Виклики сьогодення – у контексті уроків історії

Показати всі

Виклики сьогодення – у контексті уроків історії

Відлуння тижня (14.01 – 21.01)

Січневі дні 2019-го, коли вже позаду  різдвяно-новорічні свята, нагадують про  нелегкі  прийдешні будні. Адже, окрім вкрай актуальної для більшості співвітчизників соціальної проблематики  (читай – питань виживання), наяву – й неминучість суворих іспитів війною, активна фаза   якої вже триває п’ятий рік. А водночас цей час  нагадує  про уроки історії: як під знаком   100-річчя Злуки, возз’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, так  і  четвертої річниці подвигу українських кіборгів –  242-денної героїчної оборони Донецького аеропорту.

Як зазначив Голова ВР Андрій Парубій, «саме у ці зимові дні 2015 року у донецькому аеропорту тривали кровопролитні важкі бої. Російські окупанти сотні разів атакували захисників донецького аеропорту. Не втримав бетон, плавився метал, але наші українські воїни вистояли. Наші бійці утримали і не здали окупанту донецький аеропорт. Тоді, у січні 2015 року, це було дуже символічно». Ця звитяга  вкотре переконала, що Україна має своїх новітніх героїв, що визвольні попередніх поколінь не минули безслідно.

Згадуючи ж про подію 100-річної давності, професор історії  Гарвардського університету Сергій Плохій підкреслив (цитую його книгу «Брама Європи»): «Справа незалежності мобілізувала українців, але також налаштувала проти нової країни сусідів…Українцям доведеться боротися за неї, і не на один фронт… 1919 рік,  який почався на високій ноті та з великими надіями для обох українських держав, завершився катастрофою».

Чи може трагічний факт втрати Україною державності повторитися в ХХІ сторіччі? Наші воїни ціною своїх життів роблять усе, аби московський кривавий «русский  мир» не здійснив своїх лиховісних планів. Однак сили нерівні. Адже доводиться  фактично наодинці воювати з ядерною потугою, змобілізованою месіансько-шовіністичною ідеєю. Натомість  владні еліти сусідніх  країн, у міру зростання російських імперських  апетитів,  виявляють готовність взяти участь  у розшматуванні нашої держави. Одні, у Будапешті, запопадливо служачи московському режиму, для цього вишуковують мовну мотивацію. Інші, у Варшаві, попри антиросійську риторику, обурюються не такою українською історією… І врешті підіграють чинному господарю Кремля. Тому, який називає (під оплески не тільки громадян РФ, але й частини європейського політикуму) Україну помилкою історії.

«Російська анексія Криму, гібридна війна на Донбасі та спроби дестабілізувати решту країни створили нову й небезпечну ситуацію не тільки в Україні, а й Європі в цілому», – наголошує вище згадуваний історик Сергій Плохій. Чи усвідомлює це сама Європа (передовсім Німеччина, яка реалізує  з РФ  не тільки економічний, але й  фактично політичний проект «Північного потоку-2», відповідь, на жаль, однозначна: у повній мірі – ні.

Тож, судячи з тенденцій минулого тижня, попереду – не стільки виборчі кампанії (з активізацію п’ятої колони, з вірогідністю  масштабного російського  наступу), як відчайдушні змагання України зберегти свою державність.

«Від Вільнюса до Самарканда, від Бішкека до Львова»

Із заяв президента Росії Володимира Путіна про те, що СРСР і Росія – це одне і те ж, можуть слідувати неприємні наслідки не тільки для України, але і для всіх інших пострадянських республік. Про це у своєму відеоблозі для  «Крим. Реалії» заявив журналіст Павло Казарін. За його словами, заяви Путіна свідчать про намір Кремля повернути під свою владу всю колишню територію СРСР. «Володимир Путін заявив, що СРСР і Росія – це одне і те ж. І це серйозний поворот, тому що до цього розпад Союзу Москва трактувала як сімейне розлучення, коли сусіди по комуналці приватизують кімнати і починають жити окремо. Кремль два десятиліття умовляв сусідів переробити несучі стіни назад в міжкімнатні. Але тепер він махнув рукою і заявив права на всю квартиру», – зазначає журналіст.

А відтак  резюмує: «Якщо СРСР і Росія – це одне і те ж, то виходить, що колишні радянські республіки – це російські території. А їхні мешканці – це кріпаки, які випадково втекли. Виходить, що ідеальна Росія для Путіна – від Вільнюса до Самарканда, від Бішкека до Львова. Нам здавалося, що амбіції Кремля стосуються лише України, Молдови і Грузії. Що інші колишні радянські республіки можуть відчувати себе в безпеці». Наостанок Казарін риторує: «Ви все ще продовжуєте вірити в компроміси з імперією?»

 «Це найгірший варіант для України»

Роздумуючи над фактом убивство Павла Адамовіча, мера Ґданська, історик і публіцист Олександр Зінченко констатує в «НВ»: « У Польщі протягом кількох минулих років збільшувався розкол у суспільстві. Одним з його проявів став нечуваний рівень мови ненависті та вербального насильства. Рано чи пізно вербальне насильство мало перетворитися на насильство фізичне… Та цю проблему польське суспільство легковажило роками». Він  зазначає, що Адамовіч був одним з тих, стосовно кого частина польського суспільства каналізувала свою ненависть…У червні 2017 року польські нацики видали на нього «Акт політичної смерті» з формулюванням причини смерті «лібералізм, мультикультуралізм».

Підкреслюючи, що «польське суспільство не вчиться на своїх власних помилках», аналітик  нагадав: «У польській історії вже була абсолютно подібна історія – вбивство першого президента Польщі Габріеля Нарутовіча.  На п’ятий день його каденції у 1922 році президента Нарутовіча вбив такий же фанатик, з такими ж мотивами, як написали у 2017-му в «Акті політичної смерті» польські нацики стосовно Адамовіча – несправжній поляк, прихильний до «інакших». Зінченко констатує, що «польське суспільство досі грає в категоріях гри з негативною сумою. Чому це погано для Польщі? Дім, що розділений, не вистоїть. Внутрішні розділи, розбрат, суперечності призвели до колапсу польської державності у 1939 році під натиском двох агресорів…Польща того уроку не вивчила. І тому польське суспільство ризикує повторити шлях, який воно пройшло від 1922 до 1939 року». Він попереджає: «Польща не вистоїть перед зовнішніми викликами, якщо не навчиться, що можна бути поляком і бути лібералом, прихильником мультикультуралізму і просто бути іншим».

На переконання історика, «Польща зайшла у глухий кут. І дуже невчасно. Польща не має 15-20 років, щоб подолати цей світоглядний розкол у своєму суспільстві. На горизонті давно чорніють хмари нових історичних штормів». Він також прояснює, «чому для України ця ситуація – це дуже зле».  А відтак уточнює: «Україна зацікавлена у сильній, а не ослабленій внутрішнім конфліктом Польщі з прогнозованою політикою у відповідності до цінностей, на якій була збудована. Слабка Польща з розколотим світоглядно суспільством – це найгірший варіант для України. Так само зле для всіх, коли в Польщі посиляться ті, хто підбурював або навіть просто легковажив хвилю ненависті, що зростала протягом кількох минулих років».

«Відмову українцям у праві існувати як  народ»

Архімандрит Кирило Говорун, професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі, – учень патріарха Російської православної церкви Кирила, який здійснив його рукопокладення у священики. У «Дзеркалі тижня» священик  пояснив, чому зараз не сприймає позиції чинного Предстоятеля  РПЦ. «Патріарх Кирило – дуже прониклива людина, яка здатна реально оцінювати ситуацію. Але він зробив свій вибір – не брати до уваги реалій, іти у фарватері російської політики стосовно України. Що передбачало відмову Україні у праві існувати як державі. Відмову українцям у праві існувати як народ і захищати себе від агресії», – зазначає архімандрит.

А відтак уточнює: «Понад те, він не просто не визнав агресію Росії, а й сприяв їй. І це його свідома помилка. Чому він зробив такий вибір, ми не можемо судити. Можливо, на це вплинули різні чинники, у тому числі й російської політики. Але, як ми вже говорили на самому початку нашої розмови, в остаточному підсумку, вибір залишається за конкретною людиною. У цьому випадку – за Патріархом. У якого, до речі, є власне вчення про свободу вибору, де він каже, що кожен вибір людини має супроводжуватися відповідальністю. Тепер сам патріарх та очолювана ним церква несуть відповідальність і пожинають плоди цього помилкового вибору. Вони справді втратили Україну».

Архімандрит  зазначає, що йдеться не про розчарування Гундяєвим.  «Патріарх Кирило мене багато чого навчив. І, власне кажучи, те, що я роблю, що кажу зараз, великою мірою є наслідком того, чого він мене вчив. Хоч би як парадоксально це звучало. У багатьох сенсах, він видатна людина, – уточнює о. Кирило. – Я поважаю його вибір. Але не приймаю його».

«Цілком ймовірно…»

Над тим, «чого не варто очікувати від Президента України», розмірковує політик і  громадський діяч Михайло Поживанов. Про це він пише для  видання «Лівий берег». Висловлюючись щодо «всесильність Президента», Поживанов нагадує: «Прийшов до влади Кравчук – і одним помахом пера позбавив Україну ядерної зброї, узаконивши позаблоковість. Прийшов Кучма – породив олігархат, клани та кумівство, словом, усе, що отруює нас й по цей день. Прийшов Ющенко – і проголосив «європейський вектор розвитку», курс на ЄС та НАТО. Прийшов Янукович – і розвернув країну на 180 градусів – обличчям прямісінько до тупої морди російського звіра. Прийшов Порошенко – і буцімто пішов стопами Ющенка, хоча з багатьма застереженнями: приміром, Україна, яка перебуває у стані війни з Росією, все ще продовжує з нею торгувати».

За його  припущенням, «цілком ймовірно, що наступний Президент заведе Україну іще в якісь хащі, збочивши з того шляху, яким вона йде зараз».  А відтак пояснює, що для виборців «тепер потрібен новий «герой», котрий або впорається з нагромадженням українських проблем, або – швидше за все – ні».

За версією Поживанова, «ми сподіваємося, що, прийшовши до влади, новий Президент швиденько «нагне» під себе парламент, створить там «свою» коаліцію, котра пропихне до влади «свого» прем‘єра, а той вже сформує «свій» уряд, котрий негайно дасть нам і ковбасу по 2.20, і газ за три копійки, і не надто обтяжливу роботу з зарплатою «як у Європі». Таким чином, резюмує політик, український виборець  «обирає не главу держави, а «рєшалу» номер один. «Рєшали» ж мають здатність «кидати» своїх підданців – вже даруйте мені такий блатний жаргон».

 

«Будуть спроби взагалі зірвати виборчий процес»

У 2019 році Україну очікують і президентські, і парламентські вибори. «Що стосується можливого розвитку подій, то є таке відчуття, що мисляча частина суспільства очікує на якихось там «чорних коней» чи «чорних лебедів», які можуть виникнути в кульмінаційний момент виборчої кампанії, – зазначає у виданні «Апостроф» політолог  Михайло Басараб . – Давайте почекаємо до середини березня. Ми живемо в такий час і період, коли з однієї сторони все очевидно, але з іншої – дуже не прогнозовано. Коли в мене запитують про результати виборів, то я кажу: чекайте, може початися активна фаза Третьої світової війни, яка вже триває, але не дійшло до відкритої ескалації і збройного протистояння, яке може статися в будь-який момент, якщо уважно подивитися, що відбувається в світі».

Також він  припускає, що, можливо, «будуть спроби взагалі зірвати виборчий процес. Це може робитись для того, щоб підірвати не лише легітимність державних інституцій, а для того, щоб підірвати легітимність держави загалом. Наприклад, вибори будуть оголошені, але їх не вдасться провести або не вдасться підрахувати результати голосування: стануться, не дай боже, якісь події дуже неочікувані і несподівані під час передвиборчої кампанії».

На думку  політолога, основним завданням  Росії  «є хаотизувати процес виборів, зробити так, щоб хто б не став президентом України, він був слабким президентом, а можливо, навіть взагалі зірвати вибори. Мені здається, що це оптимальний результат для Росії». Він переконаний, що Кремль втручатиметься як у президентську, та к і парламентську кампанію. Аналітик попереджає: «Водночас Росія теж намагатиметься активно грати на парламентських виборах для того, щоб популісти і сили реваншу здобули критично важливу кількість голосів в парламенті, бажано навіть більшість, щоб відмотати назад усі ті позитивні зміни, які відбулись в Україні після 2014 року, щоб парламент пішов на ухвалення капітулянтських рішень у взаєминах з Росією, а це те, на що не пішов чинний склад Ради».

Але, наголошує Басараб, «говорити зараз про те, яким буде наступний парламент, абсолютно завчасно, ми не знаємо, чим президентські вибори закінчаться, а вони істотно впливатимуть на перебіг парламентської кампанії. Але можна сказати, що є загроза збільшення частки популістів і проросійських політичних сил в наступному складі парламенту. Кількість конструктивних прозахідних сил може зменшитись, якщо дивитися на сьогоднішні електоральні рейтинги. Тому поборотися за парламент кожному виборцю ще доведеться, а перед тим – поборовшись за президента України».

«…могла би стати сценарієм мрії для Путіна»

Після виборів українці можуть потрапити в найгірший з усіх можливих світів.  Про це попереджає професор політології Ратгерського університету (США) Олександр Мотиль. Його  статтю  «Сценарій мрії для Путіна» опублікувало видання «НВ». Мотиль переконаний: «Проблема України не в тому, що вона не достатньо змінилась. А в тому, що вона змінилась занадто  і занадто швидко, відтак підвищуючи народні очікування, підриваючи довгий час існуючі моделі поведінки, створюючи непевність, а отже сприяючи популярності популістів, які вважають, що повернення до старих добрих часів є обов’язковим». Він підкреслює, що «за останні чотири роки Україна змінилась більше, ніж за два попередні десятиліття після проголошення незалежності в 1991 році».  А відтак  акцентує увагу на вісім вражаючих досягнень: побудовано конкурентоздатну армію;  Україна рішуче повернулась у бік інтеграції з Заходом; останні кілька років українська економіка росте приблизно на 3,5%; місцева влада отримала більше повноважень та серйозні ресурси; освіта була реформована на всіх рівнях; здобула автокефалію Православна церква України; країна спромоглась залишитись енергійною, хоч і не ідеальною, демократією, з активною пресою, що відображає усі точки зору, сильним громадянським суспільством, та загалом прийнятними демократичними інституціями та процедурами.

Аналітик переконаний, що, попри інспірований песимізм, Україна рухається у правильному напрямі. Тим не менше,  наголошує Мотиль, «заклики популістів отримають відгук у населення і можуть вплинути на результат майбутніх виборів». Він підкреслює: «Перемога Порошенка означала би продовження існуючих позитивних українських трендів. Перемога Тимошенко могла би означати дестабілізацію, особливо якщо вона вирішить атакувати «істеблішмент» і буде прагнути до швидкої угоди з Росією. Перемога Зеленського могла би змінити «все», особливо якщо він буде вести некомпетентну політику, що дасть олігархам можливість заново взяти контроль над економікою, стимулюватиме інфляцію, піднімаючи зарплати та пенсії, та заохотить російське вторгнення, ігноруючи питання безпеки та оборони».

Тож, вважає Мотиль, «не дивно, що російський президент Володимир Путін сподівається, і може бути готовим зробити все можливе, щоб призвести до поразки Порошенка – і це може бути найкращою причиною для переобрання існуючого президента. Тимошенко була би для Путіна кращим варіантом ніж Порошенко, але її непередбачуваність може стати причиною для занепокоєння. Перемога Зеленського могла би стати сценарієм мрії для Путіна». А відтак резюмує: «Іронія в тому, що без розуміння того, що все насправді змінилось, українці можуть потрапити в найгірший з усіх можливих світів – повернення до попереднього статусу-кво та обійми Росії».

«І це не просто наші прогнози»

Президент Петро Порошенко на щорічній зустрічі з іноземними дипломатами наголосив, що Україна захищає мир в усій Європі. Він також пояснив, до чого найближчим часом вдасться Кремль. Про це повідомило офіційне  інтернет-представництво Глави держави. Президент передовсім нагадав: «Своєю самопожертвою українці захищають мир в Європі». При цьому він підкреслив, що «Росія не збирається зупинятися лише на Україні і  випробовує свої новітні технології гібридної війни». «І лише питання часу, де Кремль їх застосує завтра. В Москві добре розуміють стратегічну цінність України з точки зору реалізації своїх імперіалістичних фантазій. Розрахунок простий: що Україна впаде, що Україна не втримається. Якщо не втримається Україна – це лише підживить російські апетити в інших куточках Європи і світу», – зазначив Петро Порошенко.

Глава держави підкреслив, що методи російської агресії міняються, але незмінно стабільним залишається лише одне – відсутність прагнення до миру. «Вже чотири роки Кремль відмовляється виконувати свої зобов’язання у рамках Мінських домовленостей, під якими сам підписався. Останнє оголошення про припинення вогню – загалом вісімнадцяте – було знов порушене російською стороною», – повідомив  він.

Президент Петро Порошенко наголосив: «Розуміючи, що українська армія протягом останніх років якісно зміцнилася, і усвідомлюючи, що будь-яка подальша спроба військового вторгнення закінчиться для окупантів плачевно, в Кремлі основну ставку сьогодні роблять на підрив України зсередини». На його переконання, «2019 рік з цієї точки зору буде визначальним. В Кремлі до нього готувалися ретельно і довго. Що планують у Москві, не є секретом. Власне, керівництво Росії цього особливо й не приховує – провести на президентських і парламентських виборах в Україні підконтрольну собі владу». Президент підкреслив, що «мета також цілком зрозуміла – зупинити демократичний розвиток України, її рух у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції, повернути її у так звану «російську сферу впливу». Петро Порошенко пояснив: «І це не просто наші прогнози. Операція з впливу на українські вибори Росією вже ведеться повним ходом. У цьому зв’язку я б хотів запевнити у тому, що як Президент зроблю все від мене залежне, щоб по-перше, російський вплив на наші вибори мінімізувати».

Однак не підлягає жодному сумніву, що окрім ставки на «обустройство Украины» за допомогою зброї, кремлівський режим за максимумом  застосує методику приведення до влади в Києві  зациклених на Москву політиків. Якщо це, за припущенням деяких експертів, вдалося навіть у США (за  підсумками останньої президентської кампанії), то, зважаючи на українські реалії, цей успіх може бути ще суттєвішим. Адже  президентські   вибори де-факто «перетікають» у парламентські, коли ресурсна база впливу може стати ще потужнішою.

Зрештою, зважаючи на те, що українські   ЗМІ контролюються олігархатом, перекуповуються відвертою прокремлівською номенклатурою (пригадаймо хоча б феномен Медведчука), вже, очевидно,  незабаром маніпуляція масовою свідомістю   не знатиме меж. Сіючи зневіру, розхитуючи ситуацію, окупант завдяки своїй агентурі може реалізувати принаймні  частину своїх тактичних намірів.

При цьому стратегічний ворог неодмінно спробує скористатися як втомою суспільства від війни, так і гострою матеріальною проблематикою. Адже, за  даними Державно статистики України, 33,9% громадян країни  живуть за межею бідності; 14 млн жителів країни мали менший дохід, ніж прожитковий мінімум – 1853 грн.

На головних викликах, на вірогідності істотної зміни політичного ландшафту у нашій державі акцентували увагу і ЗМІ: «Виборам в Україні загрожують гроші олігархів, популізм і російська дезінформація – Аманда Поль» («Радіо Свобода»),  «Партійна Одіссея 2019» («УП»), «​У нас в країні  «катастрофа»: соціолог зробила цікаве зауваження про українців» («Апостроф»), «Die Welt: геополітичний прогноз на 2019, нова холодна війна між Росією та США» («УТ»), «Капітуляція як компроміс для Москви» («Обозреватель»), «Медведчук написав Конституцію для Тимошенко?» («УП»), «Усунути Медведчука: в Україні жорстко висловилися про «ходоків»на Донбас» («Апостроф»), «Путіну знову не дає спокою автокефалія Української церкви» («Сьогодні»),  «Акценти агресії зміщуються» («Голос України»), «Росія розмістила ядерні ракети поблизу кордонів України – Fox News» («Главком»)…

Однак, на думку політичного аналітика Олександра Солонька, попри страшні виклики (війна, олігархічна економіка, елітарна корупція як спосіб життя і мислення державної еліти, зношена інфраструктура, порушення соціальних зв’язків), перед Україною постає надвиклик – демографічна катастрофа. Він звертає  увагу на сумну статистику. «Аналітики стверджують, що без урахування окупованих Росією територій в Україні проживає від 32 до 36 мільйонів осіб, – констатує Солонько (див. публікацію  «Демографічна катастрофа: кількість вмирає, якість емігрує» на сайті «Української правди»). – Від 6 до 8 мільйонів українців працюють за кордоном. Передусім емігрує молодь». На думку  політичного аналітика, «демографічна криза може бути більшою проблемою навіть за війну і стагнацію економіки». Він підкреслює, що «зменшення кількості та щільності населення звільняє життєвий простір. Враховуючи зміни в світі, вільним він не залишиться. Займуть або мігранти, або Росія. І не варто дивитися на їхні проблеми в Сибіру та з Китаєм. Ліпше подивіться на те, як вони змінюють склад населення в Криму».

Тиждень, що розпочинається, диктуватиме свої правила.  Процеси в парламенті, очевидно,  відійдуть на другий план (дев’ята сесія – вже надбання історії). Тож суспільство опиниться під пресингом популізму учасників президентських перегонів, «месій»,  які обіцятимуть золоті гори, якщо українці повірять їхній брехні та відповідно проголосують 31  березня.

А Верховна Рада у пленарному  режимі відновить роботу 5 лютого, коли розпочнеться десята сесія. До речі, Голова ВР, закриваючи  дев’яту  сесію, наголосив, що «найвизначнішою подією цього року, воістину історичного масштабу, яка вже посіла своє віхове місце у вітчизняному літописі» було отримання Томосу та створення Єдиної Помісної Православної Церкви України. Принагідно нагадаємо, що інтронізація митрополита Київського і всієї України Епіфанія  запланована  на неділю, 3 лютого,  в соборі Святої Софії.

Тож попереду – випробування не тільки буднями, але й святковими подіями. При цьому мусимо повсякчасно пам’ятати про виклики сьогодення у контексті суворих уроків історії. Аби не допустити до втрати української  державності. Будьмо!

Віктор Вербич

 

Comments are closed.