Волинсько-галицький князь Юрій ІІ: отрута і корона     

Показати всі

Волинсько-галицький князь Юрій ІІ: отрута і корона     

«Dei gratia natus Dux Minoris Russiae, Georgius Dei gratia Rex Russiae»(Божою милістю, природжений князь Малої Русі, Георгій Божою милістю король Русі), – так, латинською мовою, у європейських хроніках був записаний титул цього волинсько-галицького князя, який, як і Данило Галицький офіційно носив титул короля Русі. Багато українських істориків вважають саме його останнім володарем Волинсько-Галицької держави, хоча це не зовсім правильно, адже останнім волинсько-галицьким правителем був все ж великий волинський князь Дмитро-Любарт. Разом із тим, правління цього володаря було останнім в історії Волинсько-Галицького князівства, коли воно об’єднувало і Волинь і Галичину упродовж усього періоду його князювання.

По матері він був нащадком Данила Галицького, а по батькові належав до мазовецької гілки польської королівської династії Пястів. Для того, щоби посісти волинсько-галицький князівський престол, він змінив віру, але супротивники звинувачували його у тому, що він хотів «змінити віру і закон Русі». Прийнявши Православ’я, він у душі все ж залишався католиком і, залишаючись номінально православним, все ж таки сприяв поширенню серед русинів-українців католицької віри. Він, вперше в історії України, надав місту Магдебурзьке право, і першим його отримала столиця Волинсько-Галицької Русі місто Володимир-Волинський. У протидії боярам він спирався на міщан, але волів, щоби принаймні частина їх була іноземцями, чому і сприяв поселенню в українських містах німецьких і чеських колоністів. А після його смерті внаслідок отруєння у 1340 р. претензії на волинсько-галицьку спадщину висловив його далекий родич польський король Казимір ІІІ Великий, від якого незалежність Волинсько-Галицької держави довелося відстоювати вже волинському князю Дмитру-Любарту, про що ми вже розповідали у присвяченому цьому князю матеріалі рубрики «Видатні волиняни».

Це був волинсько-галицький князь Болеслав-Юрій ІІ Тройденович (приблизно 1305 – 1340; роки правління – 1323-1340)

Перш ніж почати нашу розповідь, нагадаємо коротко про стан справ у Волинсько-Галицькій державі  на початку XIV століття. Отож, Волинсько-Галицька держава посідала вагоме місце на політичній арені Східної Європи. Формальна залежність від Золотої Орди обмежувалася лише щорічною виплатою загалом необтяжливої данини та ханським ярликом, яким далекий ординський хан підтверджував права князівської влади. Загалом, держава була незалежною і  часи правління короля Юрія І Львовича (1301 – 1308) були періодом її процвітання. Юрій І був через династичні шлюби пов’язаний із правителями сусідньої Польщі, будучи одруженим із сестрою короля Владислава І Локетка Євфимією, а його дочка Марія стала дружиною мазовецького князя Тройдена. Саме від цього шлюбу і народився син Болеслав, якому і судилося згодом стати волинсько-галицьким князем Юрієм ІІ.

Розквіт Волинсько-Галицької держави тривав і в часи правління його синів Лева ІІ та Андрія.  Варто зауважити, що в часи правління Андрія і Лева, Волинсько-Галицька держава як сама оберігала себе від татарських набігів, так і служила захистом від Орди для сусідніх держав. А 1313 року правителем Золотої Орди став  хан Узбек, який почав зміцнювати державу. І ось навесні 1323 року волинсько-галицькі князі Андрій і Лев несподівано “зійшли зі світу”, ймовірно будучи отруєними.

Престол Волинсько-Галицької держави залишився порожнім, отож постала проблема того, хто ж буде наступним правителем. Кандидатів було два. Першою чергою, це був племінник Андрія і Лева ІІ син мазовецького князя Тройдена Болеслав, другим кандидатом був двоюрідний брат спочилих волинсько-галицьких  князів, син молодшого брата польського короля Владислава І Локетка куявського князя Земовита і сестри князя Юрія І Анастасії Владислав.

Перемогу, врешті здобув Болеслав Тройденович. Окремі історики вказують, що він мав підтримку польського короля Владислава І Локетка. Дехто навіть, посилаючись на деякі натяки у “дипломах” угорського короля Карла-Роберта Анжуйського від 1325 і 1326 рр. вважають, що польський король, заручившись допомогою Угорщини, посадив Болеслава на волинсько-галицький престол військовою силою. Але це малоймовірно, оскільки згадувані угорські документи стосуються війни Владислава І Локетка із бранденбурзьким маркграфом. А подальша політика Болеслава – Юрія ІІ стосовно протидії угорсько-польським впливам та відповідні зв’язки із Великим князівством Литовським та Тевтонським орденом вказує, що він не міг бути ставлеником польського короля, хоча останній міг бути прихильним до його кандидатури, або просто змиритися із нею, оскільки більш радо він підтримав би кандидатуру Владислава сина Земовіта, тим більше, що  польський король був ще опікуном цього князя по смерті батька.

Окремі історичні джерела вказують, що перемога Болеслава була зумовлена іншими чинниками. Так, польський хроніст Ян з Чарнкова вказує, що Болеслава Тройденовича “русини однодушно прийняли собі за вожда і пана”, а швейцарський хроніст Вітодуран каже, що після смерті Юріївичів хан Золотої Орди посадив на володимирськім престолі “християнина-латинянина”. Перше джерело свідчить, що за Болеслава підтримали волинсько-галицькі бояри та міщани, які були найвпливовішими верствами у Волинсько-Галицькій державі, а друге просто вказує на звичне у такому випадку затвердження нового волинсько-галицького князя ханським ярликом.

Ось так у 1323 р. волинсько-галицьким князем став син мазовецького князя Тройдена і сестри князів Андрія і Лева Марії Болеслав, який, прийнявши Православ’я, став  Юрієм ІІ. Тобто, волинсько-галицьке князівство успадкував княжич, який належав до мазовецької гілки польської  королівської династії Пястів, але чия матір була з волинсько-галицького князівського роду Романовичів.

Новому князю, який осів у столиці Волинсько-Галицької держави Володимирі-Волинському, було на той час 18 років. Початок його правління був доволі успішним, зокрема у 1324 р. він надав, вперше в Русі-Україні, стольному граду Володимиру-Волинському Магдебурзьке право.

У зовнішній політиці Юрій ІІ намагався дотримуватись балансу у відносинах із сусідніми державами. Так,  намагаючись протистояти експансії Польського  та Угорського королівств, він підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Великим князівством Литовським та Священною Римською імперією. Робив спробу повернути Люблінщину, яку 1303 року захопило Польське королівство, підступно вбивши намісника Георгія Розню.

У 1327 р. Юрій уклав союз з Тевтонським орденом, надавши дозвіл торунським купцям торгувати у Волинсько-Галицькій Русі. Разом із тим, найближчі до Волинсько-Галицького князівства держави Литва і Польща почали схилятися до союзу, який був скріплений у 1325 р. одруженням сина польського короля Владислава І Локетка Казиміра із дочкою великого литовського князя Гедиміна Альдоною-Анною. У 1330 році Польське королівство і Велике князівство Литовське спільно діяли проти Тевтонського ордену та равського князя Земовита, тому Юрій II розірвав союзну угоду із Орденом, а 1331 року був намовлений польським посольством і частиною боярської верхівки одружитися з донькою великого князя литовського Гедиміна Офкою-Евфимією.

У 1331 р. він домагався, щоби Константинопільський патріарх знову утворив для Волинсько-Галицької Русі окрему Митрополію. Історія цього церковного питання така.

Після монголо-татарського нашестя 1240-41 рр., коли Київ був зруйнований, давня столиця Русі і резиденція Київського митрополита відродилося вже як маленьке, залежне від татар місто. Київський митрополит Кирил ІІ, ставленик Данила Галицького, упродовж свого правління постійно подорожував. Його наступник, митрополит Максим, родом грек, довго у зруйнованому Києві не затримався і у 1300 р. переніс кафедру до північного міста Володимира на Клязьмі. Таке перенесення митрополичої кафедри на північ, у Володимиро-Суздальські землі викликало незадоволення волинсько-галицького князя Юрія І, який став просити Константинопільського патріарха утворити для Волинсько-Галицької держави окрему Митрополію. Треба сказати, що це клопотання не було антиканонічним, оскільки волинсько-галицькі землі ніякої адміністративної спільності із куди більш залежними від Орди північноруськими землями не мали. Керівництво величезною територією для одного митрополита було вкрай важким, а Волинсько-Галицька Русь, в умовах католицького пропагандистського тиску вимагали особливою опіки. Отож, Константинопільський патріарх  Афанасій І погодився поставити для Волинсько-Галицької Русі окремого митрополита. Ним став митрополит Ніфонт, який керував новоутвореною Митрополією у 1303-1305 рр. Після нього у Константинопіль на поставлення був посланий, як кандидат на Волинсько-Галицьку Митрополію ігумен Ратненського монастиря на Волині Петро Ратенський. Патріарх Афанасій І, щоби догодити і південним і північним князям, поставив його митрополитом Київським і всієї Русі. Новий митрополит, недовго пробувши у Києві, місцем свого перебування також обрав Володимир на Клязьмі, а у 1325 р. – переніс митрополичу кафедру у Москву.

Після смерті у 1326 митрополита Петра Ратенського, який шанується у лику святих як святитель Петро митрополит Київський, новим Київським митрополитом (з осередком у Москві) став Феогност.  Намагаючись не допустити відокремлення та утворення знову Волинсько-Галицької Митрополії, від у 1328 поспішно прибув до Волинсько-Галицької держави де висвятив двох єпископів: галицького і володимирського. Вертаючись до Москви, він забрав із собою новопоставленого галицького єпископа Феодора побоюючись, щоби Юрій ІІ не вислав його до патріарха по митрополичі свячення. Втім, це не допомогло, отож, у квітні 1331 р. Феодор таки опинився у Константинополі у якості кандидата у митрополити. Однак, Феогносту таки  вдалося не допустити відновлення Волинсько-Галицької Митрополії, тому, що зокрема,  у грамоті Юрія ІІ від 11 лютого 1334 р. Феодор згаданий як галицький єпископ, а не як митрополит.

Зі сходженням на польський престол нового короля Казиміра ІІІ Великого у 1333 р., відносини Волинсько-Галицької держави і Польського королівства носили різний характер, зокрема у 1337 р. Юрій ІІ навіть разом із монголо-татарами ходив у похід проти Польщі, намагаючись відвоювати Люблін.

Але внутрішня політика Болеслава-Юрія ІІ мала для Волинсько-Галицької держави трагічні наслідки. Чи то він не розумів русинів-українців, чи вони не розуміли його, але була вона загалом недолугою, хоча, можливо князь бажав для нашого краю ліпшого, але розумів це по-своєму.

По-перше, Юрій ІІ був, ймовірно, людиною схильною підпадати під вплив сторонніх, чому легко вірив тим боярам, які намовляли його проти своїх супротивників. Звісно, карав тих, кого вони звинувачували, а згодом карав вже наклепників. Так цей король Русі геть заплутався у хитросплетіннях відносин волинсько-галицького боярства. А бояри, відповідно, прагнули послаблення князівської влади, отож, як і його великі попередники Роман і Данило, Юрій ІІ мусив їм протистояти.

У цьому він спирався на міщан. Ми вже згадували, що він був першим, хто запровадив в Русі-Україні Магдебурзьке право для міст.  Але разом із тим, князь усіляко сприяв поселенню в руських, тобто українських, містах німецьких та чеських колоністів. А це спричинило до того, що міста поступово почали дедалі більше контролюватися іноземними купцями і ремісниками.

А для протистояння волинсько-галицьким боярам Юрій ІІ оточував себе “своїми” людьми, при чому не лише русинами-українцями, але й іноземцями, звісно, католиками. Яких і призначав на державні посади, оминаючи місцеву аристократію.

І, найголовніше, – князь, прийнявши Православ’я, у душі залишався католиком. Зокрема, відомий український церковний історик протоієрей Петро Влодек у своєму популярному нарисі історії Української Православної Церкви (є складовою частиною укладеного цим богословом “Закону Божого”) пише, що: “латинська віра була йому (Болеславу-Юрію ІІ) ближча ніж Православна, він жив у Львові в навіть ходив не до церкви, а до костела”. Цікавим історичним документом є булла папи Івана XXII  від 16 червня 1327 р., в якій папа висловлює радість з приводу звістки, що “руський князь Болеслав” має намір повернутися до Римо-Католицької Церкви, та закликає польського короля Владислава І Локетка, щоби той “батьківським напоученням” спонукав його здійснити цей намір.

На нашу думку, могло відбуватися наступне – князь дійсно радо відвідував богослужіння у костелах, що їх будували для задоволення своїх духовних потреб німецькі і чеські колоністи, можливо, навіть тримав біля себе при дворі і католицького духівника-капелана. Хоча, для годиться, як волинсько-галицький князь і король Русі відвідував православні богослужіння і причащався у Православній Церкві.

Так чи інакше, але історики, посилаючись на тогочасні історичні свідчення  та документи, неоднозначно свідчать про зростаюче незадоволення волинсько-галицького боярства та людності конфесійною політикою князя. Що дало можливість деяким історикам писати,  що князь навіть задумав впровадити в державі католицтво.

Бояри, яким Юрій ІІ намагався протистояти, та чиїх “апетити” він часом “урізав” так само, як свого часу це робили Роман Мстиславович і Данило Галицький, звісно, інтригували проти князя, але тепер це ускладнювалося релігійною складовою, оскільки князь оточував себе католиками, та ставив на державні посади, окрім українців, також й іноземців-католиків. Князь запрошував до українських міст іноземних колоністів, купців та ремісників, можливо, надаючи їм привілеї для заохочення осісти тут. А цим вже невдоволені були і міщани. А вони були православними русинами-українцями. Не виключено, що князь, якимось чином таки міг сприяти поширенню серед русинів-українців католицтва.

Для князя врешті усе це закінчилося трагічно. Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для активної агітації, але й до активних насильницьких дій. На початку квітня 1340 р. бояри організували проти Юрія II  змову і отруїли його у Володимирі.

“Він бо хотів змінити віру і закон Русі”, – таке виправдання боярами- змовниками своїх дій  записав літописець,

Після смерті Юрія ІІ новим волинсько-галицьким князем став Дмитро-Любарт. А вже з 1341 р. далекий родич покійного Юрія ІІ польський король Казимір ІІІ Великий розпочав із Дмитром-Любартом боротьбу за волинсько-галицьку спадщину. Незалежність Волині Дмитру-Любарту вдалося відстояти, а ось Галичина у 1349 р. була  захоплена польським королем.

Загалом, період правління Юрія II позначився поступовим занепадом Волинсько-Галицької держави, зокрема,  посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, а національну знать фактично було усунуто від адміністративної влади.

Серед галереї історичних портретів видатних волинян Болеславу-Юрію ІІ, напевно, варто приділити особливе місце. Адже постать його є цікавою і, можливо, по-своєму трагічною. “Він бо хотів змінити віру і закон Русі”, – таким був історичний вирок політиці князя, який  записав тогочасний літописець.  Але чи хотів цього король Русі і волинсько-галицький князь Юрій ІІ насправді не знає ніхто крім, звісно, Всевишнього.

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *