День, коли  плачуть навіть  дерева…

Показати всі

День, коли  плачуть навіть  дерева…

 Їду  в  маршрутці 8 травня і чую розмову старшого чоловіка  із  літньою  жіночкою. Говорять про  день  примирення.

—А  як  я  міг  не  піти  сьогодні  на  Меморіал? У мене  в  сім’ї  п’ятеро чоловіків  на  тій  війні  полягло: тато, два його брати, і два дядьки по мамі… — каже  чоловік.

Сам він  полковник  у  відставці, та   його  геть  не   бентежить, що  на   грудях  тепер  майорить червоний  мак, а не  георгіївська стрічка, і  що  квіти  до  пам’ятника   він  покладає  восьмого, а  не  дев’ятого травня. І  не  «праздник  со  слезами  на  глазах»  святкує, а  вшановує  пам’ять своїх  рідних, які загинули  на  тій війні, а  також  мільйонів  усіх, хто  став  її  жертвами. І  не  лише в  країні-переможниці,  бо  внесок  у  цю  спільну  перемогу над  німецьким нацизмом  зробили  всі  народи   Європи (і не тільки). Андрош  Бідзіля, відомий  волинський  архітектор,   розповів  мені  про  свого дядька  Івана  Боговича, який  у 1918 році , рятуючись  від  злиднів,    юнаком  емігрував  до  США. Мав  за  плечима   лише  чотири  класи  церковно-приходської  школи, але  зробив  за  океаном кар’єру   успішного   фабриканта. Коли  у 1944  році союзники  (США та Англія)  відкрили  проти  Гітлера  другий  фронт, Іван  Богович  подарував  американському війську  два  літаки, придбані  за  його  кошти.

Сьогоднішня  Росія   вихваляється, що вона  перемогла  у  тій війні  б  і  без українців, і  без  інших  народів. А  чи  знають  спадкоємці переможців, чию  тушонку їли  солдати  й  офіцери   славнозвісної Червоної  армії? Точно  не  російську, американську. Мій  знайомий  згадував  татові  розповіді  про  те, як   же   хотілося  їсти  солдатам  на  війні: «Лежимо в окопі, дивлюся, ворона щось  видлубує  із  землі. Повзу  в  поле, а там картопля  гнила. Наколупав, помив, зробив  крохмаль. На  звалищі  знайшов  ще  хвоста з оселедця —і юшка  вже  є!»  А  якось  ішли  маршем  понад  лісом, втомлені до  знемоги,  не спавши, не   ївши. І  Михайло  заснув  просто  на  ходу, притулившись обличчя  до  берези. Так і  спав стоячи, подряпавши носа  об  кору. А коли  прокинувся — довкола  нікого. Зрозумів, що відстав  від  своїх.  У темноті почав  шукати  стежку в  траві, присвічуючи  сірниками.  До ранку наздогнав   своїх, а  командир  кричить: «Предатель!», і  вже  розстрілювати  збирається.  Потім приїхало   якесь  вище  начальство, в  усьому  розібралися: «Якщо  таких будемо розстрілювати, то з ким воювати будемо?»  Коли  після  перемоги Михайло  Вронський   повернувся     в  своє  село  з  орденами й медалями, за  нього взялося   МДБ. Два  тижні з  дня у  день  викликали фронтовика   в   управління   держбезпеки  й  по чотири години  допитували: «Признавайся, где  был, бандера?!»    На  столі  лежали  всі  довідки про  поранення  і   про нагороди, а  вони  своє. Нерви  солдата  ледве  витримали, думав, постріляє  гадів. Та  якось  відчепилися. І  це  теж   війна, про  яку  сьогодні   не   говорять  переможці.

Як  думаєте, що  сталося  із  німецькими концтаборами смерті, про  які  радянські  люди   читали страшні  розповіді?  Про  Бухенвальдський  набат  навіть  пісню  співали  ми  в  школі: «Люди мира на  минуту встаньте…» Уже в   серпні  1945  в  Бухенвальді, який  звільнили американці,   був   влаштований спец табір  НКВС  №2, в  Заксенхаузені —  спецтабір  НКВС  №7, які  проіснували  до  1950  року.  Після  цього  розбірні  дерев’яні   бараки    Бухенвальда (31 штука), кухонне  та пральне  устаткування,  все  медичне  обладнання  і  навіть  м’який  інвентар  перевезли  до таборів  ГУЛАГу. Про  це  просив своє начальство   начальник  ГУЛАГу  генерал-лейтенант  Добринін  заздалегідь   ще  у  грудні  1948. Щоб концтабірне   начиння   дарма  не  пропало. У когось  ще  не піднімається рука поставити знак рівності між нацизмом і комунізмом?

На  олтар  кривавої  бійні, влаштованої за  світове  панування  двома  людиноненависницькими   режимами  — нацистським і  комуністичним  були  кинуті  мільйони людських  життів. Ці   мільйони потребують нашої  молитви  й  пам’яті, а не веселощів  та  парадів.

—Восьме травня  вони  святкують! Нашу перемогу в шоу перетворили! Німці  нам диктувати  будуть, що і як  святкувати! Продажні  с..и! — кричав восьмого  травня в автобусі ще  один  лучанин, далеко не ветеранського віку.

Хто-хто, а він  до  перемоги  точно  ніякого  відношення  не  має. А справжнє  шоу  з  перемоги  зробила   путінська  Росія, де  виводять  на  військові   паради  у пілотках  та  гімнастерках  навіть  вихованців  дитячих  садочків. Їм  не  розповідають, що  війна —  це  не  свято, а  велике горе, коли  плачуть  навіть  дерева. За цілим  поколінням, що  розчинилося  у  кривавій пащі  другої світової…

 Ніна   Романюк

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *