Відволікаючий прицільний удар санкційним списком

Індію замело снігом вперше за 10 років
05.11.2018
ДТП у Луцьку: жінка на BMW Х5 в’їхала у маршрутку (ФОТО)
05.11.2018
Показати всі

Відволікаючий прицільний удар санкційним списком

Відлуння тижня (29.10 – 05.11)

322 «обраних» українських політиків, бізнесменів, громадських діячів, які потрапили до російського санкційного списку та чиї активи будуть «заморожені» в РФ, стали посеред осені-2018 першими ластівками з числа потенційних  жертв? Чи все-таки це відволікаючий удар, своєрідний пробний камінь для  українського суспільства та політикуму? Мовляв, гризіться сваріться, виясняйте, чого одні потрапили  до цього переліку, а інші – ні, шукайте серед них ворогів та агентури Кремля…  Список, підписаний  та сформований Дмитрієм  Медведєвим на виконання «царського» указу, очевидно, був відредагований  Віктором Медведчуком.  Не підлягає сумніву, на кого самовіддано працює лідер «выбора», який часто називають не українським, а кремлівським. Та й після його приходу в структуру «За життя» вона  нерідко сприймається «За смерть» (щодо України). Однак навряд чи варто виключати те, що згадуваний «емісар Москви» наявність чи відсутність певних прізвищ таки узгодив не тільки зі своїм господарем, але й з Києвом.

Звісно,  це лише припущення.  Тим не менше, очевидно, не далекий від істини дещо епатажний генерал і політик Віктор Чумак (про що написав на своїй сторінці у Facebook) : «Гібридна війна – гібридний список – гібридні санкції». Концепт, що  всі «списочники»  – мало не герої України, а ті, хто туди не потрапив (попри  нерідко чітку антикремлівську позицію), до певної міри може зіграти на настрої електорату під час двох виборчих кампаній-2019. Однак не варто надто перейматися тим переліком, адже, перефразовуючи Арсена Авакова, українців  (тих, хто належить до української політичної нації) – не  322,  а понад чотири десятки мільйонів. І кремлівський зверхник, який реалізовує імперський  курс «русского мира» та каже, даючи наказ  убивати: «Мы в общем-то один народ», окупацією частини нашої території не обмежиться.  Тому, зрозуміло, в стратегічному плані «обустройства» та «освобождения Украины» (від українців), санкційний спсок- це лише один із тактичних прийомів Москви. Тож далі буде.

Тим паче, що  Європа, з завершенням «ери Меркель», навряд чи наблизиться до України.  Як підкреслив   колишній дипломат Олександр Хара, «Ангела Меркель – скеля, яка підтримує Україну в боротьбі з російським агресором. Хоча інколи нам здається, що реакція ЄС на агресію РФ м’яка. Втім, враховуючи саме об’єднання і складні механізми ухвалення рішень в ЄС, то Меркель треба дати Героя України за те, що вона об’єднала і досі тримає Європу в протистоянні з РФ». У цьому сенсі по-своєму промовисто, що чинний канцлер Німеччини , через три дні після своєї заяви про майбутній відхід від політики, здійснила, вірогідно,  свій останній візит у цьому статусі до Києва. Цікаво, що це відбулося у день народження Європейського Союзу, який все відчутніше опиняється перед серйозними викликами.

Водночас минулий тиждень дав підстави  для оптимістичних тверджень про поглиблення співпраці Києва та Анкари (на фоні візиту до Туреччини Президента Петра Порошенка та проукраїнських заяв Реджепа Ердогана, принаймні у контексті не визнання анексії  Росією Криму). А  після зустрічі у Стамбулі (на Фанарі) Глави нашої держави з Вселенським  Патріархом  набрала реальних обрисів перспектива отримання Томосу для Православної Церкви в Україні ще цього року.

Однак, судячи з тенденцій минулого тижня, попереду – вкрай нелегкий період для українського суспільство. Адже, як наголосив Прем’єр-міністр Володимир Гройсман, «ми входимо у політичний етап двох виборів, Президента та парламенту. Сподіваюсь, у більшості українських політиків жага до політичного виграшу не затьмарить реальність».

«Таким же чином під санкції потрапили»

Чим зумовлена «різносортність» нового російського списку Кремля санкцій проти Києва, до якого потрапили 322 українських громадянина і 68 компаній? З цього приводу висловився в коментарі сайту «Сьогодні» професор кафедри політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань. На думку політолога, «санкції направили проти людей, які дуже відомі в політичному колі, навіть якщо у них немає бізнесу, які займають позицію жорсткої критики по відношенню до Росії». По-друге, вважає він,  до списку могли потрапити олігархи, щоб «схилити їх до більш проросійської позиції».

Крім того, наголошує Гарань, таким чином Кремль, можливо, хоче втрутитися у вибори в Україні, підіграти тій чи іншій політичній силі. «На когось він наклав санкції спеціально, щоб показати, що ця людина є нашим опонентом (а насправді це не так). А на когось він може не накласти санкції, щоб в Україні його звинуватили у співпраці з Росією. З ворогів Путіна хтось може не потрапити до списку, щоб його шанси були менші в ході виборчої кампанії. Таким же чином під санкції потрапили навіть люди, які займають досить доброзичливу позицію по відношенню до Росії – щоб додати їм очки», – зазначає політолог. А відтак попереджає: «Від Росії можна чекати чого завгодно».

«…потонуть у парламентському болоті»

Майбутній парламент  може  одною з найруйнівніших антиукраїнських сил. На цьому наголошує в «Українському  тижні» публіцист Юрій Макаров.  Він підкреслює: «Що ж стосується вищого законодавчого органа не як генератора правил, не як джерела розумних заходів, а як бази ефективності президентської вертикалі, то його контури губляться в тумані наступного року».  А відтак уточнює, що «Набір партій, які проходять у Раду, змінюється від опитування до опитування, а голосування за мажоритарними округами робить її склад буквально непередбачуваним. Хто більше витратить на харчові набори, хто краще домовиться на місцях або в центрі, того й виберуть».

При цьому аналітик нагадує: «Окремі ентузіасти уявляють як гарантію від потрапляння до парламенту політичного сміття скасування мажоритарки й впровадження відкритих партійних списків, і це, якщо замислитися, справжня драма. Здорова частина політикуму шукає запобіжників від ексцесів прямої демократії, бо народ (плебс, охлос) не здатен ухвалювати раціональні рішення». За його припущенням, «тікаючи від загрози узурпації влади олігархами, ми легко й непомітно можемо отримати парламентську більшість із «рєшал», популістів і прямих агентів Кремля». Такі  наслідки виборів до ВРУ перекреслять  позитиви від результату президентської  кампанії. «І тоді хоч би який геній сів у крісло № 1, його найкращі (припустімо) наміри потонуть у парламентському болоті», – зазначає Макаров.

«…час настав»

Протягом найближчого часу Вселенський Патріархат скличе Об’єднавчий собор, який створить церкву під назвою Православна  Церква в Україні.  Про це для  «ВВС» розповів впливовий архієрей Константинопольської Церкви, представник Вселенського Патріархату при Всесвітній раді церков, доктор богослов’я,  архієпископ Тельміський Іов (Геча). За його словами, питання про порядок надання автокефалій мало розглядатися на Всеправославному соборі 2016 року, однак консенсусу щодо цього питання між різними церквами досягнуто не було, тому його вирішили не включати до порядку денного собору. «Це означає, що практика, яка існувала до цього часу, продовжується. Тобто це Вселенський патріархат проголошує (нові) автокефалії, – резюмує архієпископ Іов. – Хто з цим не погоджується, той відколює себе від православ’я».

За словами владики Іова, архієреями Вселенської церкви з 11 жовтня вважаються усі єпископи, які досі належали до невизнаних церков, жодного нового перерукопокладання проводити їм не потрібно. Так само не потрібно наново охрещувати людей, які прийняли хрещення у Київському патріархаті чи УАПЦ. «Скасуванням акту 1686 року скасована адміністрація Московською церквою Київської митрополії і всіх єпархій в Україні, – каже представник Вселенського Патріархату. – З канонічної точки зору це означає, що сьогодні в Україні УПЦ МП більше не існує. Всі архієреї тепер в Україні де-факто згідно з цим рішенням Синоду є архієреями Вселенського престолу, і вони тепер повинні чекати директиву Вселенського патріархату щодо свого подальшого функціонування і існування в перспективі надання автокефалії Православній церкві в Україні».

На ділі це означає, що всі ієрархи українських церков, не важливо, до канонічної церкви вони належали раніше чи до неканонічної, зараз в очах Константинополя мають однаковий статус – ієрархів Вселенського престолу. І, відповідно, вони мають рівні права брати участь у соборі, який буде скликано Вселенським патріархом через екзархів, які є його представниками в Україні. У той же час,  архієпископ Іов утримується від відповіді на питання про те, коли саме може бути скликано собор, який утворить нову церкву. За його словами, Вселенський Патріарх скличе цей собор, коли вважатиме, що «час настав». Владика пояснив, як називатиметься  єдина Помісна  Православна Церква в Україні. «Не Українська Православна Церква, тому що Церква є єдина… Вона належить Христу, а не якійсь нації чи державі», – каже він. Тому, уточнює архієпископ Іов,  нова Церква називатиметься по-іншому – Православна Церква в Україні. Він нагадує, що «грецькою мовою назви церков так і звучать: Православна церква в Греції, в Сербії, в Болгарії. Слов’янські назви – Болгарська, Сербська чи Російська православна церква – вживаються неправильно і вказують на етнофілетизм, тобто релігійний націоналізм».

«Київ призвичаюється до гібридності своїх відносин з Білоруссю»

На феномені  взаємовідносин  України й Білорусі акцентує  увагу в «Європейській  правді» Геннадій Максак.  Згадуючи про недавній перший Форум регіонів України та Білорусі, що відбувся у місті Гомель,  він констатує, що  «Київ призвичаюється до гібридності своїх відносин з Білоруссю». А відтак пояснює: «По-перше, Київ та Мінськ зацікавлені у досягненні стратегічного рівня відносин в економічній сфері – попри те, що підходи у питаннях безпеки та інтеграційних процесів залишаються різновекторними. По-друге, неофіційні домовленості на вищому рівні мають більше значення для розуміння стану справ, ніж публічні заяви білоруських офіційних осіб та навіть окремі недружні кроки офіційного Мінська». Максак нагадав, що  «Порошенко, виступаючи на відкритій пленарній частині форуму, апелював до довіри між ним та Лукашенком і утримався від акцентування на питаннях безпеки. Схоже, що домовленості у безпекових питаннях ґрунтуються лише на обіцянках Лукашенка».

Натомість, підкреслив аналітик, «український Президент зосередився на процесах побудови двосторонньої економічної кооперації. Навіть запропонував для Білорусі у стосунках з Україною новий термін: «стратегічний економічний партнер». Такий підхід зрозумілий: Білорусь є п’ятою за розміром товарообігу державою, з якою активно працює Україна. Щорічний приріст обсягів двосторонньої торгівлі – більше 20%, і наші держави мають середньострокові плани вийти на $8 млрд і потім $10 млрд товарообігу. Щоби досягти нових вершин, планується «розчистити» всі антидемпінгові обмеження, які наразі існують у двосторонній торгівлі».

Наступний Форум регіонів України та Білорусі має відбутися в Україні – найімовірніше, в Житомирі. От тільки лишилося незрозуміло, коли це станеться – або за рік, як запропонував Порошенко, або за два, як пропонують організатори.

«По схемі Росія – Білорусь – Україна…»

Стрибок цін на бензин є однією зі схем  фінансування людей президента Росії Володимира Путіна в Україні та її поступового банкрутства. Про це політик і дипломат Роман Безсмертний сказав на телеканалі  «Еспресо». На його думку, «ці схеми будуть повністю напрацьовуватися. Чорні схеми експансії на український ринок, виведення капіталу, заведення сюди ресурсу. Це ж невипадково, що цей процес активізовується на початку політичного процесу. От що таке ціна на бензин, чому такий стрибок? Це – дельта, яка зараз створена, якщо хочете, це – політична дельта, яка буде використовуватися для вирішення тут політичних процесів. Для фінансування політичних проектів в Україні. І це стосується не тільки дельти по бензину. Вона буде працювати і у всіх інших схемах».

Безсмертний підкреслює: «Вочевидь, йдеться не лише про очевидну економічну експансію. Мова йде про стратегію банкрутування України як держави в цілому. Ці механізми зараз працюють по всьому фактично спектру проблематики. З одного боку, Росія завозить зброю, боєприпаси на Донбас і змушує стріляти по цілях, наведених з Росії, з іншого – відправляє сюди переговорників для ведення переговорів із розподілу квот по рибі, лісу, іншої сировини, поставки товарів і так далі». При цьому він констатує, що «нещодавно вибухнула ціна на бензин. Ну, хто не знає, що майже половина всіх світлих паливно-мастильних продуктів йде по схемі Росія-Білорусь-Україна? Там вона заходить по давальницькій схемі, без оподаткування. Це породжує додаткову контрабанду. Тож офіційна цифра – 50 відсотків ринку – дуже далека від реальної, з моєї точки зору, це лише половина всього об’єму, частина якого заходить офіційно, частина – контрабанда на український ринок. А це що тоді? Уявляєте, який ресурс вимивається звідси? Тому оці рішення, які ухвалені зараз Путіним щодо застосування санкцій, це рішення в цій схемі».

«Повинні бути готовими  до відтоку частини  українців  до  Німеччини»

Плани Німеччини лібералізувати міграційну політику переполошила польський бізнес, який боїться відтоку української робочої сили та готовий боротися за неї. Нині вже в кожній п’ятій польській фірмі працюють українці. Про це повідомляє DW.COM. Видання зазначає, що кадрова криза в Польщі зумовлена  передовсім падінням демографічних показників. До 2020 року, за даними міністерства інвестицій і розвитку Польщі, країна втратить півмільйона працездатного населення. А за десять років з 20 мільйонів необхідних працівників в Польщі буде лише 16 мільйонів. «Тому боротьба за українців, як робочу силу, посилюється, конкуренція між польськими підприємцями зростає», – констатує «DW». За даними дослідження  «Барометр трудової міграції», якщо ще півроку тому українці працювали в 19 відсотках польських фірм, то вже у вересні – у 23 відсотках.  «Заробітні плати поляків і українців стали ближчими. Потреба в кадрах зі Сходу так швидко росте, що роботодавці мусять пропонувати їм привабливі умови, наближені до пропонованих співвітчизникам», – розповідає Луіза Рослонь з Personnel Serwis. Нині, за даними компанії, третина українських робітників отримує до 3 тисяч злотих (693 євро) на місяць, ще третина – до 3,5 тисячі. І лише 15 відсотків заробляють понад 3,5 тисячі злотих (808 євро).

«DW» констатує, що «віднедавна польські працедавці почали відчувати страх через конкуренцію з працедавцями з Західної Європи, зокрема, Німеччини, де політичні сили вже погодили міграційну політику і готові голосувати». Як зазначає Аркадіюш Пачка, керівник відділу моніторингу організації «Працедавці Речі Посполитої», «ми бачимо, як стрімко там взялися за спрощення міграційних правил. У них теж є кадрова криза, ще більша ніж у нас, і їм теж бракує працівників. Тому ми повинні бути готові до відтоку частини українців до Німеччини». За даними компанії  Work Service, 59 відсотків опитаних українських робітників заявили про готовність переїхати до Німеччини, якщо для них відкриють німецький ринок праці.

У польському уряді розуміють проблеми бізнесу, але вирішувати їх поки не поспішають. Але проект політики трудової міграції, який дозволив би реалізувати ці ідеї, досі не готовий. «В новому міграційному законі йтиметься не тільки про українських мігрантів, але й про вихідців з Азії чи Африки. А правляча партія зі своїм урядом обіцяла своїм виборцям політику, орієнтовану передовсім на поляків, тому й не поспішає з міграційною політикою», – пояснює Пачка. Відтак на якісь зміни в міграційному законодавстві до парламентських виборів, що відбудуться в Польщі восени 2019 року, за його словами, розраховувати не доводиться.

«Залишається ставка на місцевих феодалів»

Зміцнюватися на місцях перед президентськими виборами – головне завдання Адміністрації Президента. Нещодавні кадрові рокіровки з губернаторами в чотирьох областях – яскраве тому підтвердження. Так вважає аналітик Юлія Забєліна.  Про це йдеться у її публікації  на сайті видання  «Апостроф». Згадуючи про недавнє зміщення глав Луганської, Чернівецької, Черкаської та Київської ОДА та призначення на їх місце інших посадовців, Забєліна припускає, що «деякі перестановки стали результатом шантажу з боку соратників Глави держави».   При цьому, правда,  ситуація на Київщині, де «губернатором» став екс-начальник  ГУ УМВС у Волинській області, зумовлена власними планами господаря Банкової. Вона зазначає: «Генерал міліції, якого оминули люстрації завдяки особистому указу Порошенка, за задумом Банкової, повинен посилити вплив президента в пристоличному регіоні напередодні виборів, оскільки звик діяти жорстко і безапеляційно. Уже найближчим часом варто очікувати від президентської вертикалі спроби вибити з Київської облради  «Батьківщину», чий представник – Анна Старикова – є там головою».

Відтак Забєліна звертає увагу передовсім не про Київщину, а про досить непросту ситуацію для АП, що склалася в Черкаській області. За її версією, «цей регіон, схоже, став розмінною монетою у відносинах між президентом і його радником, найбільшим бізнесменом-аграрієм, власником групи компаній «Миронівський хлібопродукт» Юрієм Косюком». Тому, очевидно, Кабінет міністрів рекомендував призначити голову Черкаської облради Олександра Вельбівця, якого пов’язують саме з Юрієм Косюком, на посаду голови ОДА.  Однак ряд аналітиків скептично ставиться до такої версії. Адже там найвпливовішим нардеп Владислав Голуб.

Однак джерела «Апострофа» запевняють, що така рокіровка потрібна Косюку, щоб зміцнитися в одному конкретному регіоні, розвиваючи там свій бізнес і зміцнюючи свій політичний вплив. Для цього потрібен лояльний і підконтрольний керівник обласної адміністрації, якого пізніше можна буде використовувати на виборах. «На виборах Президенту як вигравати? Ніяких масштабних фальсифікацій не буде. Залишається ставка на місцевих феодалів, Косюк у цілому все ж зацікавлений, щоб Порошенко став президентом на наступні п’ять років, оскільки це дозволить розвивати його бізнес», – зазначив один із народних депутатів (видання «Апостроф» не називає його прізвища). На думку Забєліною, «ця історія – вельми симтоматична: найближчі соратники Порошенко дозволяють собі шантаж напередодні президентських виборів, торгуючись за владу вже зараз. А це може означати лише одне: в оточенні чинного Президента не дуже впевнені у його другому терміні».

«Український привілейований клас здійснює приховану колаборацію з ворогом» 

Філософ Сергій Дацюк  нагадує (див. «Українську  правду»), що «всяка війна це, перш за все, війна мислення. Щоб перемогти ворога на фронті, потрібно спочатку перемогти його на рівні мислення». Він констатує: «На стратегію непрямих дій Росії український привілейований клас відповів стратегією посередницький дій зовнішніх сил, які до того ще і здійснюють зовнішнє управління Україною. Здобути перемогу у такій ситуації практично неможливо. Україна сьогодні розглядається як витратний ресурс вирішення глобальних протиріч у світі». При цьому підкреслює, що  «міжнародні посередники війн не виграють». Саме тому, переконаний він, « стратегія посередницьких дій сил, що здійснюють зовнішнє управління Україною, фактично нездатна опиратися стратегії непрямих дій Росії у війні проти України…Це принципова мислительна і зокрема стратегічна помилка України у нинішній війні».

Окрім того, уточнює він, «український привілейований клас в ситуації зовнішнього управління ще і здійснює приховану колаборацію з ворогом. Тобто колаборацію здійснює не стільки сама держава, скільки крупні українські підприємці, компанії з участю російського капіталу і прямі російські агенти в гуманітарних сферах, яким українська держава просто не заважає це робити».

Дацюк вважає, що «замість установки на перемогу прихована установка на капітуляцію, що публічно виступає як установка на компроміс, стимульована не лише ворогом, але і союзниками, які водночас є силою зовнішнього управління (стимулювання капітулянтських настроїв)». На його переконання, «наявне мислення щодо війни веде Україну до поразки: стратегія мислення провальна, засновки мислення помилкові, установки мислення безперспективні». Аналітик вважає,  що зараз «привілейований клас України веде міжнародні торги за умови капітуляції». А після цього наголошує: «Програш України у війні означає не просто втрату Україною незалежності, а припинення існування України як історичної реальності (громади, суспільства-спільноти, республіки, країни, нації, народу, держави)».

«Гібридна війна – найкраща умова для їхнього бізнесу»

Як розвиватиметься ситуація в Україні, враховуючи фактор ОРДЛО. З цього приводу  розмірковує у «Газеті по-українськи» Дмитро Снєгирьов. Військовий експерт переконаний, що напередодні президентських і парламентських виборів 2019-го російські війська на Донбасі «будуть діяти за відпрацьованими схемами. Донбас використовують як полігон для відпрацювання методик ведення диверсійної роботи, атестування нових зразків техніки. Ротація відбувається безперервно, окуповані території перетворили на табір для вишколу російських спецпризначенців. Донбас – це відволікаючий маневр. Путін поставив питання руба: виводжу війська з Донбасу, якщо визнаєте Крим федеральним округом Росії. Найдивніше, що Європа прийняла цю позицію. В один голос говорять про те, що спочатку потрібно врегулювати ситуацію на сході України, а потім переходити до всього іншого». При цьому він наголошує, що  бойовики можуть становити серйозну  загрозу українській армії . «Переважають за кількістю танків. Тим паче, що кістяк – це вже вишколені люди, які мають за плечима 4 роки війни й навчені кращими російськими інструкторами…Їх постійно муштрують. Порядку 80 тис. бойовиків за 4 роки війни брали у руки зброю та вбивали українських громадян».

На думку Снєгирьова, «говорити, що звільнимо Донбас і повернемо Крим із відходом Путіна на пенсію чи його смертю,  безглуздо. Путін – це вже навіть не конкретна людина, а ціла система. На його місце посадять правонаступника й імперія існуватиме далі. Росія плекала свої імперські амбіції ще у складі СРСР. Слово «Новоросія» вперше з’явилося у працях Олександра Солженіцина наприкінці 80-х. Уже тоді закладалися територіальні претензії до України та Казахстану. Писав, що Росія ніколи не віддасть Донбас. Його праця стала дорожньою картою і для Єльцина, і для Путіна». Він висловився і з приводу того, чи нова українська влада, яку обиратимемо 2019-го, зробить якісь реальні кроки, щоб припинити військову агресію. «Буде залежати від того, хто прийде. Теперішня ситуація багатьом політикам вигідна – танцюють гопака на місці й торгують із окупованими територіями. Гібридна війна – найкраща умова для їхнього бізнесу», – підкреслив він.

Утім, українська народна аксіома «кому війна – а кому рідна мати вона», характеризує не лише  вітчизняні  реалії сьогодення.  Ситуація драматизується тим, що зазвичай український так званий привілейований клас рветься у політику, аби отримати бізнесові преференції, доступ до «потоків». Заради досягнення  матеріальної мети він, не зважаючи на декларовані наміри,  діє за принципом «купи-продай». У тому числі – у контексті національних інтересів.

Тим часом в Україні де-факто набирає обертів виборча кампанія. Соціологічні служби «завантажують» інформаціями про рейтинги потенційних кандидатів. Зокрема директор центру  «Соціальний моніторинг» Дмитро Дмитрук під  час прес-конференції в Києві  повідомив, що наразі «найбільша кількість з числа тих респондентів, які вже визначилися з кандидатом, проголосувала б за Юлію Тимошенко (18,9%), другу сходинку посів Володимир Зеленський (10,7%), за ним майже з однаковими результатами слідують Анатолій Гриценко (9,9%), Петро Порошенко (9,9%), Юрій Бойко (9,8%), трохи відстають Олег Ляшко (8%) та Святослав Вакарчук (7%), інші кандидати набрали менше 5%».

Але чи варто сприймати за «чисту монети» ті чи інші рейтинги? Та й поява «нових облич» – навряд чи шанс на «українського Месію». З цього приводу відверто зазначив 1 листопада на зустрічі зі студентами у Харкові екс-Президент України Леонід Кучма: «Я вважаю позитивним фактом, що вони (Зеленський і Вакарчук, – В.В.) спробують трохи розбавити той бомонд… У мене є лише запитання і до одного, і до другого. А з ким вони це будуть робити? Ось питання. Так, сам по собі кожен із них – особистість. Але хто в тебе за спиною? Хто тебе підтримуватиме?»

На ці та інші запитання намагалися відповісти у низці аналітичних публікацій у ЗМІ: «Регіонали повертаються. Чому Україну чекає реванш» («НВ»), «Закон «Маски-шоу стоп- 2» ступив у силу» («Цензор. Нет»),  «Посол Британії закликає притягнути до відповідальності винних у смерті Гандзюк» («Укрінформ»), «Командувач ВМС: Росія стягнула до Азовського моря 120 кораблів і катерів» («УП»), «Спецпредставник Євросоюзу по Донбасу і Криму: чи зуміє європеєць домовитися з Росією» (УНІАН), «Наступний (не) прохідний? Як Садовий конкурує з Гриценком» («УП»),  «Newsweek: Росія хоче збудувати базу на Кубі на тлі повернення Холодної війни» (УНІАН), «Звірять годинники з багатьох проблем: у Кремлі прокоментували майбутню зустріч Трампа з Путіним» («24»),  «Останній візит» («День»), «Томос важливіший за декомунізацію» («ГПУ»)…

Тиждень, що розпочинається, має всі шанси стати динамічним у політичному сенсі. Зокрема у пленарному режимі  працюватиме Верховна Рада, яка, очевидно,  стане майданчиком для цілої когорти популістів. Також, як заявив міністр закордонних справ Павло Клімкін під час виступу у Львові, «маємо почати суспільну дискусію щодо можливості бути громадянином декількох країн». При цьому він уточнив: «Проте ми не можемо навіть говорити про подвійне громадянство з Росією під час де-факто війни з нею».

Завершення тижня, коли (11 листопада) відбудуться так звані вибори в ОРДЛО теж  може стати точкою відліку чергового етапу загострення ситуації. З цього приводу Постійний представник України при ООН Володимир Єльченко відверто сказав на засіданні Ради Безпеки ООН: «Є ознаки того, що ці так звані вибори можуть стати новою відправною точкою для нового циклу збройної агресії». І в цей же день – вірогідний старт витка нового протистояння з Польщею, яка відзначатиме сторіччя відновлення державності. Правда, в епіцентрі конфлікту тепер може опинитися не Волинь, а Львів (під приводом протистояння за «Меморіал львівських орлят»).

Загалом подальший період знаменуватиметься зростанням градуса політичної напруги. Зважаючи на вірогідність надання 13 грудня Томосу, Кремль спробує не допустити цього, запустивши механізм масштабної   дестабілізації України.  Однак якими б суворими не були виклики, їх неодмінно вдасться подолати, якщо пам’ятатимемо про Шевченкову настанову: «Свою Україну любіть… Любіть її… Воврем’я люте, в остатню, тяжкую минуту за неї Господа моліть». Будьмо!

Віктор Вербич

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *