Хто винен у провалі Помаранчевої революції на Волині-2

21 листопада 2004 року, полудень. За вікном падав сніг і… довіра до влади. Вибори Президента України ще не набрали й 30% тих, хто проголосував. Ще немає результатів, ще більшість надіється вибрати свого Президента: хто «зека», а хто «шрека». Ззовні, начебто, все вирішується на дільницях: там «найманці» з відкріпними талонами, яких розвозять автобусами по п’яти-десяти дільницях; там мертві вже десять років знову «обирають» главу держави; там через суди люди намагаються добитися свого права проголосувати; там привезли додаткові пачки бюлетенів, кількість яких перевищує число зареєстрованих виборців удвічі. Начебто, все там…

 (Продовження. Початок – на «ВП» 08.12.2009, 14:26).

2004. Ретроспекція

Але це – лише вершина айсбергу, третя його частина, фетиш. У загальній сутолоці, хвилюванні, святкуванні, переживаннях, емоційних баталіях, непомітно для інших десятки посвічених у таємницю людей збираються до готових рухатись автобусів. «На Київ! На майдан!», – майже пошепки вони вітають одне одного, вміщуючись у зручних кріслах і чекаючи на інших. Перші «добровольці свободи». Для них вибори були лише формальністю. Основне дійство має розпочатися там, у столиці, завтра. Вони вже вирушають вирішувати результати виборів у Києві…

Довга, безсонна ніч над Вкраїною. Ідуть підрахунки голосів по областях. Швидше всіх «відстрілюються» західняки. До самого ранку 22 листопада «гальмують» східняки та південники. І стає традиційною на всіх каналах теленіч із політиками, які коментують попередні підсумки та результати екзит-полів. Масовий гіпноз, колективна підсвідомість, очікування з вірою у перемогу…

А автобуси, приватні машини, вантажівки з продуктами харчування, теплими речами вже прибувають до Киева, на перші бази. Майже завершується монтування великої сцени… «Головний підрахуй країни» Ківалов, попри намагання фізичного спротиву «депутатів-демократів», оголошує переможцем другого туру Віктора Януковича… Зрадженими, обдуреними почувають себе ті, хто не хотів президента-зека…

23 листопада. У столиці вже вирує Майдан. Сотні тисяч «киян» із Тернополя, Миколаєва, Очакова, Ковеля, Луцька, Львова, Маріуполя, Одеси, Білої Церкви та інших міст і областей під різнокольоровими «демократичними» прапорами готові захищати власний вибір та боронитися від фальсифікацій. Лідери демократів запалюють їх полум’яними речами, а популярні гурти – піснями...

Починаючи з оголошення результатів виборів, Волинь теж починає вирувати. Особливо – Луцьк. Кількатисячний мітинг на Театральному майдані, «тачанки» Гузя-Сосновського катаються по місту, марш по проспекту Волі – чи то майбутніх переможців, чи то приречених (майбутніх владців і обділених владою, сьогоднішніх соратників – завтрашніх противників), – на обласну раду. Попереду – Олег Максимович, Анатолій Вітів, Богдан Шиба, Володимир Бондар, Володимир Банада, Геннадій Кожевников, Микола Пасаман та інші…

Раптове зникнення на милицях (кажуть, через запасний вихід) тодішнього голови ОДА, Героя України Анатолія Француза… Тоді ще не зречений ідейності та не позбавлений авторитету Банада, як «Єгоров і Кантарія» над Рейхстагом, встановлює на балконі ВОР прапор переможців…

Парад «сюзеренітетів» західних областей України на вірність Ющенку… «ПіСУАР» (Південно-східна українська автономна республіка), як запізніла відповідь «сюзеренам» (до речі, «яники» завжди запізнюються, тому й програють)… Масові виїзди волинян від штабу «Нашої України» до Києва на підтримку Помаранчевої революції… Братання та чаювання західняків із східняками… Третій тур… Інавгурація Ющенка… Призначення Тимошенко Прем’єр-міністром, а Володимира Бондаря – губернатором Волині…

Все це було…

2005. Від демократії до автократії

Після перших ста днів нової влади маску демократії було скинуто, і практично відразу ж усі побачили автократію – з майстерністю інтриг, змов, зрад та відсутністю досвіду і навичок простого менеджменту. «В політиці немає вічних друзів чи ворогів. Є постійні інтереси». Саме інтереси й обумовили нову-стару кадрову політику. Інтереси, а не менеджмент лягли в основу діяльності нових керманичів. Саме інтереси керували можновладцями від самого початку дерибану багатств нашого краю. Як і поготів…

Герой Майдану Віктор Ющенко, за якого і тоді (2004), і, як щойно з’ясувалося, нині (2009) агітує Володимир Бондар, не втомлюється повторювати про величезний «прорив у свободу слова», який нібито стався при ньому в українському суспільстві. Багато моїх колег сприймають ці слова з іронією. Бо насправді свобода слова була подарована не Ющенком, а Ющенку.

Її вибороли ми, журналісти, які своєю чесною позицією власне й підготували Майдан у людській свідомості. А згодом змушені були відстоювати у непростих протистояннях із уже новими владцями, які відчули свою вседозволеність і непогрішимість, піддалися спокусі вказувати нам, як описувати «успіхи» помаранчевої влади. Нам довелося заново відстоювати вже завойовану на Майдані свободу слова. Не стала винятком і Волинь.

Вже 23 травня 2005 року наймолодший керманич області фактично звинуватив у невиконанні бюджету області за І квартал року дві когорти «саботажників». Звичайно, своїх попередників, як «бездіяльність минулого режиму» і… журналістів. Про перших усе зрозуміло: «перший конверт керівника». Цікаво, що через певний час, відкривши «другий конверт керівника», саме Володимир Бондар поверне до влади «бездіяльних представників минулого режиму». Саме це і стане «системністю» в роботі нової влади…

А що ж журналісти? Вони відповідали по-своєму. «100 днів пройшло. Свободи слова досить?» – риторично запитала журналістка «Волинських губернських відомостей». А головний редактор найповажнішої і найтиражнішої газети нашого краю «Волинь-нова», Заслужений журналіст України Степан Сачук вже у номері від 26 травня опублікував розлогу аналітичну статтю «Що нам заважає бути незалежними?». У ній він розмірковує:

«Здається, всі сходяться на тому, що з приходом нової влади стосунки із засобами масової інформації стали більш довірливими і демократичними, зникли горезвісні темники... Але цілковитої впевненості у тому, що відбулися, так би мовити, незворотні зміни, що інформаційна сфера будуватиметься за цивілізованими стандартами, ще нема. Поки що ми не одержуємо, наприклад, повної, самокритичної інформації про діяльність влади, природу тих помилок і проблем, які виникають, зокрема, останнім часом, і які аж ніяк не можна списати на погану спадщину.

Натомість є яскраво виражена турбота про свій імідж, перебільшені оцінки зробленого. Це особливо проявилося при підбитті підсумків роботи за перші сто днів. Щедро і нерозбірливо, мало не всім підряд, роздаються відмінні оцінки. Чиновники оцінюють, як правило, самі себе, а краще, щоб це робили люди. Чи не зарано у нас виявилося так багато відмінників?..»

2005. Без маузера, але зі скандалами

І така боротьба влади зі свободою слова тривала практично весь період діяльності у 2005-ому. У жовтні голова ОДА навіть до суду подавав на Західну інформаційну корпорацію – в питанні «захисту честі, гідності і ділової репутації». Лише за те, що журналісти просто виконали свою роботу і дали можливість оцінити дії голови ОДА іншим політикам. Володимир Бондар згодом хоч і змінив судові вимоги та зняв претензії власне до ЗІКу, проте судовий позов програв на всі сто відсотків…

А що вже говорити про його спроби поставити на коліна «нерентабельні» районні газети? Ось вам конкретний приклад. Володимир Бондар (з інтерв’ю газеті «ВГВ» від 12 травня 2005 р.):

«Вас як споживача задовольняє рівень цих ЗМІ? Ви б їх купили? Я б – ні. Це стосується 90% районок. Їх не хочеться брати у руки, тому що це стінгазети часів комунізму. І при цьому вони не хочуть змін? Хай тоді змінюють форму власності. А щодо майна… Я не згоден з тим, що районки отримали в безкоштовне користування державні приміщення, де розміщені їхні редакції…»

Губернатор пішов, а «районки» в нас, попри всякі кризи, таки продовжують читати...

Але ж, напевно, не лише цим відзначилася нова влада? Так. Боротьба за плоди «помаранчевої революції» тривала на «всіх фронтах». І з керівниками силових структур. Звільнення прокурора області Андрія Гіля, обласного начальника УМВС, податківців і митників… Йшла боротьба і з керівниками РДА. Не лише «кучмістами», а вже й із соратниками по «помаранчевій революції». Зокрема – майже піврічна боротьба «передового губернатора» з передовим головою Луцької РДА Богданом Прусом, якого Президент таки звільнив наприкінці листопада.

А серпневий скандал у Локачинський райраді, де «енсенеушник» Олександр Александрук вів «листувальну війну» з «народником» Володимиром Блаженчуком за створення фракції? А конфлікти з переробниками молока («молочні бунти»), які, схоже, потрібні були виключно для того, щоб посадити в одне із «теплих» крісел нового голову РДА – у Рожищі…

А гучний скандал із волинськими виробниками цукру? Так-так, це про ті самі контрабандні вагони з дешевим іноземним какао-міксом, які спробував «виручити з неволі» у митників, напевно, для усім відомого «шоколадного короля» Майдану волинський губернатор. Уподібнившись незавидній ролі «смотрящого»…

Не варто забувати й про тривале протистояння з тодішнім Луцьким міським головою Антоном Кривицьким та його командою. І було за що: дерибану землі та приміщень (одна дитяча музична школа чого була варта!), бюджету міста не могли протистояти навіть депутати міськради. Саме тому Володимир Бондар мріяв змінити на посаді мера обласного центру Антона Кривицького на когось іншого. Так-так, саме того Антона Федоровича, якого вже у наступному, 2006-ому році… візьме до себе на роботу!

Ішов Новий, 2006 рік. Рік, який розставив ще різкіші акценти в питанні, винесеному в заголовок. Бо вже тривала нова виборча кампанія – до місцевих рад. За вікном падав і танув сніг і… довіра до вже нової влади.

Далі буде...