Показати всі

Герої не вмирають!

Нещодавно до Луцька приїздили київські кінематографісти з Міжнародного продюсерського центру «Фор-Пост», які, за державної підтримки, знімають документальний фільм «Заміновані вірністю». В ньому оповідається про перших українських добровольців через призму фронтового пса Баді. Першим господарем цієї, вже легендарної, вівчарки був лучанин Рустам Хамраєв, який загинув у бою під Металістом 17 червня 2014 року.n nДва наступні господарі Баді теж загинули і пес живе сьогодні в родині вінницької айдарівки Світлани Бевз. Бойові побратими розповідали: коли Рустам їхав на своє останнє бойове завдання, він встиг попросити хлопців нагодувати свого собаку, якого дуже любив. І ця любов отримала дивне продовження: на міському кладовищі в Гараджі, де на алеї Почесних поховань похоронений Рустам, біля його могили постійно бачать двох чотирилапих безхатьків — Циганку і Джека. Вони або лежать біля самого пам’ятника, або поруч спостерігають. Люди не раз казали батькам Рустама, що не годиться це, пси біля могили. Але кому вони заважають?n n—Ви б бачили, з якою гордістю вони проводжають нас до самих воріт, коли повертаємося від сина! Ніби велику справу роблять. Напевне він так хоче…— розповів справді дивовижну історію любові батько Рустама Шонійоз Хамраєв.n n«Щоб любити Україну, треба пожити в Росії»n Усі, хто знав Рустама, дивувалися: звідки у цього 39-річного чоловіка, в жилах якого текла узбецька й українська кров, стільки любові до України? І це в той час, коли тисячі українців, яких так само зігрівала сонцем і напувала-годувала щедра українська земля, люто зненавиділи її в один момент і зрадили, а ще частина боягузливо ховалася, втікаючи по закордонах, в тому числі й в Росії. «Я познайомився з ним на Майдані. Узбек, який Україну любив більше, ніж частина українців!», — написав про Рустама один з його побратимів. Його друзі казали: він був фанатом України. Тому, зустрівшись із його татом, хотілося дізнатися, як же вдалося родині виховати такого патріота? Сам Шонійоз все свідоме життя прожив в Україні, приїхавши 17-річним юнаком з Узбекистану навчатися у Полтавському педінституті. Має 5 сестер і старшого брата, який був військом льотчиком і живе все життя в Росії. А його доля нерозривно пов’язана з Луцьком, куди поїхав за своєю Тонею романтичний хлопець-філолог. Тут народилися їхні діти Рустам і Маргарита, тут діждалися онуків. І війна, клята війна дістала їх у тихому мирному Луцьку, втекти від якої їхній син не міг. Бо його ім’я в перекладі з узбецької мови означає «могутній борець». Рустам був воїном і захисником, як свого часу його дід, який пройшов ту війну у далеких 40-х, повернувшись без ноги і з нагодами. Онук такого діда не міг стати боягузом…n nn n—Знаєте, він дуже цінував друзів. Біля нього завжди крутилася купа хлопців. І Алішер, син Рустама, геть такий самий. Теж всі гуртуються біля нього. Він живе з мамою у Нововолинську, а тільки приїжджає до Луцька — хлопці вже тут як тут. Для Рустама поганих людей не було. Вже часом ми йому казали: «Синок, невже ти не бачиш, тебе підводять». А він намагався знайти виправдання навіть поганим вчинкам людей. Що читав? Вже у зрілому віці захопився філософськими творами, дуже любив Омара Хайяма. Це поза конкуренцією. Історичну літературу і фільми історичні любив. «Спартак» йому подобався. Може звідси ненависть до рабства? А ще Рустам писав вірші. Сидить, щось собі мудрує, а я жартую: «Закрий кватирку, поете, а то муза втече». Пригадалося, як ми їздили до нього в армію на присягу. Він сам захотів служити, коли більшість намагалася «відмазатися» від армії. Це ж 1993 рік, тоді йти у військо було не престижно. Єдине, що попросив у мене: аби посприяв, щоб потрапив у прикордонні війська. Уявляєте, він запам’ятав на все життя навіть дату, коли приймав військову присягу — 26 грудня 1993 року. Ми їздили тоді з дружиною в цей учбовий центр. Наприкінці вже надали слово Філарету. А батьки «зашушукалися», мовляв, зараз почне свою проповідь, а погода псується, всім хочеться до своїх дітей пошвидше, щоб погодувати домашнім харчем. А Філарет виступив так, що про церкву ніби й не казав, більше про козаків, про Батурин, про український дух. Рустаму дуже сподобався його виступ. Він був під враженням. Коли пішли в казарми, все поривався про це говорити. Напевне, «Стояти на смерть!» — це відтоді, згадує тато. —Знайшов у його блокноті малюнки. Він чомусь любив малювати факели у різних варіаціях. А факел — це символ свободи. І тризуби різні, УПА. Хоча за характером син був людиною дуже м’якою. Малим весь час возився з дворовими собаками. Збудували на будівництві їм будиночок і там доглядали, лікували. І професію собі вибрав наймирнішу — будівельник. Трохи бізнесом займався.n nТато згадує, як син весь час казав: «Щоб любити Україну, треба пожити в Росії». Вони часто туди їздили до родичів, часом Шонійоз брав сина у відрядження. І варто було зайти до Київського вокзалу в Москві, він уже радів: «Ну все, ми вдома». «Так ще добу цілу їхати!» — сміявся тато. Та це вже не мало значення. Бо тут, на Київському вокзалі, була маленька Україна: на лавах сиділи українці, їли сало і навіть деінде можна було почути українське слово. Рустам весь час казав: «Якою б вона не була, але це наша батьківщина». Він ніколи її не соромився. Одного разу в Cаратові він побачив, як міліція знущалася над українськими хлопцями-заробітчанами. Як той «мєнт» бив нашого хлопця дубинкою! Так бив, що сорочка на тілі тріснула. Хіба таке стирається з пам’яті?n n«Коли їхав, дійшов до ліфта і… повернувся»nКоли почалися події в Києві, уже 29 листопада він поїхав на Майдан. Хоча цього дня у нього день народження, і в сина Алішерчика теж. Але це не зупинило його. Весь час казав: «Я мушу, я давав присягу…». Майдан подарував йому зустрічі з такими людьми, близькими по духу… Що міг батько на ці слова сказати? Роби, синку, як совість велить. Шонійоз показує мобільний телефон Рустама, рінгтоном в якому є «Гімн України». Син виставив його, коли загинув Сергій Нігоян. Вони подружилися з Сергієм і коли його не стало, для Рустама це був перший страшний удар. Щоб знати, де син перебуває, встановив у телефон і спеціальну функцію. Увімкнув — і бачить, де він в цю хвилину перебуває, щоб не хвилюватися, коли на дзвінки не відповідає. Ось всі його переміщення: Київ, Луганськ, Старобільськ… І остання дата — 17 червня…n n—На Новий рік він приїжджав додому, із Устимом Голоднюком, цим хлопчиною світлим. Проводжав його потім на Збараж. Коли почалися розстріли на Інститутській і загинув Устим, інші молоді хлопці, він не міг пережити, що пішли вони, а не він. Бо вже пожив трохи, сина народив. А ці діти ще нічого в житті не бачили. За що їх? Під кулями виносив поранених, двох медсестер врятував. Очевидці казали, що якби не Рустам, то загиблих могло бути ще більше!» Тоді Бог вберіг його, хоч і ненадовго…n nn n«Лев» – його побратим, розповідав: «Тоді один зі снайперів лежав під КамАЗом біля барикади з бетонних блоків на вул.Інститутській і розстрілював людей. Рустам фактично вступив у двобій з «беркутами» «чорної роти». Надзвичайно смілива людина! Не один раз дивився смерті в лице!». Хоч теж отримав поранення і контузію, додому приїхав вже пізніше. Не вистачало 20 карбованців на квиток і водій маршрутки не хотів його брати. Якась жінка доплатила, так доїхав до Луцька. Закіптюжений, весь пропахлий димом, контужений і отруєний газом, повертався до реального життя дуже важко. Коли заходив у ванну — була чорна від виблюваних згустків сажі. І вся мова була тільки про Майдан. Йому дзвонили безперервно зі всієї України. Або лежить на дивані мовчки, ніби дрімає. Тато сидить коло нього і як тільки збирається встати й піти, повертається: «Посидіть, тату…». Йому так хотілося набутися з найріднішими людьми, ніби відчував, що йому залишилося зовсім мало. Батьки розуміли, що сина треба на щось перемикнути, щоб він відійшов від Майдану. Порадилися з родиною і вирішили поїхати в Узбекистан у гості. Мама просила його зробити закордонний паспорт, але Рустам навідріз відмовився: «Мені достатньо українського паспорта». Знав, що Майдан його вже не відпустить. А потім були кримські події. П’ять останніх років родина Хамраєвих їздила відпочивати в Крим і тільки двічі заледве вмовили Рустама поїхати з ними. Світлі спогади про ці часи залишилися на фотографіях де всі щасливі, усміхнені і живі…n n— Коли Крим анексували, для нього це було ще одним ударом. Тоді казав мамі, обнявши її, вибачаючись: «Мамо, я голову за Україну покладу. А Крим ми відіб’ємо!». Вдома ми його не втримали. У березні він поїхав у Київ. Коли їхав, дійшов до ліфта і… повернувся. Повісив на холодильник два магнітики із написами «Слава Україні!» та «Україна понад усе!» Кажу, нехороша прикмета повертатися, сину. Махнув рукою і пішов, — Шонійоз намагається не плакати, згадуючи останні миті прощання із сином…n n«Він любив Україну непоказово, скромно й до останнього подиху. Так можна любити хіба що маму…»n— У Києві займався волонтерством, працював у МАМО — «МедАвтоМайданОб`єднаному. Його логотип досі наклеєний на синовому телефоні. А відразу після президентських виборів, наприкінці травня, з хлопцями поїхав на Схід. Цю війну він вважав продовженням Майдану і сприймав як особисте приниження. Казав, «Не дамо паплюжити й принижувати Україну». Коли я розповів йому, що в Чернівцях матері перекрили дорогу й не пускають на війну своїх синів і чоловіків, він сказав у слухавку: «Ви, сподіваюся, такого не зробите?». Тільки я знав, де він. Заборонив казати мамі й сестрі. Я слово дав і мусив триматися. Молився і вранці, і вдень, у кожну вільну хвилину. Антоніна ще й посміялася з мене, що старію. А я не міг їй сказати, що робиться в моєму серці. Бо тоді її серце не витримало б. Або поїхала б туди, до Рустама….n nСпочатку айдарівці навіть зброї не мали всі, тільки саперні лопатки. Автомат Рустам отримав незадовго до смерті і дуже радів. Але друзі розповідали, що в останні дні, коли дзвонив, настрій у нього був дуже тривожний, казав: «Україну здають!». Останній запис, зроблений у його щоденнику незадовго до смерті, був: «Отримав автомат «АКС-74» і 4 магазини. Стояти на смерть! Україна понад усе!». 17 червня тато теж подзвонив і почув: «Мені пора. Я вас всіх люблю…». Через трохи на серці стало тривожно. Чого він так сказав? Почав набирати знову, але син вже не відповів. Десь години через дві його набрала сестра й почула: «Рустама – немає». Із розповідей бойових побратимів Хамраєви дізналися, як загинув Рустам, хоч багато чого у цих розповідях різниться. Комбат ніби кинув їхню групу під Металіст, де бойовики того дня взяли в полон Надію Савченко. Вони мали вибити ворога з Металіста, але потрапили в засідку. Айдарівці прийняли бій, але з легкою стрілецькою зброєю проти добре озброєного ворога не вистояли. Пряме попадання із крупнокаліберного кулемета не залишило Рустаму навіть теоретичного шансу на порятунок. Мама, розпитуючи потім у побратимів-айдарівців про той бій, все питала, чи залишилися на спотвореному розривним набоєм синовому обличчі очі. Вони ж у нього такі красиві…n n… Хамраєв був першим загиблим в батальйоні «Айдар». І в цьому він був першим. Цікаво, що про його загибель родичі в Ташкенті і в Росії дізналися раніше, ніж родина у Луцьку. Бо вже того ж дня один із Пітерських каналів показав сюжет про цей бій і повідомив, що серед загиблих ай дарівців є «майдановец из Западной Украины Рустам Хамраев». Звідки цю інформацію взяли російські пропагандисти — досі загадка. Напевне, що в самому «Айдарі» був «кріт», який зливав їм дані про бійців.n n… Він любив Україну непоказово, скромно й до останнього подиху. Так можна любити хіба що маму. «Дуже тяжко та перемога дісталася нам, тому за одне переживаю: щоб не були ці смерті марними. Зняли одне бидло, і, не дай Боже, прийде гірше. І щоб не вийшло так, як з гідрою: рубаєш одну голову – виростає друга… А ще я хотів би подякувати матерям, сестрам і жінкам, які відпустили нас на Майдан, які виховали хлопців з Небесної сотні…». Ці слова сказав Рустам в одному зі своїх інтерв’ю незадовго до того, як поїхав на війну. Хоч бути в центрі уваги журналістів не любив і як тільки бачив камеру, намагався втекти чи заховатися.n nЧитаймо ці слова і думаймо. Їх сказав узбек із великим українським серцем. Таким великим, що життя свого не пошкодував віддати за землю, яка його народила. А ще в його блокноті залишився улюблений вірш Омара Хайяма, де є такі слова: «Жить среди недостойных — вотистинный ад». Хоча б намагаймося бути гідними таких людей, як Рустам Хамраєв. За своє служіння Україні він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня…n nСин Героя Алішер планує після 8 класу вступати у військовий ліцей і вже переймається: що буде, коли до того часу, як він стане військовим, війна закінчиться? Підростає в родині Хамраєвих ще один великий патріот України— племінниця Рустама Каміла. Дівчинка навчається у третьому класі й живе зараз у Харкові. Потрапивши в російськомовне середовище, вона може підійти до вчительки і сказати: «А чому ви на уроці розмовляєте українською, а на перерві російською?». Або в метро зробити зауваження: «Чому ви розмовляєте російською мовою, якщо ми живемо в Україні?». І дорослі дяді й тьоті не знають, що відповісти дитині…n nАвтор публікації Ніна РОМАНЮК

Comments are closed.