський базар» – у розмові «Волинської правди» з донькою відомого волинянина Марією Хурсенко.

– Маріє, коли готувалася до інтерв’ю, знайшла лише один відеозапис, де Ви разом із татом на сцені. Він часто брав Вас на свої концерти?

– На концертах тата я бувала дуже рідко. Це був чи не єдиний випадок, коли я була разом з ним на сцені. Маленькою я дуже любила танцювати, підтанцьовувала в залі під татову пісню. Тоді хтось із татових товаришів взяв мене на руки і передав йому. Пригадую, ще одного разу була, коли тато співав на якомусь святі десь за містом. А так зазвичай він весь був у своїх переживаннях перед концертом, тому не брав мене з собою, щоб не хвилюватися ще і за мене.

– Які історії виринають із пам’яті, пов’язані з татом? Пригадалося, як Ваша бабуся розповідала у якомусь із інтерв’ю про те, як він у дитинстві, поки нікого не було вдома, навів додому цілу хату маленьких ромів і пригощав їх чаєм.

– Насправді від самого тата я цю історію ніколи не чула. Але не сумніваюся, що так і було, як розповідала бабуся. Бо від самого дитинства тато був завжди дуже турботливий і співчутливий, за всіх хвилювався більше, ніж за себе. Особливо ж він турбувався про свого меншого брата. Знаю, що були випадки у їхньому дитинстві, коли брат хворів, то тато залишався з ним вдома, доглядав.

– Можливо, тому що сам ріс без тата?

– Думаю, так. Ця лінія батьківська узагалі дуже трепетна у його творчості. Декілька пісень оспівують саме її.

– У репертуарі В’ячеслава Хурсенка є дуже щемлива «Пісня про тата». Навіть пересічному слухачеві мурахи тілом біжать. А як її слухати Вам, доньці автора?

– Я дуже люблю цю пісню. Перші рази, коли чула, то узагалі не дуже розуміла повністю весь цей біль, який батько переніс, коли його виховувала лише мама. А з часом, коли тата не стало, я почала відчувати сенс цих слів, зрозуміла, що він відчував у той момент, коли писав пісню. Зрештою, він співав про те, як бути без батька, і тільки тепер я це відчула сповна.

– Найвідоміша пісня Вашого тата – «Соколята». Вона теж про дітей і батьківство. Нещодавно ж про пісню знову гучно заговорили. Зокрема, через те, що переможець «Слов’янського базару» Влад Ситник виконав її без Вашого дозволу. Адже саме Ви тепер володієте авторськими правами на батькові пісні. Як усе було?

– Ситуація не з приємних. Трансляцію фестивалю я не дивилася. Зателефонували з Росії і розповіли. Ще і до сьогодні мені дзвонять люди з обуренням, що це нахабний вчинок. Виконавець взяв цей твір без мого дозволу. Тут у пріоритеті – певні етичні і моральні принципи, а не якісь матеріальні цінності, як дехто намагається коментувати. Я лояльно ставлюся до використання батькових пісень. Але здебільшого люди цивілізовано телефонують, ми все узгоджуємо, люди присилають запис, я його обов’язково переслуховую і тоді дозволяю використовувати. Адже ці пісні мають бути і майстерно виконані, мати якусь мистецьку цінність. Людина повинна мати, як мінімум, вокальні навики.

– Тобто були випадки, коли Ви відмовляли у використанні батькових пісень?

– Так, бувало і таке. Для прикладу, телефонував продюсер одного співака, попросив дозволу. Я прослухала. Але людина виконувала цю пісню якось бездушно. Тож я відмовила. Був випадок також, коли не надто відома російська співачка використала татову пісню, спотворивши її, та ще й знявши до неї примітивний кліп. Замість «Крик белых журавлей» було «Клин белых журавлей». Це обурило мене і тих, хто побачив. Бо я рідко натрапляю на це першою. Здебільшого, про це мені пишуть татові шанувальники.

– Будете якось діяти у ситуації із Владом Ситником?

– Я вже почала діяти. Написала лист-звернення в організацію, де я зареєстрована, як суб’єкт авторського права і яка контролює законність цих всіх процесів. Є ряд порушень, тож у листі я їх описала. Крім того, що Ситник публічно виконав пісню, телеканал «Інтер» публічно її транслював. Тобто у цьому порушенні задіяні дві сторони.

– У соцмережах розгорілася через цю ситуацію дуже тривала дискусія. Але я знаю, для прикладу, що музикант Дмитро Гершензон, товариш тата, захищав мене безкорисливо. Це товариш тата, близький друг. Він має пряме відношення до цього твору, оскільки створював аранжування пісні, надав їй загального звучання. Тож є і його заслуга в тому, що пісня така, якою ми її знаємо.

– А як сам Влад Ситник відреагував? Можливо, сконтактував з Вами, щоб перепросити?

– Ні, ніякої реакції не було. Я лише бачила трансляцію прес-конференції. Він вважає, що все законно. Після мого листа юристи цієї організації мають сконтактувати з його командою чи особисто з ним. Це все можна вирішити у досудовому порядку. Але якщо у них така позиція, що все було правильно, то, звісно, буде позов до суду. Я сподіваюся, що до цього не дійде.

– Раніше такі випадки теж були?

– Був інцидент з телеканалом «Інтер», на якому Олександр Пономарьов виконав пісню у одній із телепередач. Телеканал мав спитати мого дозволу і юридично це оформити. Я це зафіксувала, написала лист в організацію, яка це контролює. Все це дуже довго тривало. Я дзвонила перепитувала, з’ясовувала ситуацію. А згодом мені прийшла повістка до суду, хоча я і не знала, що подали позов. Щоправда, одразу після цього телеканал «Інтер» сам мене знайшов. Мовляв, раніше не могли знайти мій телефон. Тож часто телефон знаходять тільки тоді, коли справа вже до суду наближається.

Але ж зі «Слов’янським базаром» інша ситуація. Це серйозний міжнародний конкурс, тому і рівень мав би бути відповідний у плані комунікації з власниками авторських прав на твори. Це ж не обласний рівень, навіть не загальноукраїнський. Як заявив на своїй прес-конференції Влад Ситник, трансляцію концерту переглядали понад 8 мільйонів людей. Тож команда повинна була знати, що робить. Це показує якусь неосвіченість людини та його колективу. Такі дії не повинні залишитися непоміченими, закон повинен діяти. Адже можна було просто передзвонити і повідомити. Я б не відмовила. Мене, звісно, переповнює гордість, що виконали цю пісню на міжнародному конкурсі. Тим більше, що вона стала переможною для українського виконавця. Але у повній мірі я не  можу гордитися, бо виявили неповагу до мене, як мінімуму, як до суб’єкта авторського права.

– Знаю, що пісню «Соколята» виконував і один з учасників шоу «Х-фактор». Він теж попередньо мав отримати Ваш дозвіл?

– Ні, з телеканалом «СТБ» у нас є підписаний відповідний договір. З «Інтером» немає.

– Пісні В’ячеслава Хурсенка звучать і у фільмах. Зокрема, у двох кінострічках режисера Оксани Байрак. Соромно зізнатися, але сама не так давно дізналася, що пісня «Крик белых журавлей», яка лунає в фільмі «Жіноча інтуїції», написана Вашим татом. Наразі є пропозиції щодо використання пісень В’ячеслава Хурсенка у фільмах?

– Ці всі домовленості були ще при житті тата. У них із Оксаною Байрак були дружні стосунки. Наразі пропозицій щодо фільмів немає. А так телефонують і щодо використання, і придбання. Найчастіше артисти використовують для свого репертуару. Для прикладу, російський відомий виконавець Євгеній Кемеровський має в своєму репертуарі чотири татових пісні.

– А зараз артисти з Росії теж звертаються?

– Ні.

 

– Як би реагували, якби такі пропозиції надходили?

– Я людина поза політикою. У Москві в ресторанах часто співають татові пісні. Люди потім знаходять мене, надсилають відео, аудіо. У Росії його творчість справді знають. Взагалі в тата дуже багато шанувальників у всьому світі. Думаю, мистецтво далеке від політичних перипетій.

– В одному з інтерв’ю Ваша мама зауважила, що В’ячеслава Хурсенка шанували більше у Києві, ніж в Луцьку. Досі це відчуваєте?

– Це було більше відчутно, коли тато був живий. Тоді у Києві всюди лунали татові пісні, всі його знали. Зараз з боку міської влади теж не надто відчуваємо підтримку та шанування пам’яті батька. Для прикладу, ідеї щодо встановлення йому пам’ятника з’являються напередодні виборів і після їх проведення одразу зникають. Ми це вже не надто серйозно сприймаємо. Бо неодноразово вже починали певну співпрацю з приводу цього, а потім все припинялося, не завершившись. Коли була пропозиція облаштувати пам’ятник навпроти філармонії, то одразу ми не хотіли, щоб пам’ятник був саме там. Але згодом мене переконали, що це непогана локація. Щоправда, треба було, щоб цим займалася я сама. Але мій батько точно не хотів би, щоб я ходила і випрошувала поставити йому пам’ятник. Він ніколи не хотів бути публічним, не був показовим. Він завжди був дуже скромним. Мені є куди прийти до батька. А якщо людям не потрібен цей пам’ятник, то я не наполягатиму.

– Не так давно у Луцьку з’явилася вулиця В’ячеслава Хурсенка. Прогулюєтеся нею часом? Які почуття супроводжують?

– Як тільки з’явилася вулиця, ми часто ходили туди. Насамперед, через те, що шанувальники з інших міст і країн писали нам і просили сфотографувати напис. Спочатку його довго не було. Згодом зрештою з’явився. Сфотографували для людей, відіслали тим, хто просив. Зараз інколи гуляю там із дитиною. Але якасть дорога там така, що нелегко гуляти із дитячим візочком. Звичайно, приємно, що нарешті назвали у честь тата вулицю в рідному йому місті. Це певна данина його творчості.

– Минулого року Ви організовували концерт у честь 50-річчя тата, запрошували його товаришів. Досі спілкуєтеся з ними?

– Так. Всі, до кого я тоді звернулася, відгукнулися. Вони досі люблять і поважають тата. Ми нерідко спілкуємося родинами. Вітаємо зі святами. Знаю, що зараз благодійний фонд «Рідна Волинь» планує організувати фестиваль у Луцьку на Театральному майдані. Там теж мають виступити татові товариші, тож організатори звернулися до мене за допомогою. Я обдзвонюю їх, ніхто не відмовляється. Вони люблять татові пісні, з радістю їх виконують з поваги до нього і до мене. На таких дійствах вони збираються, щось згадують. Ці моменти навіть важливіші для них, ніж сам виступ.

– А Вас вони не спонукають професійно зайнятися вокалом?

– Раніше я займалася вокалом більш серйозно. Після пологів знову все починаю спочатку. На концерті в честь 50-річчя тата його колеги чули, як я співаю. Казали: «Марія, займайся». Коли була репетиція, я була заклопотана підготовкою, оскільки була і ведучою дійства. Мама ж теж була на репетиції. Розповідає, що всі мене з цікавістю слухали. Але я не планую професійно займатися музикою. По-перше, цього не хотів батько. По-друге, я реально оцінюю свої вокальні дані. Мені ще трудитися і трудитися. Я не впевнена, що вистачить терпіння.

– Люди впізнають Вас за прізвищем?

– Доволі часто. Запитують, чи є в мене родинний зв’язок з В’ячеславом Хурсенком. Зазвичай це мені допомагає, спрощує комунікацію.

Але дехто знає його пісні, але не знає прізвище автора. Тато не мав на меті прославитися. Він був простою людиною, просто творив. Не задумувався над тим, як прославити своє ім’я. Він думав про те, як прогодувати сім’ю, як вилити свої думки і переживання у музику. Він отримував від цього задоволення і цим жив.

– У Вас вже є донька. Прививаєте їй любов до дідусевих пісень?

– Ще з утробу я привчала її до пісень. Вдома у нас завжди звучить музика. Зазвичай це татові пісні. Часто донька засинає під них. Зрозуміло, що я не припинятиму розповідати доньці про її дідуся. Пам’ять про нього і любов до нього та його творчості завжди житиме у нашій родині.

– Кожна пісня написана В’ячеславом Хурсенком неспроста, кожна має якусь передісторію. Чи ділився він із сім’єю переживаннями, з яких згодом виходили пісні?

– Це дуже дивно, але він вдома був зовсім іншою людиною, ніж на сцені і у піснях. Ніколи не ділився цими переживаннями. Слова його пісень ніби і не були властиві тій людині, яку ми бачили вдома. Просто він все тримав в собі. Інколи важко було навіть збагнути, що людина, яку ми знаємо, написала ту чи іншу пісню, в голову якось навіть не вкладалося. Але я про це раніше не думала. Лише з роками зрозуміла.

Пісні він взагалі створював спонтанно. Міг сидіти дивитись телевізор і щось собі записати. Дуже любив тишу. Коли вже ми лягали спати, то міг піти на кухню, щось собі подумати і написати.

– Чи маєте улюблену татову пісню?

– Важко відповісти. Їх дуже багато. Але зізнаюся, що деякі я не люблю слухати, тому просто перемикаю. Навіть не знаю їх напам’ять. Але таких декілька. Решту ж знаю, прослуховую.

– Залишилися якісь речі від тата, які тепер родинна реліквія?

– Так. Насамперед, це гітара. Вона в нас стоїть вдома на видному місці. Також його нагороди. Коли тато був живий, то не дозволив би нам вішати їх на стіну. А зараз ми зробили куточок пам’яті тата, де стоїть гітара, висять різні нагороди, знакові для нього речі. Це важливе для нас місце у будинку. Узагалі ж є один батьковий вислів, який мене супроводжує в житті і є для мене своєрідною реліквією. Якось він сказав: «Я доньці нічого не залишаю, крім пісень». Саме через це і хочеться захищати його твори, слідкувати, аби їх використовували належним чином і не спотворювали. Вважаю це своїм обов’язком. Адже я отримала у спадок від тата найцінніше, що у нього було, – його пісні, а я берегтиму їх і пишатимусь.

Спілкувалася Іванна РУДИШИН

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *