Показати всі

Він, вона чи він? Або…

Відповідь  на  це  сакраментальне  питання  українці   й  світ  отримають  уже через  лічені  дні.  Безпрецедентно   нечистоплотна,  популістська  і  тому найнебезпечніша  президентська  гонка  в  Україні  добігає  кінця. Доливаються  останні  порції   компромату  й  бруду,  докачується  у  мізки виборців   із   телеекранів   мікс   дешевого  газу  й  Томосу, а політтехнологічні   фаст-фуди  на кшталт  « я  прийшла (шов)  дати  вам  волю»   чи  «все  пропало»   вражають  неперебірливістю   ляльководів, які  ніби із прив’язі зірвалися, хоча  чим-чим, а  брудом  в  українській  політиці  нікого  вже  не подивуєш.

Пережили  ми  різні  вибори:  з   касетними  скандалами й   підозрілими   ДТП, в  яких  гинули  фаворити виборчих перегонів,  з  «наколотими»   апельсинами  і   тюремними   мотивами. А  у  2014  українці  обирали  президента   країни  під   «акомпанемент»    російської  артилерії   на Донбасі  й  ще свіжою раною  від  втрати  Криму…

І такої єдності та одностайності, як на тих виборах,  ми   ще  не  знали.  Кинуті  у  вир  війни  з  Росією, розгублені  й  налякані,  ми  бачили   в  них рятівну  соломинку  для  держави.  Небачений   підйом   патріотизму  перед лицем   реальної   небезпеки  втрати  суверенності  й  незалежності  — це  те, на що   здатні  українці  в  екстремальних  умовах.   І  забути   ті    відчуття  неможливо. Привид Путіна  змусив українських  політиків  на  деякий час забути про політичні  амбіції  і  чвари, а українське суспільство  продемонструвало  небачену донині солідарність.

Та минуло   п’ять  років — і   все  це кудись   вивітрилося.  Війна, яку  обіцяли  завершити  за  кілька  днів  чи  тижнів, триває,  а  у  нас —   знов  за гетьманську  булаву   політики   б’ються  ледь   не до  крові.  Тепер  майже  чотири  десятки  претендентів  забажало  вдовольнити  свої   президентські   амбіції, внісши  свої прізвища у найдовший  за всю історію української  незалежності  виборчий бюлетень, що нагадує рушник довжиною майже  метр.  Хоча  реальних  фаворитів  президентської  компанії-2019, ніби  на  замовлення  і  на  підтвердження  заяложеного  фразеологізму «де два українці  — там три гетьмани», і  справді  цього  разу   три:  це  діючий  Президент  Петро  Порошенко, комедійний  актор «95  кварталу»  і геть не політик   Володимир  Зеленський  та  лідерка  «Батьківщини»  Юлія  Тимошенко, яка  вже  надцятий  раз  спробує  таки  вхопити синього  птаха  за  хвіст, в’їхавши на ньому в омріяний кабінет на Банковій.  Принаймні  так розповідають  нампро трійку лідерів  цих перегонів   соціологи.  Хоча вірити  українській  соціології  —  справа більш,   ніж невдячна. Бо  у  кожного  з  виконавців — своя  правда, залежно від того, хто замовив і як щедро  оплатив  замовлення   на  соцопитування.  Ці  вибори  називають  також  найменш  прогнозованими, бо  інтрига їхня зберігатиметься до  останнього.  Трійку вищеназваних  лідерів може розбавити  той, кого  ставлять  соціологи  у  кінці  лідерської  п’ятірки, тобто Анатолій  Гриценко. І  саме  ця  не прогнозованість   вважається  ознакою  справжньої  демократії. Чи  брехали  соціологи, маніпулюючи  свідомістю  виборця — переконаємося в цьому  вже  через чотири  дні, 31  березня.  Якщо  дружно  прийдемо  на  виборчі  дільниці, звичайно.

Чому  у  прохідному   спискові   кандидатів на президентську посаду ми знову не побачимо жодного   нового  авторитетного   політика, який  би  не набрид українцям своїми обіцянками-цяцянками  і не  був  би  причетним  до  клану олігархів? Там  усі   колишні, які вже знають   смак  влади. З молодих облич  лише  Зеленський, але він зовсім не політик і геть випадкова  людина у цій компанії, яка потрапила сюди не з власної волі. І саме цій випадковій людині, яка є тінню  відомого  олігарха, чимало українців  готові віддати свій голос, аби лиш не голосувати за колишніх.  Це ж як  треба було системі    дістати  народ, щоб   він дозволив  над  собою і країною так  експериментувати!  Він готовий поставити на карту  все, лиш  би не бачити тих самих  ненависних  брехливих облич, які  двадцять  літ з  хвостиком  кермують  і   нічого не  зробили,   щоб змінити  країну.  Щоб  українець, не залежно  якою мовою він розмовляв чи розмовляє,   не  почувався  на  своїй  багатющій  землі  голодранцем  і  бидлом, щоб не розповзався  по чужих світах у пошуках кращого життя, а  будував  свою країну,  сильну, справедливу,   демократичну.  Сьогодні йому знову це обіцяють всі претенденти на президентське крісло. Та він вже не вірить.  Хіба що частина  українських виборців  ще  ледь-ледь  сподівається  на  диво під знаком «Зе». Але то примарні ілюзії, бо таких  див не  буває. І тут  не можу  не погодитися із думкою Уляни Супрун, що  «країна, в якій все  залежить від однієї  особи  чи посади, може бути лише країною рабів. Країна вільних людей, які будують ефективні інституції, вміють довіряти одне одному та об’єднуватись, дотримуються правил та воюють за справедливість — не може бути зруйнована навіть найпесимістичнішими результатами будь-яких голосувань.»

Біда української політичної системи в тому, що  за останні  чотирнадцять  років,  тобто  після двох майданів,   в Україні не  сформувалася молода політична еліта.  Можна на пальцях порахувати нові обличчя, навіть на прикладі Волині. Із  помітних  на  загальноукраїнському  горизонті після Помаранчевої  революції  — хіба  що  Володимир  Бондар, який  очолює  Держкомітет   лісового  господарства, та  нардеп  Ігор  Гузь.  Після  другого Майдану — теж саме,  може   трохи  колишніх  учасників війни на Сході    пробилося  у  владу, але в цілому стара гвардія  не  поступилася  місцем  молодим.  І в цьому  найбільший мінус  українських революцій.  Активісти, які могли б щось змінити у владі  і в країні, після Революції гідності  взагалі дистанціювалися від влади. Не  бажаючи  забруднити  руки і свою репутацію. Але як тоді  реально  оновити владу, якщо   боїмося бруду  і  чорної  роботи? У білих  рукавичках сильну   державу не збудуєш.

Чи стануть ці вибори   визначальними  для  України , а  чи  пройдуть так  само, як  усі двадцять сім  років проходили?  Чи  не  заплачуть українці,  прокинувшись  вранці  1  квітня, уВсесвітній день сміху, дізнавшись  ім’я  тих, хто пройде  у  другий  тур  президентських   виборів?  Чи  вкотре   розсмішимо світ , а чи  продемонструємо, що ми —  таки  нація,  свідома,  політично відповідальна,  а  не  клоуни-маріонетки?  Не доведи,  Боже,   наступити на граблі,  через які сто років тому  наші  діди   втратили  шанс  здобути , а головне,  втримати українську    незалежність.Один старий чоловік якось запитав у мене:

—Чому кожен наступний президент  в Україні не хоче розбудовувати державу,  а  прагне  перебудовувати   її  після  попередника? Адже держава — це дім, який будуємо  разом  вже 27 років.  І весь час  щось  у  ньому   перебудовуємо, змінюємо,  вибиваємо несучі  стіни і  цеглинки з фундаменту.  Якщо  вибити критичну масу  цеглин — фундамент не витримає і будівля обвалиться.  Для чого ж тоді постійно вибиваємо,   оголошуємо якісь нові курси   й  плани,  які  на практиці   виявляються  порожньою  передвиборчою  цяцянкою?

Я не знала, що йому відповісти.  Приватні  армії,  незрозумілі  війни силовиків,  демарші  генпрокурорів  і  міністрів,  а ще  змагання  усіх  без  винятку кандидатів у  тому, хто  більше виллє, даруйте,  гівна  на голову  Порошенку, який, якби там не було,   поки  що залишається президентом і головнокомандувачем  армії, яка воює  з реальним ворогом у реальній війні, тим  самим, який  похоронив  надії українців на незалежність сто років тому. Може пора  хлопцям  ( дівчатам  теж) визначитися: вони  з  Україною  чи  кожен  сам  собі  махновець?  Може врешті будемо щось   будувати, а  не  ламати?

Зізнаюся  чесно:   ще  ніколи  не  боялася  так   помилитися , як  боюся  помилитися  31 березня.  Ще  ніколи  не  була  такою  розгубленою, усвідомлюючи, як  насправді   багато  залежить  від  цього  вибору.  Чманієш  від викиду інформації  і  фейків,  намагаєшся  аналізувати   й  не здуріти в  цьому  потоці  дезінформації.  Уявляю, як розгублено   почувається    пересічний  виборець, якому  з дня   у  день  капають   на   мізки  з  екранів   телеящика   продажні   політики  і, на  превеликий  жаль, не  менш продажні   колеги-журналісти. Те, з якою запопадливістю продаються  навіть  відомі  авторитетні  журналісти, які  навіть в  часи  Януковича знаходили в собі мужність протистояти політиці власників каналів,  викликає огиду.   Невже  гроші   зовсім  не   пахнуть?  Згадую розповідь відомого волинського  художника  Василя  Парахіна, який хлопчиком бачив, як у полі облава  енкаведистів  переслідувала  хлопця-упівця  з  їхнього села й  застрелила його в полі.   У нього знайшли сумку з грошима  й  ці закривавлені купюри взяв собі голова сільради. Люди бачили,   як він відмивав їх біля колодязя від крові. Після того жодна людина в селі не подавала йому руки. Той  голова  кілька разів вішався, а потім п’яний розстріляв свою родину і вбив   себе…

А у нас на цих виборах  гроші  сиплються   мільйонами  і  мільярдами.   Нікого не  цікавить  ідеологія, політичні  програми кандидатів , тільки  гроші. І геть усім  фіолетово, звідки  вони, чиї  і  чим  пахнуть.   До  останнього  не  хотілося  вірити, що  журналістика  в Україні  стане  другою  найдревнішою  професією.  На жаль,  і її  зробили  повією, яка живе від виборів до виборів, прикормивши  з  рук  олігархів.  Як  і  українського  виборця, якому  кидають з барського столу подачку перед  виборами. Всі ці роки    нас свідомо привчали до думки,   що коли у  вас купують ваш голос, то гроші беріть, бо вкрали у вас набагато більше.  Але  голосуйте  при  цьому   по совісті.  Про яку совість  можна говорити, коли  продаєш  свою  гідність?  У такий  спосіб   грошовиті мішки готували собі керований електорат, який без проблем можна купити за  «чесно» вкрадені у  нього ж  і виведені в офшори гроші.  І  хитрий  ніби українець не  помітив, як сам себе перехитрив!     Вхопивши  кістку, як   голодний  пес  від брехливого  господаря, він   покірно  знов іде  на виборчу дільницю й голосує  за   поганого  господаря, який годує   його  лише  раз  у  п’ять років, а всю  решту  часу — просто  обкрадає.  Подякуймо  Леонідові  Кучмі, «найстабільнішому»    українському президентові, за  те, що породив  олігархат, як  клас, і  дозволив йому  зробити з українців  рабів. Тим  паче, що зробити  це було геть нескладно, бо  рабське  сім’я  дуже  живуче, якщо   народ   стільки   століть   був   рабом…

Коли й сьогодні  чую про масовий підкуп виборців різними політичними силами — хочеться  втікати  з країни світ за очі, хоч ніколи навіть думки такої  не виникало, навіть у найважчі, як нам, здавалося, 90-і.  Бо якщо  навіть після  тих  рік  крові, що  пролилися  на   Майдані ,  у когось  досі  піднімається  рука  взяти   іудиних   п’ять сотень  гривень чи   тисячу — він   вартий  тієї влади й того життя, що  має.  Люди,  ви  вже  забули  ті  просякнуті кров’ю  молодих   хлопчиків   червоні  простирадла  й калюжі крові на підлозі в Михайлівському Золотоверхому й  на Інститутській?  Ви  забули, як пахне смерть у центрі Києва, забули   ті почорнілі  обличчя  українців, які з гімном України на вустах йшли під кулі «Беркуту»?  Ви хочете, щоб і   ваші діти й онуки  теж  помирали на Майданах  за  право  бути гідними   громадянами, а  не  бидлом?!  Даруйте, але  я  не  хочу.  Як  не  хочу  експериментів  над собою  і   над  моєю   країною.Ми добре знаємо, для  чого  олігархи ведуть  у  владу  своїх маріонеток-політиків.  Не  для  того, щоб вони  були гарантом Конституції, а щоб  мати  гарантію  недоторканості    їхніх награбованих  у нас  статків.  У кожного  з  нас  є можливість  бути,   принаймні,   чесним у своєму  виборі.

«Невже у  нас люди такі тупі?» — захлинаються у соцмережах притомні  виборці, бо здавалося, що після Яника більшого дна в українському політикумі бути не може. Виявляється, може. І нам продемонстрували, чого ми вартуємо.  Напевне, ми всі заслужили це. Легко любити Україну,сидячи  в  Канаді чи Америці. Важко  любити Україну, коли  живеш у  ній і  бачиш це  зблизька.  Важко у цьому суголоссі безнадії, сорому за свій народ   не  втратити надію.  Вірю, змушую себе  вірити,  що  1  квітня  я  не   прокинуся в  країні, де  запанує  хаос. У нас  є  ще  можливість   зупинити  цей шалений  потяг.  Хочеться вірити, що українець, обираючи між дешевим газом,  власним  холодильником  і  незалежністю  своєї  країни, обере останнє…

Ніна  РОМАНЮК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *