Показати всі

Екзаменування виборами у час війни

Відлуння тижня (12.11 – 19.11)

Хоч до офіційного старту президентської виборчої  кампанії  ще більше місяця  (а до дня голосування – понад чотири  місяці), вона фактично – у розпалі. Білбоди та сітілайти  ряблять портретами вірогідних претендентів, інформаційні ресурси активно висвітлюють діяння потенційних мойсеїв українського політичного розливу. Минулого тижня ЦВК  навіть змушена була нагадати, що передчасна агітація – поза законом. Тим  не менше,  кількість таких  «рятівників» уже  дотягує до чотирьох десятків. Якщо уявний лідер «За життя» зістрибнув з цього передвиборчого потяга (не без настанов представника господаря з берегів Москви-ріки) і пояснив цей вчинок  віросповіданням юдаїзму, а не попередніми сидіннями в  місцях позбавлення волі, то це політтехнонології. Аби, як говорив покійний нардеп Чечетов, «развести, как котят».

Адже за умов активної фази війни, яку вже  майже п’ять років  веде проти України одна з найпотужніших ядерних держав,  вона сконцентровує зусилля і на виборчому «фронті», аби якщо навіть не посадити в президентське крісло на сто відсотків свою людину, то принаймні максимально дестабілізувати ситуацію, націлюючись на перемогу  в результаті парламентських   виборів. На карту поставлено дуже багато, Кремль не приховує свої намірів щодо України у відповідності з пісенним принципом: «Ведь нам нужна одна  победа – мы за ценой не постоим».

Грудневий клич-вереск «Володимире Володимировичу, я сподіваюся, ви почуєте… Путін, Путін!» п’ятирічної давності, озвучений   на столичному антимайдані волинянином із промовистим прізвищем Смітюх, у Кремлі таки почули.Тож  і минулого тижняна прес-конференції за підсумками Східноазіатського саміту головний українофоб висловив сподівання на зміну  влади в Україні (читай: її повернення в російську геополітичну орбіту). Як підкреслив відтак Святослав Цеголко, прес-секретар  чинного Президента України, такі «заяви Путіна є явним прикладом його втручання у виборчий процес в Україні, попри те, що кампанія ще навіть не почалася».

Очевидно, не без консультації з білокам’яною владики  УПЦ МП  (окрім трьох) показово проігнорували   й запрошення Глави держави на  зустріч в   Українському домі.  У Москві  це сприйняли як особистий провал Президента Петра Порошенка. Натомість аналітик Віталій Портников підкреслив: «Насправді це зовсім інший провал – провал самої можливості діалогу Російської церкви й Української держави, демонстрація навмисної неповаги і зневаги до її інститутів. Ієрархи РПЦ в Україні можуть дозволити собі кинути Порошенка, але не можуть дозволити собі кинути свого справжнього президента – Путіна, не можуть підвести свою справжню Батьківщину – «русский мир»… Цей гріх використання чужих чистих душ ієрархам РПЦ не проститься».

Тож попереду – ціла низка суворих іспитів на здатність України зберегти державність, мати своїх, а не кремлівських очільників, а також – Помісну Православну  Церкву. На цьому  акцентували увагу знакові  духовні, інтелектуальні, політичні  постаті, чесні аналітики.

«Нагадуючи про Богом  натхненне життя»

Вселенський Патріарх Варфоломій виступив із зверненням до українського народу напередодні 85-ї річниці Голодомору в Україні. «Возлюблені діти у Христі, нехай Божі милість та мир будуть з усіма Вами.Як і кожного року, історична та страждаюча Константинопольська Церква Матір, спілкується з усіма Вами з тягарем на серці, в молитві згадуючи Голодомор Українського Народу, трагічну та нелюдську подію 1932-1933 років, коли безліч людей загинули від навмисного та жорстокого голоду. Ця трагедія говорить сама за себе, серед інших жорстоких вчинків проти людства та Божого творіння здійснених у двадцятому столітті, як найбільш насильницька трагедія в історія досі відома», – звертається Його Всесвятість до українців. А відтак продовжує: «Молячись за упокій душ померлих та за загоєння цієї болючої рани у свідомості Вашої благословенної Нації, ми нагадуємо всім людям доброї волі, що Церква не толерує несправедливість чи будь-яку силу направлену підривати суспільну згуртованість. Навпаки, Вона наголошує на суспільному вченні Християнського Євангелія,  закликаючи до (дияконії) служіння один одному та благодійності. Відповідальність Православ’я полягає в тому, щоб служити – як позитивний виклик сучасному людству, нагадуючи про Богом натхненне життя та вираження справжньої свободи».

Його Всесвятість наголошує,  що « що Вселенський Престол – який згідно Святих Канонів відповідає за єдність та стабільність Православ’я – залишався б байдужим, коли Православні люди, такі, як Український народ, страждають та шукають вирішення церковних проблем, які мучать їх протягом століть. Ми втручаємося, тому, що це є наш обов’язок – виключно на засадах достовірно-церковних, всесвітніх та виключно з наднаціональних критерій – заради істини і традицій Церкви, захисту канонічного порядку та ідентичності Православ’я, завжди для розбудови тіла Христового, а не для себе і не для демонстрування світової сили чи влади. Залишаючись байдужими, ми залишилися б без виправдання перед Богом та історією». Вселенський Патріарх зазначає, що  «ця велика відповідальність Матері Церкви, Святої та Великої Церкви Христової, безумовно не має меж. Тому, так само, як і ми надали автокефалію всім помісним Церквам, Священний Синод вирішив надати автокефалію багатостраждальній Православній Церкві в Україні, щоб вона, також приєдналася до повноти Православ’я в єдності та внутрішньому мирі. Тільки Перший Престол Православ’я, Константинопольська Церква, має цю велику відповідальність згідно Святих Канонів». Наостанок Його Всесвятість  Варфоломій, Архієпископ Константинополя – Нового Риму таВселенський Патріарх,  як «щирий молитвеник перед Богом» зазначає: «Нехай Бог подасть спокій душам усіх жертв Голодомору, а всім Вам, духовні діти, нехай Він дарує терпіння у випробуваннях, а також любов і прощення один одному. Нехай буде благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа зі всіма Вами. Амінь».

«Наскільки крихким є мир»

Борис Ґудзяк,  президент Українського католицького університету, єпископ Української греко-католицької церкви, впублікації на сайті «Української правди» зазначає, що в Україні  пам’ять про Першу світову війну  «значною мірою витіснила історія національно-визвольних змагань. Хоча і нам варто пам’ятати, адже українці воювали і помирали по обидва боки фронту від 1914 по 1918 роки». Відтак він нагадує, що «у 1918 році війна закінчувалася, а наші змагання тривали. Кривавий революційний режим отримав лукавий старт на уламках Російської імперії».Владика підкреслює: «Європа отримала мир без каяття і справедливості.Через одне покоління все починається знову. Нова спроба переділити світ».При цьому він підкреслює, що «Україна у свій недосконалий, може недолугий, але щирий і правдивий спосіб зараз намагається захищати принципи і правду, добре пам’ятаючи, що може бути гірше, якщо розміняти довгу дорогу на миттєву вигоду».

Водночас Борис Гудзяк запитує, чи   ми зробили висновки з приводу подій сторічної давності, «чи Європа і світ не роблять кроків назад». Він звертає увагу на парадоксальну сутність, «коли сьогодні лідер країни, що веде війну проти європейської держави Україна, і той лідер, який бажає будувати стіну проти мігрантів, святкують разом з іншими європейськими політиками, розуміємо,  наскільки крихким є мир».

«Нині цей шанс втрачений»

У виданні «Die Welt»  аналітик Бартож Вєлінскі з сумом констатує (посилаємося на версію видання «Український тиждень»), що «Польща прогавила історичний момент». На його думку, ця країна  зробила дуже багато за останні 25 років, щоб увійти до Європи. Але вона сильно застрягла у своєму минулому. Уряду набагато важливіше «блажене» вчора ніж майбутнє. Вєлінскі констатує: «Так вийшло, що не багато громадян знайдуть привід пишатися країною, яка пройшла шлях від «failedstate» до одного з найважливіших членів ЄС. Все, що їм пропонується, –  це повернення до історії. Згідно до розуміння ПіС, поляки виступають виключно у ролі невинної жертви, яку всі переслідували, в той час, як вона завжди дотримувалися традиційних цінностей».  А відтак уточнює, що «ті ж, хто виступає  проти такої стилізації, відразу називаються зрадниками та ворогами. Більше того, правляча партія намагається зменшити роль в польській новітній історії таких особистостей як Лєх Валєнса, Броніслав Геремек чи Владислав Бартошевскі. Вони вишукують їхні нібито антипольські виступи».

Вєлінскі підкреслює: «Польща, після чотирьох років війни в Україні, починає розхитувати ЄС, говорячи, що це досить уявна спільнота.  В цій країні дискусії про історію, національну гордість та гідність замінили розмови про майбутнє та складні виклики. Уряд ігнорує все більшу ізоляцію країни. І потрібно сказати, що ніхто з притомних політиків вже не чекає, що до польських колег повернеться глузд».  А відтак резюмує, що «чверть століття поляки тяжко працювали для того, щоб зайняти своє місце в Європі. Але нині цей шанс втрачений».

«…стала для українців мачухою»

Чи окуповувала Польща Україну? На це запитання дає ґрунтовну відповідь  історик і журналіст Олександр Зінченко. Про це йдеться у його публікації на сайті  «Історичної  правди». Попередньо Олександр Зінченко нагадує, що ще «17 жовтня – минулого – 2017 року Міністерство закордонних справ Польщі випустило офіційне повідомлення: «Польща ніколи не окуповувала Україну. Деякі території сьогоднішньої української держави входили до складу Республіки Польща на підставі міжнародного права».За рік, що минув, польська дипломатія не знайшла в собі сили дезавуювати цю заяву і привести свою позицію до фактів історії, що мали місце в минулому». На його думку, «це дуже зле, коли політики ігнорують факти, які відомі з історичних джерел».

Історик констатує, що «на 17-й день польської незалежності – 28 листопада 1918 року – тимчасовий голова польської держави Юзеф Пілсудський роз’яснює в інструкціях своєму генералові Тадеушу Розвадовському політичні підстави свого наказу окупувати українські землі у Галичині і Волині.Цей документ добре відомий польським історикам, хоча ніколи не був опублікований польською в повному обсязі. В Державному архіві Львівської області зберігається «львівський» примірник цих інструкцій Пілсудського-Розвадовському». У цьому документі Пілсудський кілька разів називає окупацію  окупацією: «…вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині»;  «Військова окупація дозволяє тимчасово не розв’язувати політичних справ, які в цей момент назріли для остаточного полагодження»; «У попередній інструкції я визначив, що районом діяльності пана генерала є край з польським і українським населенням. Я вживаю цього терміну свідомо, щоб таким чином не обмежувати військову діяльність і окупацію в напрямку на Схід».

Тож, резюмує Зінченко, «якщо окупації не було, чому Пілсудський весь час використовує саме сполучення  «військова окупація»? Якщо окупації Львова не було, чому Пілсудський просить імена вояків, які відзначилися при взятті Львова?» Роздумуючи  про події сторічної давнини, він констатує: «Проблема полягала в тому, що значній частині польських еліт кортіло включити до складу незалежної Польщі землі, які були заселені іншими народами, і на яких поляки складали меншість – значна частина районів Львівщини, Тернопільщини, Прикарпаття та Волині не мали переважаючого польського населення.Наприклад, у Луцькому повіті перед війною – у 1911 році було майже 10% поляків. І це був найбільший відсоток на всій Волині. В усіх інших повітах Волині поляків було іще менше.Але в самому Луцьку було хіба 10% українців. Міста Галичини і Волині лишалися польськими та єврейськими островами в українському морі». Аналітик пояснює, що «військова окупація (як писав Пілсудський) цих українських теренів вступала в суперечність як з Маніфестом Карла І, так із  «14 пунктами» Вудро Вілсона. Пілсудський чудово це розумів. Саме тому він пішов шляхом доконаних фактів – щоб поставити міжнародну спільноту перед фактом:  «Львів – наш! Луцьк – наш!»… Він розумів, що переговорний шлях є довшим, ніж шлях військової окупації. І наказав своїм генералам йти коротшим шляхом».

Лише у 1923 році, зазначає Зінченко,  остаточно складається система договорів, яка легітимізовувала включення до Польщі завойованих земель, заселених українцями. При чому мандат Польщі на цих теренах не був безумовним: там була прописана низка умов, які, щоправда, ніколи не були виконані польським урядом. На його переконання, «дії Пілсудського заклали підвалини для нового напруження в спіралі польсько-українського конфлікту.Міжвоєнна Польща не стала для українців матір’ю-батькіщиною. Польща стала для українців мачухою».Зінченко наголошує, що «українці запам’ятали цей час саме як період окупації. Українці не мали рівного доступу до освіти та до участі у державному управлінні. Для багатьох це був час цензури,  «Берези Картузької» та «Сокальського кордону», збройних «пацифікацій», знищення православних церков, осадництва і – у відповідь на всі ці утиски прав людини – українського тероризму проти польської держави». Він підкреслює: «Військова окупація земель, яка на 70-80% була заселена українцями, які прагнули своєї незалежної держави – не могла не створити нового напруження між поляками і українцями. Вибух у 1943-44 був лише наслідком рішень 1918-23 років».

Історик нагадує, що «втрата української незалежності коштувала нам близька 16 мільйонів життів протягом ХХ століття».  А відтак  попереджає: «Те, що зараз відбувається із польським суспільством,  – це тривожний сигнал для українців».  Він констатує, що «раніше серед поляків були такі велетні, як Єжи Гедройць і Яцек Куронь. Вони не паразитували на комплексі жертви своїх співгромадян. Зараз серед польських політиків нема діячів такого масштабу, нема тих, хто має сміливість говорити полякам про польські помилки минулого. ЯцекКуронь багато разів повторював, що Польща принаймні двічі у ХХ столітті вставала на шляху української незалежності. Польща виборола свою незалежність ціною української незалежності. Прийшов час сказати про це вголос».

«Промосковська фракція може становити до 150 депутатів»

За Медведчука і компанію готові голосуватине менше 15 відсотків виборців. Так стверджує в однойменній публікації «Газети по-українськи»журналіст та аналітик Назар Вальчук. Він при цьому посилається на погляди експертів. Попередньо Вальчук  нагадує, що політична сила «Опозицій­на  платформа – За життя» постала після підписання  9 листопада  нардепами Юрієм Бойком  і Вадимом  Рабіновичем  відповідної угоди.  При цьому останній,  голова партії «За життя», наголосив, що « є три пункти, за якими запрошуємо всіх: встановлення безумовного миру в державі, припинення економічного геноциду і створення нейтральної країни».  Як підкреслив автор публікації, «Юрій Бойко представляє одну із груп в «Опоблоці», до якої також входить Сергій Льовочкін, колишній голова Адміністрації президента Януковича». Вальчук також резюмує, що  фактичним лідером  «За життя» є очільник руху  «Украинський выбор» Віктор Медведчук,  «його у листопаді обрали головою політради партії».

Політичний аналітик  Кирило Сазонов констатує:  «Бойко, Льовочкін, Медведчук не діють без вказівок із Кремля. Вони орієнтовані на Москву і фактично є лобістами російських інтересів».  А відтак нагадує,  «процес об’єднання йшов із весни і достатньо конфліктно. Переконати впливових людей в «Опозиційному блоці», що треба об’єднатися з Медведчуком, не змогли. Група Ахметова із цим не згодна. Тому обійшлися без них. Тепер на «Опоблок» чекає розкол. Ахметовське крило контролює значну частину виборців у Запорізькій, Дніпропетровській, Донецькій областях. У Рабіновича-Медведчука й Бойка-Льовочкіна електорального поля немає, тому можуть провалити парламентські вибори». Він переконаний, що «Кремль не розраховує посадити свою людину в крісло президента. Основне для нього – парламентські вибори. Москва хоче зробити Верховну Раду максимально роздробленою, щоб було більше фракцій».

Натомість політолог Віктор Таран зазначає: «Коли Медведчук прийшов у «За життя», стало зрозуміло – Путін робить ставку не на подовження гарячої фази військового конфлікту, а хоче встановити свій вплив політичними інструментами». За його припущенням, «за таких, як Медведчук і компанія, готові голосувати не менше 15 відсотків виборців, переважно у південно-східних регіонах. У минулому це здебільшого електорат Партії регіонів. А зараз – ті, хто вважає, що країна рухається «не у правильному напрямі» і Росія не винна у війні на Донбасі й окупації Криму». Тож, резюмує Вальчук, «промосковська фракція з мажоритарниками може становити до 150 депутатів. Путін через них блокуватиме конституційні зміни, щоб зупинити євроатлантичну інтеграцію України».

«Ніхто не знає»

Хто може  стати альтернативою Порошенку?З цього приводу розмірковує Юрій Бутусов, головний редактор сайту «Цензор.НЕТ». Своє  розуміння проблематики він висловив на своїй сторінці у Фейсбуці. На думку Бутусова, «кращою альтернативою Порошенку може бути тільки Порошенко, дії якого повністю відповідають заявам. Про посадити трьох друзів, про боротьбу з олігархами, про реформи за стандартами НАТО, про сильну владу, рішучі реформи. Який довіряє і прислухається до думки хоча б своїх найближчих соратників і намагається налагодити командну роботу принаймні у своєму оточенні.Який бореться за реальну довіру всього суспільства, організовує діалог, полеміку… Який говорить із народом мовою стратегій, планів, концепцій, щоб реалізовувати їх крок за кроком, і викладає їх на папері, щоб було зрозуміло виконавцям».А відтак підкреслює: «І такий Порошенко у нас є, він часто з’являється на трибунах – йому не можна не повірити, він говорить так, що в очах стоять сльози, він уміє торкнутися серця, він говорить як інтелектуал, як смілива людина, для якої важливі принципи, яка уважна до кожної людини». Однак, на думку Бутусова, «є тільки одна проблема – ніхто не знає, чи є шанси у такого щирого і послідовного Порошенка взяти участь у виборах. А час би вже визначитися, хто з них збирається балотуватися через якихось чотири місяці».

«Наступний Президент буде гіршим за нинішнього»

Наступний президент України займе крісло не через свої переваги, а через недоліки конкурентів. Його початковий статус – менше зло. Так вважає Павло Казарін,  оглядач проекту «Крим.Реалії». Про це він на своїй сторінці у Фейсбуці. «Президентська кампанія розділила виборців на тих, хто чекає покращення після виборів, і тих, хто хоче, щоб не було погіршення. Перші шукають свого фаворита серед претендентів. Другі готові голосувати за чинного главу держави», – зазначає Казарін.  Але, підкреслює він, «особливість у тому, що будь-який наступний Президент буде гіршим за нинішнього. Навіть якщо новим буде чинний».

Відтак   аналітик пояснює, чому саме  так станеться. «По-перше, чекати економічних чудес від наступного президента не варто. З однієї простої причини. Україна не є сувереном у своїй економічній політиці. Нинішня відносна стабільність стала підсумком західної фінансової підтримки», – пише він. Але, переконаний експерт, «наступний Президент приречений бути слабким не тільки із цієї причини. Він буде слабким ще й тому, що його обирають за два тури. А другий тур – це голосування не так  «за», як  «проти». Наступний Президент України займе своє крісло не через свої переваги, а через недоліки своїх конкурентів. Його початкове позиціонування – це статус меншого зла. І рівень стартової публічної легітимності в нього апріорі буде меншим порівняно з тим, кому пощастило виграти в першому турі».

Казарін зазначає, що «простір для рішучих маневрів у наступного президента буде явно вужчим. А кредит довіри з боку виборців – меншим». Він також переконаний: «Новий Президент не зможе принести мир. Із тієї простої причини, що ключі від миру у Кремля, а не на Банковій. Переможець другого туру не зможе повернути українських політв’язнів. Не зупинить похоронок із фронту. Не поверне окупованих територій під контроль Києва. Будь-які спроби силового визволення Донбасу призведуть лише до того, що російська армія перестане вдавати, що її там немає. А доля санкційного тиску на Росію опиниться під питанням – про це Вашингтон неодноразово попереджав Київ прямим текстом. А тому хай хто опиниться в президентському кріслі, єдиний спосіб зняти війну з порядку денного – це капітуляція. Тому марити про мир немає жодного резону».

Аналітик звертає увагу й на те, що  «2019 року Україні доведеться віддавати борги. Кілька мільярдів доларів піде на обслуговування держборгу. Країні доведеться пройти по самому краю економічної стабільності. Будь-якому мешканцеві Банкової доведеться починати свою каденцію з режиму економії. А фрустрація від завищених обивательських очікувань обов’язково матиме ефект на осінніх парламентських виборах». Наслідком цього, зауважує він, «наступний парламент виявиться значно роздрібненішим та дезорганізованішим. У ньому буде значно більше популістів і адвокатів Кремля, причому Москва спробує посадити в крісло спікера свого ставленика. Реальність вимагатиме непопулярних реформ. Суспільство вимагатиме миттєвого щастя. Спонсори вимагатимуть лобізму. І цілком можливо, що на тлі нового парламенту ми будемо згадувати нинішній із ностальгією».Такий сценарій, переконаний Казарін, «не залежить від прізвища вашого фаворита. Будь-хто, хто займе президентський пост 2019 року, опиниться в ситуації цейтноту. Обивательські очікування стануть молотом. Економіка і реальний баланс сил – ковадлом. Будь-які реформи – якщо їм судилося статися – матимуть ефект лише з часом. І якщо ви чекаєте дива, то доведеться розчарувати.Дива не буде».

«Якщо ми хочемо йти вперед»

Ключова проблема України за роки незалежності стала ще гострішою. На   думку соціолога, директора Фонду  «Демократичні ініціативи» Ірини Бекешкіної олігархічно-клановий монстр знову зміцнів – порожні місця після революції зайняли інші.Про це йдеться в її  публікації на сайті «НВ». Ірина Бекешкіна зазначає: «На жаль, за всі роки незалежності в Україні так і не сформувалася нормальна політична система, подібна до  польської або чеської – зі стабільними партіями і чітко сформульованими програмними цілями. В Україні партії створюються для виборів, підбираючи популярних лідерів і включаючи за їх спинами до списків потрібних людей. Вибори в країні дійсно демократично-змагальні, ось тільки сили, що змагаються за владу, борються насамперед за інтереси фінансово-економічних груп, що стоять за ними».

Вона, розмірковуючи, в чому тут небезпека, підкреслює: «Злиття економіки і політики ставить фінансово-економічні клани, що домоглися влади, в особливо сприятливі умови, закріплює їх монопольне становище і виводить із зони конкуренції…Очевидно, що корупція є невід’ємною складовою цієї системи, як плата за особливе становище, ексклюзивні можливості, доступ до державних ресурсів».При цьому  соціолог нагадує, що  «невід’ємним складником олігархічно-кланової системи є «свої» ЗМІ. Є ще десь така країна, в якій всі провідні телеканали належать олігархам? А саме телевізор є основним джерелом інформації для 85% населення, саме телевізор формує уявлення про те, що відбувається в країні». Загалом, на думку Бекешкіної, олігархічно-клановий монстр «за всі ці роки він зміцнів, обзавівся потужною інфраструктурою – політичною, медійною, експертною. Після Революції гідності був шанс трансформувати систему, тим більше що ключові персони залишили поле бою. Але дуже скоро порожні місця зайняли інші, і все повернулося на круги своя».

Тим не менше, підкреслює Бекешкіна, «Україна зробила свій геополітичний вибір – європейська інтеграція. Власне, після агресії Росії і вибору-то у нас не було. Або в Європу, або колонією Росії. Але Європа вимагає: боріться з корупцією, забезпечте верховенство закону і багато іншого, що докорінно змінило б країну…Тож шанси перемоги над олігархічно-клановим монстром є. Громадянське суспільство, здорові сили в політиці, бізнесі, наші західні союзники повинні об’єднатися, щоб майбутні вибори привели до влади проєвропейські сили».Вона переконана, що все-таки «суспільний сектор все ж зможе подолати комплекс «трьох гетьманів»…. Активні громадяни, які прагнуть змін, повинні йти в політику, в держструктури…,  у нас і виходу іншого немає, якщо ми хочемо йти вперед».

Тим часом, як наголошувалося вище, ситуація трагідраматизується і фактором  багатогранної (буквальної та гібридної) війни. Причому вагові категорії сторін абсолютно неспівмірні: озброєний до ядерний монстр, що хоче вернутися до статусу наддержави, та країна, де  все ще правлять    бал «русский мир» і переважно  зациклений на економічну залежність від Москви український олігархат.

До того  ж (чи не за згодою верхів?) з політичного небуття Кремль повернув  лідера «Украинского выбора». Звісно, навряд чи хтось сумнівається, що цей «вибір» кремлівський. Інше питання: що б  не робив найвідданіший Володимиру Путіну чоловік Оксани Марченко, воно приречене на крах. Як і, зрештою, всі алгоритми, напрацьовані продовжувачами стратегії імперії зла.

Однак ціна гіпотетичної  перемоги над геополітичним монстром дуже дорога. Зрештою, її ознак   ще  й не видно. На цьому акцентували  увагу іЗМІ:«Україна є центром геополітичної боротьби за майбутнє Європи, – Держдеп США» (UA.TV), «Україна лишається полігоном гібридної війни та пропаганди Кремля – президент ПА НАТО» («УТ»), «Росія висунула Україні нові погрози з ультиматумом по Донбасу» («Сьогодні»), «Угорщина не припинила видавати паспорти українцям» («Главком»), «Як винищити популістів» («ДТ»),«Голова Сенату Польщі: Замах на незалежність України – це замах на нашу безпеку» («ЄП»),  «У Порошенка розповіли деталі його зустрічі з ієрархами УПЦ МП в Українському домі» (УНІАН), «Похмурий сценарій» («ЛБ»), «У Порошенка розказали про велику шкоду люстрації і е-декларування» («Главком»),  «Нові серії залаштункових ігрищ» («День»)…

Тиждень, що розпочинається, «подарує»  як Україні загалом, так і кожному, хто в ній сущий, нові виклики. Зокрема у  пленарному режимі працюватиме парламент. За словами Голови ВР Андрія Парубія,  Рада спробує вже «22 листопада, у четвер, перейти до розгляду бюджету».  Нагадаємо: прийняття держбюджету-2019  є однією з умов для отримання Україною фінансової допомоги під завісу 2018-го.Правда, Президент України Петро Порошенко заявив, що не підпише державний бюджет на 2019 рік, якщо в ньому не буде враховано необхідність збільшити фінансування системи субсидування населення.

Очевидно, ще  не варто остаточно ставити  хрест  і на перспективі проведення загальноукраїнського об’єднавчого православного собору(хоч і не  протягом цього тижня, а в грудні).  Правда, екстрений собор Української православної церкви Московського Патріархату вже  оголосив про фактичний розрив  євхаристійного спілкування з  Вселенським Патріархатом, відмову від перспективи автокефалії та про цілковиту приналежність до РПЦ.

Загалом же, як наголошує український дипломат, письменник, доктор медичних наук Юрій Щербак, «сьогодні Україна стоїть на порозі нових часів, нових викликів. Маю на увазі не тільки турбулентний період виборів, але і загальну геополітичну світову ситуацію, яка стає дедалі тривожною і хаотичною. Росія, фактично, почала світову гібридну війну і головною її мішенню стала Україна.Ми сьогодні – єдина країна в Європі, проти якої сусідня ядерна держава веде бойові дії, які щомиті можуть перерости в повномасштабну війну… Час зрозуміти: російська агресія – збройна, економічна, пропагандистська, диверсійна – це надовго, на жаль. Це світоглядний конфлікт царства Темряви та території свободи. Їхня мета – знищити нашу ідентичність, зруйнувати українську державу, викорінити українську мову, українську націю, культуру і релігію, розшматувати територію соборної України на поневолені частини». За таких реалій та тенденцій, наголошує він, «не маємо права перетворюватись на націю жебракуватих скигліїв та упосліджених плаксіїв». Будьмо!

Віктор Вербич

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *