Андрош Бідзіля: думки «патріарха» волинської архітектури про те, як зберегти старе і збудувати нове

Показати всі

Андрош Бідзіля: думки «патріарха» волинської архітектури про те, як зберегти старе і збудувати нове

Завжди   елегантний  і  шармовий,  як   і  має  бути    справжній   художник,  по-спортивному   підтягнутий, а  ще   з  неповторними   фірмовими    вусами —  таким   лучани  й  волиняни  знають  людину, яка  впродовж  багатьох  десятиліть   творила  обличчя  волинських   міст  і  містечок.  Вже  майже  півстоліття   олівець  і  кульман   є   незмінними  супутниками  його  життя.  І  якщо  психологи  щось  кажуть  про  професійне  вигорання, то   це   точно  не   про   Андроша  Бідзілю.  І  що  виходом  на   пенсію  життя  закінчується — це  теж  не  про  нього. Творчим  ідеям   і   напрацюванням    колишнього    багаторічного    директора   Волинської   філії   інституту  проектуваня  міст  «Діпромісто»,  можна  по-доброму  заздрити.  Хоча  можна  було  б  вже  спокійно  спочивати на  заслужених  лаврах, бо  як  професіонал  він  досяг   всіх  можливих  звань і нагород:  він  двічі  лауреат Держпремій, заслужений  архітектор України, має державні нагороди і громадське визнання. Але   колишніх   архітекторів   не  буває, бо творчі  люди  завжди  у   пошуку.   Сьогодні   вже   як   вільний  художник   він   може  дозволити   собі   займатися   тим, чим  хоче,   що   ближче   серцю  й  душі.  І  в  цьому, напевне,   найбільші  преференції, які дарує  нам   наша  осінь  і  сивина  на скронях…

  У   затишній    творчій    майстерні, що   на  вулиці   Богдана   Хмельницького,  кипить-нуртує   щоденна  робота  маленького   архітектурного  бюро, яке   творить  обличчя   вже   сучасного  Луцька.   Розмовляємо   з   Андрошем-Андрієм   Бідзілею  у   його   святая-святих, де   на   величезному   столі   море   паперів  і   креслень. Зустрілися   якраз    незадовго  до   його   дня народження, яке   він  відзначатиме  15  грудня.

 

—Пане  Андрію,  можна    уточнити, хто  ж  ви  насправді  за  паспортом — Андрош  Яношович  чи  все-таки   Андрій  Іванович? Бо   весь   час   знали   вас   як   Андроша…

—За   документами  я   Андрош  Янович.  Звідки  така  плутанина?  Я ж дитина війни та  ще й   народився  в окупації  у   1942 році  у  мальовничому  селі  з дуже доброю  назвою  Добробратово  в  Іршавському районі.  А   тоді   на  Закарпатті    влада  була   ще  угорська.  От  і  записали  мене   по-угорськи.  Два  мої  старші   брати —   Михайло і  Василь, а  я  став  Андрошем   у  батьків-українців. Наше  село, до  речі,   було  українським.  Те, що   я  Андрош, дізнався  вже  тоді, коли   атестат   отримував.  Не  дуже  тим   і  переймався.  На  роботі   колеги  Андрошем  називали. Хоча  друзі  й  рідні  завжди  звали  Андрієм.  Я, до речі,  третя і  пізня дитина у батьків.   Татові   було   44  роки, коли  я  народився, мамі  сорок.  Три   сини   народилися   із  різницею  в   дев’ять  років. Мене, як меншенького, батьки дуже любили й балували. А  найстарший  брат   був  мені , як  батько.  У нього своїх дітей не було, тому він  мене  в  люди виводив, завдячуючи  йому, я   став  архітектором.

—Але  з  дитинства   мріяли  не  про  архітектуру?

—Дуже  хотів   стати  художником. Малювати  почав  у 5 класі, сам  всю  школу оформляв.  Після сьомого  класу  вступив  у  художнє  училище  в  Ужгороді.  Сільська дитина   сама поїхала в  місто, сама  вступила. Я на онуків  своїх  у  такому  віці  дивлюся — ще  геть  діти. А   ми  тоді  дорослішали  рано.  Та повчитися  в  училищі не вдалося. Зі сходу  приїхали  діти, які  там екзамени  здали, а навчатися  приїхали  в  Ужгород.  Їм треба було місце. І мене, як  найменшого, бо народився у грудні,  відрахували.  Директор  училища викликав   мого  тата і сказав:  «Іване, забирай  документи. Приїдете  наступного  року — я  візьму його  без  екзаменів». Але  і після восьмого класу до художнього училища я не потрапив. Бо  директор  школи, друг  тата, не віддав документів, бо хотів, щоб я вчився  далі  в  школі.  Він побачив у мені задатки майбутнього  талановитого…  агронома-селекціонера.

—Оце так поворот! Від  художника  до  агронома…

— У нас на трудовому навчанні  була  спеціалізація  садоводство-виноградарство  і  я  що  не  щепив — усе  приймалося.  Тому директор й вирішив, що бути  мені агрономом.  Я  образився  і  до  школи  в  дев’ятий  клас  не пішов.  Цілу   першу  чверть  пробайдикував. Та  ближче до зими, коли не було вже  чим займатися,  змирився  і  здався.  А  після 9  класу вже  соромно  було йти в училище, бо  застарий ніби. Довелося  закінчувати  десять  класів.  А художником  все  одно  хотілося  бути. Поїхав  до Льва  у  художню  академію вступати.  Тоді  перший  раз  у  життя  поїздом   їхав. Як  побачив   той  Львів —здрейфив, утік  додому.  І  тоді  брат  сказав  вступати  у… технікум  зв’язку, що  я  і зробив, закінчивши його  перед  армією. Поки  у  технікумі  вчився, став  у  Львові  своєю  людиною, вигравав  усі  олімпіади  з малювання і  креслення. Брат  же   хотів, щоб  я  військове  училище  зв’язку  закінчив, направлення  мені вибив  у  військкоматі. Але  мама  сказала, що військових у нас в родині ніколи не було і ти, сину,  не  йди. Я її послухав.

—Хтось  у  родині   вашій  мав   хист  до малярства чи тільки вас  Бог  у  маківку поцілував?

—Не  було у нас художників.  Всі прості люди від землі.  У моєї мами було три сестри і брат. І дід мав поділити землю так: половину заведено було віддати синові, а другу половину поділити між трьома доньками.  Що тої землі мало їм дістатися?  Так  мій  дядько  Іван  Богович  таємно у  вісімнадцять  років   втік  до Америки. Я дивувався і  досі  дивуюся цьому. Хлопець  з  села  з  чотирма класами  церковно-приходської  школи  став  там,  за  океаном, крупним фабрикантом. І  в  другу  світову  війну, коли  відкрився  другий   фронт, купив  за власні  кошти  два  літаки й  передав  військам  союзників.  Ще й фотографія  була в газеті, як  він  вручає   ці  літаки.

—Шкода, що   нинішні   українські   фабриканти   або    олігархи   купують  літаки  для  себе, а  не  для  нашої  армії, яка  воює   за   незалежність  держави…

—Звичайно, шкода.  Але дивуюся   досі  США,  де  простий емігрант , без  освіти, приїхав  у  чужу  країну й  зумів  себе   реалізувати. Це воістину країна можливостей.   І це  перше  покликання  держави — дати  людині   можливість    реалізуватися.

—Вам  не вдалося реалізувати  себе  як  художник?

—На  жаль. Але  я  став  архітектором, це  теж  творча  і  споріднена   праця.  Так  склалося,  після   армії  вступив   у  Львівську   політтехніку.  То   була  моя  доля,  бо тут   зустрів    свою  майбутню  дружину. Вона   у  мене   з  Черкащини  родом.  А  свою  мрію  дитячу  реалізував  у  дітях,  а  найбільше  в  онуках. Художню  школу  закінчували  син  і  донька, вони  теж  архітектори, онуки   вчилися  і  вчаться. Найбільше  радує  моя   друга  онучка. Неймовірно  талановита  дитина, вчиться  сьогодні  у  Варшавській  академії  мистецтв, збирається  вступати  в  аспірантуру  в  Німеччині.

—Наскільки   знаю, в інституті  ви  були  відмінником. І  вам після  закінчення  пропонували  дуже  перспективні  варіанти, навіть  аспірантуру  у  Львові. А  ви  обрали  провінційний  Луцьк. Чому,  пане   Андрію?

—Я мав право сам  обрати місто, куди  їхати на роботу.  Від аспірантури відмовився,  а  в  Тернопіль, Івано-Франківськ  — однокурсники просили не їхати, бо це  їхні  міста. На  рідне  Закарпаття  розподілу не було. Був   Луцьк   у списку.  Поїхав  подивитися  і  закохався  відразу  у   маленьке  затишне, не гамірливе після  Львова  містечко. Якийсь такий домашній  і  свій  був цей Луцьк. Замок  Любарта  сподобався, центр,   у магазинах  все  було, навіть ікра продавалася — бери  не  хочу,  вино гаряче на  вулиці  черпаками  розливали.  Навіть   сам   здивувався,  як  швидко  мене  це  місто  заполонило.  Професор, мій   викладач,    змирився,  каже,  їдь , попрацюєш  два роки і  вертайся в аспірантуру.  Два роки пройшло, я тільки втягнувся в  роботу,   професор  телефонує : «Вертаєшся?» Ні, кажу,   не  вертаюся». І так  з  1971  року  я  лучанин.

—За  чотири  з  хвостиком  десятиліття  роботи  спочатку   архітектором, а пізніше  директором    філії   «Діпроміста»,  легше  назвати, що  збудовано  в області  та  Луцьку  без  вашої  участі. Але   для  архітектора  перші   об’єкти, як для   журналіста  перші   публікації, найдорожчі.  Що  проектували  на  зорі  своєї   архітектурної  кар’єри?

—Наукова  бібліотека  на  вулиці   Шопена, перший  у  Західній  Україні  16-поверховий  будинок  (на  вулиці  Словацького, де  я  згодом  квартиру отримав),  будинок  профспілкових  курсів  (на  тодішній  вулиці  Карла Маркса,  тепер  Відродження), за  який  отримав  Державну премію  СРСР. У  Москву  з  покійним  Іваном  Івановичем   Фурівим, тодішнім  головою  профспілок,    їздили  отримувати. У  Ковелі — адмінбудинок,  тодішній  міськком  партії,  і  перша   9-поверхівка  у  цьому  місті, «Дитячий світ», всю  центральну  площу   проектували. Та  практично все, що  у  районах  будувалося  в  той  час. Та і в Луцьку  теж. Київський  майдан  весь  проектував, вигравши  конкурс  у  львів’ян. До  речі, другу  Державну премію, вже  незалежної   України,  отримав  за  участь  у  проектуванні  санаторно-відпочинкового  комплексу  «Ріксос-Прикарпаття»   у  Трускавці.

—Можете  назвати, що  із  зробленого,  як  професіоналу,  вам  особисто подобається  найбільше?

—Не  боюся  видатися  нескромним, але  за  жодну зі  своїх робіт  мені  не соромно.  Непогано  залізничний  вокзал  вдався, хоча  він  трохи  не  таким  мав  бути  за  задумом.  Спочатку  запроектував  повністю новий вокзал.

—Концептуально  підрізали  політ  фантазії  чи  попросили  апетити  зменшити?

—Керівництво   залізниці  попросило, щоб  луцький  вокзал  не  був  схожим  на львівський. Те, що  він взагалі  відбувся,  великою  мірою треба  завдячувати   й  людині, яка  сидить  перед  вами.  Перед тим  ми  робили  реконструкцію ковельського і  рівненського  приміського  вокзалів. Я  був добре  знайомий  з покійним  керівником «Укрзалізниці» Георгієм   Кирпою. Якось  головний інженер Львівської  залізниці   каже: «Слухай, запроектуй  вокзал   для   Луцька, Нам  соромно,  що єдиний  обласний  центр не  має  вокзалу».  А в  той час мусувалася  одна  думка:  Луцьку  вокзал  не  треба, тільки  в  Ківерцях, бо  це  одна  лінія.  Все  це  смішно,  бо  місто без  аеропорту  і  вокзалу —  це  вже  не місто.  Я вже  мав  йти  на  пенсію,  бо  мав  69-ий  рік. Облдержадміністрація ніби   оголосила  конкурс, шість   фірм  зголосилося  брати  участь.   А мені  телефонують  із залізниці: «Андрію, зробіть  вокзал.  Бо  там  немає  з  ким говорити».  Я роблю  проект, їду  до  Львова.  Залізничники  зупинилися на варіанті  реконструкції  старого  вокзалу, що обійшлося  утричі  дорожче, ніж  могло  б   коштувати  будівництво  нового. Але вони  дуже  хотіли цей  вокзал.  З погодженими  документами  їдемо  швиденько  до  Рівного  ще  на  погодження,  ніхто ні  з міського, ні з обласного  керівництва з нами  не  їде, ніби  одному  Бідзілі  той  вокзал  треба. І   так  колесо  закрутилося.

Ви   автор   практично   і  всіх  пам’ятників  у  Луцьку, окрім  Лесі  Українки:  Михайлу  Грушевському, що  біля «Променя», Тарасу  Шевченку, борцям за волю  України на  Київському  майдані, жертвам  розстрілів  у  Луцькій  тюрмі, афганцям  і   холмщакам   на  Меморіалі .  Але не  всі ваші задуми  були  оцінені  належно, бо  хтось   щось  не  зрозумів, комусь   щось  не  сподобалося. Як  ставитеся  до  критики?

—Спокійно.  Кожен бачить  по-своєму. В архітектурі  й  мистецтві всі  у  нас розуміються,  як і в  медицині. Але автор теж має право на своє бачення.    Я  ж  не  винен, що один  мій  колега у монументі  борцям  за  волю України  на  Київському майдані  побачив  навіть  фалічний  символ.  Хтось  додивився, що хрест  не  туди  повернутий  і  Бідзілю звинуватили  в  пропаганді   католицизму.  Хоча  хрест у пам’ятнику символічний,   це просто  хрест,  він  єдиний   у  християнстві.  Щодо  Грушевського, то   навіть  кияни  були  вражені, побачивши  наш  пам’ятник  й    дуже  ревниво  поставилися. Бо  він  вдаліший, ніж  у  Києві.  А   монумент   Шевченку, що  стоїть  біля  університету, так   не  таким він   був у моєму задумі. Це   мав  бути  не  просто  пам’ятник, а  цілий шевченківський  комплекс  з  Прометеєм    у  центрі  на  колоні  й шевченківськими  героями  внизу.  Він мав бути  крутіший, ніж у Харкові.  Та коли  я  прийшов на засідання ректорату, на  мене  налетіли, бо  університет не хотів, щоб  Шевченко  біля  них  стояв.  «Ми  викинем  його  у  Стир!» — кричав  один  з  проректорів. А де ж ви його бачите? Там, де  Ленін  стояв.  Так навіщо Леніна зносили, треба було голову  на  шевченкову поміняти і все. Я тому  і   фонтан  на  місці  Леніна  поставив, щоб  забули  про  цю  ідею  назавжди.  Шевченка таки поставили біля університету. А чого   крик  був, чому  Шевченка  тут  не   можна  ставити? Бо  біля  нього… студенти  будуть  сидіти.

—Так  це  ж  чудово! У Києві  в  парку навпроти університету  ми   студентами    біля  Тараса  сиділи   навіть  в  радянські часи. І  тепер  спудеї   сидять…

—Мені  було   дуже  дивно  чути  такі  речі з  вуст  учених  мужів.  А чому шевченківський комплекс на  вдався? Бо треба було зрубати ялинки біля університету і зробити новий сквер в українському стилі. Ви ж бачите, які  ті ялинки тепер.   Вони  не  мають  декоративного  вигляду.  А  мені  кричали, мовляв, біля  мавзолею  Леніна  і  то  ялинки  ростуть.  Так   їх  там  кожні  п’ять років   пересаджують, вночі, тихенько, щоб  ніхто  не   бачив.   І  тому  вони  такі  красиві  й  рівненькі.  Але  на  мене  як  поперли! Словом,  ялинки  вціліли, але  пам’ятник   Шевченкові  вийшов, як  вийшов. Бо в Луцьку, окрім  всього. Немає такого   поняття, як наступність у  владі. Кожна  нова   влада  все  мете  під свою гребінку.

—Над  чим  цікавим   працюєте  сьогодні?

—Над   житловим  комплексом  «Яровиця», що   на  вулиці  Франка. Комплекс сучасний  і   один  з  перших  збудований  із  підземним  паркінгом,  над паркінгом — дитячий  майданчик  і  спортивний збудований. По-сучасному все зроблено.

—Ви  ще  й   плідно   працюєте  у  галузі  сакральної  архітектури.  За вашими проектами  на   Волині  збудовано  чимало   храмів.   Назвіть  їх,  будь-ласка.

—Першою  була   Миколаївська  церква  у  Луцьку. За  проектом   це  була    владича   каплиця, а першопочатково   мав  бути  великий собор, я  і  землю під   нього   вибив. Греко-католицький  собор  на  вулиці  Карпенка-Карого —   теж  моя  робота, церква  Холмської  Богоматері. Є  церкви у   Хмельницьку, Черкаській  області.

—Від  праведного  перейдемо  до  грішного.  Ви   знаєте   про   протистояння   між  забудовниками   і активістами  довкола  скандальної ділянки  у  старому  місті  на   вулиці   Кафедральній, 13, що триває   вже  кілька  років?

—Та   читав.

—Активісти  проти  будівництва  там  офісного  приміщення,  яке  на замовлення  ТзОВ  «Луцькміськбуд»   два роки не може почати забудовник  «Житлобуд-2». Бо  на ділянці  є   залишки  старовинної будівлі  нібито 15 століття. Ситуація  патова: будувати не  можна,  дослідженням  історичного об’єкту, який  руйнується  на очах, ніхто  не  займається, а  активісти не пускають будівельників на будівельний майданчик, хоч  ті  мають  всі дозвільні документи і  дають гарантії, що  історичний об’єкт  не  будуть  руйнувати.  Можете   прокоментувати?

—Мені  теж   доводилося   мати   справу  з  такими  «громадськими  активістами», біля   мого  офісу  не  раз   бігали  з   плакатами. Так  і  хочеться запитати: шановні, а за  які  гроші  ви живете?  Тобі  проплатили  й  ти  бігаєш.  Краще  лопату  в  руки  візьми, ніж  з  прапором    бігати. Щось   роби, якусь   корисну  справу.   Прапором   будь-хто  може  махати.  Що таке  демократія? Це не заважай  іншим. Можна  все, але  не  заважай іншим.  Ми  будемо тебе обпльовувати, а ти  відмивайся — це не демократія.  Вважаю  так: якщо всі документи  на  будівництво  є, і  вони  пройшли  державну експертизу  —  значить  треба   будувати. У  мене  теж  є   подібні  скарги  від  громадських  діячів  на   кшталт  «Я так думаю»  і «Мені так хочеться».  Колись  один   такий   діяч   погрожував: «Я  людей  приведу!»  Скільки  приведеш? «П’ятдесят». Добре, ти  приведеш  п’ятдесят, а  в  Луцьку ще  двісті  тисяч  живе. Вони  що,   не  люди?  Їм  тих   п’ятдесят  мають  диктувати  свою   волю?   Це  все  дуже  неправильно.

—Те, що  є  сьогодні  в  старому  місті  вам  подобається?

—Звичайно,  не   подобається.    У  старому  місті можна  й нове  будувати.  Не  можна, а  навіть   треба. Зберігати старе   і одночасно  будувати  нове. Бо   місто повинно   жити.  Ми  не  повинні  зупинятися назавжди   в  якомусь  там  столітті.  Я  завжди  сперечався   щодо  долі  старого міста. І  питав: «На  якому  столітті   ви  хочете  зупинитися: на  16, 17,  18, чи 19 ? Стилізованих   підробок   не  треба  робити, бо  це   не  автентика. Ми  живемо  в   21  столітті. І чому  має  бути  тільки  шістнадцяте? Хай  буде, звичайно,  але  у  поєднанні  з  сучасністю.

—Тобто  ви  проти  стилізації  під  старовину?

—Вибачайте, мене  стилізуй  не  стилізуй, молодшим  я    не  стану. Так  і  тут.  От відкрили  в  підвалі  церкву  Іоанна  Богослова, і  що? Ліпше  не  копали  б, а  то  розікрали  по  цеглині. І  череп  той  пробитий, де  він ? Немає. Не  так  все  треба  було  робити. Її треба було законсервувати, нехай би туристи бачили. Але не кожному там ходити. Я був там, коли   вперше  її відкрили,  там  мозаїка  була. Де тепер  вона? Жодної   плитки  немає.  І  череп  той  пробитий, де  він ?  А  якби  зробили  купол,  законсервували, була  б  фішка  туристична, перша  кам’яна   церква, це  вже щось.  По старому місту  маю  свою  суб’єктивну  думку, яка  не  всім сподобається. Але  якби  моя  воля, то  я  б залишив там   замок, костел  Петра і  Павла, ще  кілька    історичних споруд, а  все решту — бульдозером  і   будувати, а  не  труситися  над   купою  старої   цегли. Я  хочу жити  в  21  столітті, а  не  в  16.

А  як  же   європейський  досвід? Як  там  автентика  старих   міст  зберігається?

—Я  вам  скажу. В   угорському містечку  Секеш Варе  мені  дуже  сподобалося: старий фундамент  зафіксований і  місточки  зроблені. І   дивитеся, яке  воно було  в  старовину. Або   в   Болгарії  у  переході  за  склом  зберігається історичний   фундамент. І  все. Ніхто  не  будував  на  тому  старому   фундаменті  нічого, як  у  Києві  збудували   Михайлівський  собор. Краще  б  новий  храм збудували.

—У  Києві   відкопали  ціле місто  12 століття  під  землею. Що  з  ним  робити?

— Теж,  думаю,  як   музей   зафіксувати.   А  зверху має  жити  сучасне  місто.

—Дякую, пане Андрію,  за  цікаву  розмова.  Користуючись   нагодою   вітаємо вас  з прийдешнім днем  народження і новорічними  святами! Нових  вам  цікавих ідей  і  їх втілення!

—Дякую. Навзаєм.

 

Розмовляла Ніна  РОМАНЮК

 

 

Comments are closed.