Дорожи дорогою, або Смуга перешкод для аборигенів вулиці Павлова

У Волинській області зловили чотирьох рибних браконьєрів (ФОТО)
12.01.2018
Волинь отримала нові шкільні автобуси (ФОТО)
12.01.2018
Показати всі

Дорожи дорогою, або Смуга перешкод для аборигенів вулиці Павлова

Дурні і дороги – дві взаємопов’язаних проблеми, які в Україні так довго і водночас безуспішно намагаються вирішити. Якщо перша – прерогатива вищих сил і розумових потуг, то другу проблему  можна нівелювати зусиллями влади і активних громадян. Головне – ініціатива і бажання. З цього і розпочнемо історію про вуличку,яка більш ніж за півсотні років свого існування все ще не знайома з асфальтом.

Коли я вперше потрапив на вуличку Павлова, що в районі Львівської, то згадав рідне село. Саме вдома у невеличкому селі на Рівненщині я востаннє ходив по таких дорогах. Та й то це було не в самому населеному пункті, а в полі, де дороги розбиті дощовими водами і колесами тракторів.

Вулиця Павлова – явно не польова, та й про те, що в районі Львівської відбуваються екстремальні гонки по багнюці я теж не чув. Незважаючи на це, тутешні люди щодня долають справжню смугу перешкод. На цьому переконався на власній шкурі: не встиг повернути з повністю заасфальтованої сусідньої вулиці, як відразу погруз у багнюці, забруднивши болотом до того чисті кросівки. Відразу пошкодував, що не прихопив резинових чобіт і купу вологих серветок.

Першим на своєму шляху зустрічаю одного із старожилів, який поселився на Павлова в 1965 році коли тут ще тільки почали з’являтися перші будинки. Чи то через боязнь камери, чи через «комуністично-системну» фобію до влади дідусь бажає залишитися інкогніто і не хоче, аби його фотографували. Незважаючи на це,  я розумію, що зірвав справжній інформаційний джек-пот: «абориген» надає вашому покірному слузі цілу біографічну довідку про свою вулицю.

«Коли нам при Союзі виділяли ці ділянки – тут були поля. Згодом почали зводити перші хати, з’являлися будинки і на сусідніх вулицях. Так тут виникла цивілізація. Перших п’ять років ми палили дровами, лише потім провели газ. Газопровід і водопостачання проводили за власні кошти», – розповідає дідусь і немов сам згадує ті часи, коли на вулиці Павлова тільки почали з’являтися перші поселення, а люди власноруч дбали про благоустрій.

За його словами, з тих пір нічого не змінилося. Влада забувала про невеличку вуличку. Забувала, або ж спеціально не помічала.

«На вулиці вже багато людей мають правнуків, а хорошої дороги тут так і не було. Дорога як в полі. Лиш взимку, коли лежить сніг можливо ходити. В інші пори року справжні озера або кілометри багнюки. Старшим людям ходити дуже важко. У нас вже не та реакція. Падаємо часто, бо ж оминути ці озера неможливо. Завжди самі посипаємо дорогу камінням, але цього вистачає  ненадовго. За 50 років дороги тут так і не було», – зітхає дідусь, розводячи руки. Я ж звертаю увагу на те, що майже біля кожного господарства лежить купа щебеню та іншого каменю. Поки влада думає чи прокладати тут дорогу, люди на Павлова самі собі «Автодор».

Не встигаю завершити розмову з дідом як зустрічаю ще одну місцеву – пані Ларису. Вона вперто відмовляється від фото, але знаходить час, аби побалакати. «Живу на Павлова з 1974 року. Лише раз за 43 роки тут грейдером вирівнювали дорогу і навозили каміння. От і все», – підхоплює нашу розмову жінка.

«Одного разу ми зверталися до депутатів, то нам сказали, що треба каналізацію  зробити власними силами. А тоді вже нам асфальт прокладуть. Ми порахували, що нам для цього треба по 100 тисяч гривень з кожної хати здати», – розповідає пані Лариса.  Увійшовши в «смак розмови», люди ще і ще згадують про наболіле.

«Чи в повітрі літати, чи по плотах лазити, або може канатну дорогу майструвати». – риторично запитує жінка. Вона розповідає, що більшість населення вулиці – пенсіонери та хворі. «Той після інсульту, в того ноги болять. Нема кому йти до влади і вирішувати це. Та й не знаємо ми до кого звертатися.  Швидка ж топиться як  треба до когось приїхати», – зізнається пані Лариса.

Не боїться фотокамери і відвертого спілкування представниця молодого покоління – Катерина. Дівчина розповідає, що живе тут з самого народження. Ще тоді вона з однолітками бігала гратися на сусідні вулиці, бо робити це у багнюці і ямах – неможливо.  «На сусідній вулиці і паркують машини, бо звідси неможливо виїхати. Сюди не хочуть заїжджати таксисти. Кажуть, що висадять на початку вулиці і далі не поїдуть», – зауважує Катерина.

Представниця нової генерації розчаровано говорить, що для вирішення їхньої проблеми потрібні зв’язки та гроші. «Хотілося б, щоб тут жив якийсь депутат чи мажор. Може тоді б нам зробили дорогу. Так як в нас вулиця небагата – нам приходиться просити допомоги в когось іншого», – зізнається вона.

Свою молодшу колегу підтримує пані Лариса. Її фінальний спіч як підсумок розчарування тутешніх людей.  «В магазин треба іти в резинових чоботах. То стидоття! Це ж не 47-ий рік. Їм там в центрі добре. Вони того не бачать… Ми все життя проробили, проплатили податки і що ми за це маємо?, – розчарована запитує у мене жінка.

Проблема тутешньої вулички очевидна і, на жаль, не поодинока. Таких острівків з екстремальними грунтовими дорогами в обласному центрі Волині вистачає . Владцям і посадовцям треба зрозуміти  просту істину: тутешній Павлов – не вчений-експериментатор, а пенсіонери і хворі – не піддослідні.

Люди «без надії сподіваються», що вулиця Павлова потрапить до списку ремонтів доріг і прибудинкових територій на 2018 рік. А поки тутешні озброєні щебенем і лопатами чекають на буремну весну. Вони все ще надіються, що вперше за понад 50 років влада таки зробить їм сюрприз, подарувавши декілька сотень  «асфальтованого» щастя.

Андрій Мошкун

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *